Громада двох районів

Громада двох районів

Оптимізм у краще завтра

Біля керма березовичівської громади, що у Володимир-Волинському р-ні, Юрій Ковальчук понад два десятки літ. Період достатній, аби не тільки знати своїх людей, але й їхні насущні проблеми та потреби. Що воно так і є, підтвердило наше спілкування.

– Насамперед, хотілося б почути вашу думку відносно депутатського корпусу, чи ладите з ним, чи трапляються і конфліктні ситуації, коли необхідно прикликати Третейського суддю?
– Від того Бог милував. Ми, по суті, ніколи не сваримося. Не було випадку, щоб я через якусь суперечку закрив сесію. Ніяких надзвичайних чи провокативних ситуацій у нас не виникало. З усіма депутатами абсолютно рівні та нормальні стосунки та плідна співпраця. Іноді, буває, не в повному складі збираються на засідання, бо хтось може бути дуже зайнятий на роботі, когось підвело здоров’я, інший терміново десь поїхав. Життя не стоїть на місці і в ньому постійно відбуваються якісь процеси. Але у більшості всі намагаються повсякчас бути присутніми на сесіях, за що я вдячний. Тож депутатським корпусом задоволений. Якщо десь треба їхати, відмовок теж з їх боку нема. Зателефонував, і вже за годину майже усі зібралися. Хтось один може запізнитися не більше, ніж на 15 хв.

– Пане голово, давайте трохи про насущне. Не далекі ті часи, коли центр Березович скидався на містечко. Свого часу у селі навіть випікали хліб, який користувався неабиякою популярністю не тільки в місцевого люду, а й в навколишніх селах... 
– Це істинна правда. У центрі села працювало кафе «Млин». Саме тут і випікали смачний хліб. Його постачали і для школи, розвозили в окрузі і навіть підсобляли військовій частині, що розташовувалася у Володимирі-Волинському. І це було дуже зручно. Десь затримався, приїжджаєш пізніше, зайшов, взяв буханку хліба і йдеш додому. І ціна, до речі, була привабливою. Вона була нижчою, ніж реалізовували інші хлібопекарні підприємства чи приватні пекарні. Але з невідомих причин цей заклад поки що не працює. Щоправда, обладнання, наскільки мені відомо, збереглося.

– І ще одне. На початку села кожен звертає увагу на двоповерхову споруду, яка сиротою дивіться на світ порожніми вікнами. Враження таке, що це будівля періоду Другої світової війни.
– Спалити не можемо (посміхається Юрій Іванович), бо цегляна будівля не горить. А господар поки що нічого робити не хоче. Ще за радянських часів це був готель, де часом зупинялися навіть іноземні гості. Там знаходилася котельня, яка опалювала будинок культури та ще кілька споруд. З часом потреба у такому закладі відпала. Тепер з’явився новий власник. Торік він взявся за наведення порядку біля приміщення, яке мало не ховалося в бур’янах. Обіцяє у тому ж дусі продовжувати і далі. Надіюся, що так воно і буде, і нам не доведеться це питання виносити на розгляд депутатів. Але, якщо відверто, то загальну картину села ця споруда нам псує. У непривабливому стані і ще одне приміщення – комплекс магазинів, що колись належали споживчій кооперації. Його також викупив підприємець, взявся за наведення порядку, але закінчилися кошти. Тож роботи тимчасово припинилися. Сподіваюся, що зупинка довготривалою не буде. Мусимо поступово рухатися уперед та розвивати інфраструктуру кожного населеного пункту.



– Юрію Івановичу, Ваша громада визначилася щодо того, з ким маєте торувати шлях далі. Якби трохи детальніше про початок цього процесу.
– Він стартував 3 роки тому у травні. Тоді сесія вирішила, щоб ми об’єднувалися з Війницею, що в Локачинському р-ні. У нас якось так природно склалося і, можливо, й добре, що воно так склалося. У плані тому, що згідно з законодавством про об’єднання громад, у нас є повна інфраструктура приміщень та установ: амбулаторія загальної практики сімейної медицини, яка обслуговує 13 сіл трьох сільських рад нашого району. Не відмовляємо і нашим сусідам-локачинцям. 
Коли є виклики, скажімо, з Губина, медики їдуть туди і надають допомогу.

– Не ділите людей на своїх і на чужих?
– Ні, з однаковою увагою ставимося до кожного, тим більше, коли хтось потребує негайної допомоги. Вважаю, що у нас хороша територіальна єдність та добросусідські стосунки. Як в одному, так і в іншому селі є багато родичів, кумів, друзів, знайомих. Амбулаторія має автомобіль лікаря, котрий ми свого часу отримали від тодішнього Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. «Опель-комбо», машина досить хороша. У нас є дитячий садочок, у якому 50 діток, 4 роки тому відкрили ще одну групу. Зробили там ремонт. Середня загальноосвітня школа, у який навчається понад 100 дітей, теж на хорошому рахунку. На утриманні сільської громади пожежні депо та автомобіль. Дещо сутожно з коштами на зарплату водія, але якось і цю ситуацію розв’яжемо. Щодо фермерських господарств, то вони у нас не дуже великі. Коли відбулася реорганізація колгоспу, то у Березовичах не вийшло так, як у Хобултові, яку об’єднав і забрав під своє крило Валентин Діброва.



– Але чому стали одним цілим із сільрадою з сусіднього, а не свого району?
– Ще 3 роки тому ми взялися за заходи щодо децентралізації. Я звернувся до депутатів, вони мене у цьому питанні підтримали. Почали розглядати варіанти об’єднання з Війницькою, Хобултівською та Хмелівською сільськими радами. Процес, як казав колись генсек Міхаіл Горбачов, пішов. Почали детально все вивчати, аналізувати та зважувати. Приїжджали до нас представники «Офісу реформ», у тому числі Валентин Малиновський, Василь Гром, Оксана Урбан зі своєю командою, Анатолій Пархом’юк також із групою фахівців... Інформацію, скажімо так, отримали доступну, зрозумілу і практичну. Почали думати відносно центральної садиби ОТГ. Одностайності у цьому питанні не було. Дійшло до того, що Війниця не забажала мати з нами справу, оскільки жителі двох сіл – Павлович та Михайлівки – тяжіли більше до Локач. Я побував там і на сходах селян, і на сесіях. Тумин і Губин готові були йти до нас. Але у подальшому, можливо, десь у цей процес вмішалася політика. 
Лишилися Березовичі, Хобултова і Хмелівка. Почали перетягування ковдри, де робити центральний офіс. Консенсу, як тепер модно говорити, ніякого не досягли. Через те Хмелівка втекла від нас до Зимного. Хоча попередньо домовилися, що Березовичі, Зимно, Хмелівка та Хобултова будуть разом. Та життя внесло свої корективи….

– То Війниця лишилася на розбір шапок?
– Ще у грудні 2017 р. ми проговорили питання про об’єднання з сільрадами із центрами в с. Війниці, Озютичі, Кисилин та Холопичі. Таке рішення було спільним. Але згодом я почав об’їжджати села, цікавитися думкою людей, і плани дещо почали змінюватися. Але, усе ж, ми пішли на цей жест доброї волі, бо багато питань щодо інфраструктури та транспорту могли б розв’язатися самі собою. У проміжку Березовичі – Затурці нема амбулаторії. У Локачинському р-ні, як на мою думку, з медициною чуть-чуть було зле. Рівняю з нашим районом, бо краще знаю ситуацію... Словом, ми  пристали на пропозицію спільної з Війницею ОТГ. Їздили туди депутатським корпусом. Ніби все гаразд.

– І що, так воно і було чи щось довелося доозгоджувати та перетасовувати карти по-новому?
– На кінцевий результат найбільше вплинули громадські слухання. Вони й визначили вектор нашого руху до громад. Переді мною стояло завдання повідомити якнайбільшу кількість людей про запланований захід. Вважаю, що свою громаду проінформували досить добре. Я не приховую, що ратував за Володимир-Волинський р-н. На одній із сесій голоси депутатів розділилися 50:50. 5 проголосувало за кооперацію з локачинцями, 4, а також я утрималися: рішення не пройшло. Зізнаюся чесно, не хотів я роз’єднувати район і «тікати» з нього.
І тут почалися, як би правильніше сказати, щось подібне до масових хвилювань. Раз люди хочуть так, вважають, що буде краще, то хай так і буде. Хоча не погоджуюся з думкою одного з наших депутатів, що бідні мають тягнутися до бідних. Треба йти до багатих, бо рано чи пізно кожен захоче вирішувати якісь проблеми: ремонтувати дорогу, робити вуличне освітлення, закупити нові меблі для дитсадка. Цьогоріч, як ніколи, 94 тис. грн ми запланували на соціальні виплати: ветеранам, афганцям, учасникам бойових дій, іншим пільговим категоріям населення. Ми сьогодні готові виділити 115 тис. грн на утримання наших медиків. А колись ми не знали навіть, де взяти 20 тис... Така позитивна динаміка зростання тішить. Хотілося б, щоб вона не тільки збереглася, а й посилювалася.

– З процесом децентралізації люди почали більше вболівати за громадське?
– Так! Колись ніхто уваги не звертав, що розбивається дорога. Тепер такого нема. Вимагають приймати рішення і заборонити рух транспорту у весняний період, поки не стужавіє земля. Дивляться також, щоб менше сміття було на наших вулицях. Починають відчувати себе господарями території, на якій проживають. Цей позитивний нюанс вселяє оптимізм: все у нас в майбутньому буде добре. 

Володимир ПРИХОДЬКО.

На фото автора: під час сесії Березовичівської сільської ради; очільник громади Юрій Ковальчук. 


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (68) - 15%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (209) - 46%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (122) - 26.9%