За віком вік, за культом культ…

За віком вік, за культом культ…

За що проливали кров на фронтах Другої світової війни українські солдати з червоними зірками на лобі? Чи отримали вони ту перемогу, про яку мріяли? Доля дисидента і політв’язня Дмитра Іващенка дає вичерпну відповідь на ці ключові запитання минулого і... сьогодення.

«Крім цього, підсудний Іващенко являється учасником Великої Вітчизняної війни, має цілий ряд урядових нагород»… Ця фраза з вироку Судової колегії в кримінальних справах Волинського обласного суду (головуючий Целуйко, народні засідателі Горленко, Шевченко, при секретарі Полячек, за участі прокурора Назарука і адвокатів Кормілець і Гайдученко) 20 січня 1966 р. у м. Луцьку засудила звинуваченого в антирадянській агітації і пропаганді викладача тодішнього педінституту Дмитра Іващенка, «не дивлячись на особливу небезпеку злочину», на 2 роки позбавлення волі без заслання. Разом зі ще одним засудженим викладачем інституту – нині Почесним громадянином Волині Валентином Морозом – Дмитро Полікарпович був відправлений у концтабір у Мордовію…

Про непросту долю уродженця Полтавщини Дмитра Іващенка, який пережив Голодомор 1932-1933 рр., і після війни виховав цілу плеяду поетів, письменників, журналістів і патріотів, «Волинська газета» розповіла в статті «Повернення «волинського Чорновола», опублікованій 3 травня ц. р. із нагоди присвоєння одній із аудиторій Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки його імені.
Але як так сталося, що інтелігентна, освічена, мужня і патріотична людина понад 50 років тому на рідній українській землі стала «ворогом народу»? Що думав лейтенант облуправління КГБ УРСР Микола Кольчик, коли за наказом керівництва порушував кримінальну справу проти Дмитра Іващенка і в чому звинувачував за доносом одного з псевдо-патріотів?

Та наразі основну увагу треба зосередити на іншому. У дні, коли в державі знову «відзначаються заходи» з приводу 8 і 9 травня, саме особистий приклад таких людей як Дмитро Іващенко показує: навіть у найпохмуріші періоди своєї історії серед нас є особистості, здатні боротися за волю та незалежність України. Воюючи з гітлерівськими окупантами на фронтах Другої світової війни, як показав повоєнний період, Дмитро Полікарпович насправді проливав свою кров не за колгоспи, п’ятирічки чи членів політбюро. Він мріяв не про відродження УРСР, а про розбудову справді Української Самостійної Соборної Держави…

«Під впливом систематичного ознайомлення з буржуазно-націоналістичною та нелегальною ідеологічно невитриманою літературою, систематичного прослуховування різного роду ворожих закордонних радіопередач, а також внаслідок тенденційного підходу до окремих незначних недоліків господарського і культурного життя», як зазначалося в судовому вироку, Дмитро Іващенко і його подільник Валентин Мороз спрямували свою діяльність «на поширення ідей та поглядів, що послаблюють та підривають основи СССР – на відрив та відокремлення від СССР Радянської України і побудови так званої «самостійної України» з буржуазною формою правління»…

У цьому й полягає суть правди про минулу війну, про те, чим обернулася для України та українців перемога над «коричневою чумою», замість якої сюди повернувся серпасто-молоткастий режим. Той самий, про який у вилученому в Дмитра Полікарповича вірші Ігоря Ігорука було сказано: «Ура! Привезли маргарин!», «За віком вік, за культом культ…» і «В чиїх вертепах тільки ми не грали!»…
А як пройшов фронтами Другої світової наш герой із червня 1941-го до травня 1945-го, розповідає автор книги про Дмитра Іващенка – Заслужений журналіст України Михайло Юхта. Пропонуємо лише кілька уривків.

Редколегія.

На фото з особистого архіву Михайла ЮХТИ: Дмитро Іващенко – радянський солдат; на меморіалі ; у повоєнні роки з одним із літстудійних вихованців, автором пісні «Волинь моя…»  Олександром Богачуком; в часи Незалежності України з відомим дисидентом і правозахисником Богданом Горинем; могила Дмитра Полікарповича і його дружини Віри.

«Тобі зозуля накувала…»

…Тисячі кілометрів  протоптав Дмитро у своїх солдатських кирзяках, пів Європи пройшов, сходив кров’ю  і потом на вогненних рубежах, вмирав за Дніпрогес, рятуючи його, щоб прийти сюди  мало не до чортячого лігва. Звідки виповзав гітлерівський нацизм, і все це побачити  своїми очима. 



Німець з-під Києва

Ось понуро бреде колона полонених гітлерівців. На розі однієї з вулиць автомашина в оточенні натовпу, в кузові – спітнілий єфрейтор видає хліб у простягнуті руки і впрошує:
– Громадяни німці, не штовхайтесь, всіх нагодуємо. Зараз ще суп привезуть. Зупен по- вашому. З м’ясом, як і має бути…
Іващенко з бійцями пішли собі далі. А назустріч їм – накульгував якийсь чоловік.
– Гітлер капут ! – звернувся він до  перехожих. 
– Тепер усім ясно, що капут,– засміялися піхотинці до нього.
– Хлопці, чи ви не зрозуміли, по всьому видно, він курити хоче? – сказав Іващенко. – Даємо йому махорку? Він же не знає нашої мови.  
Піхотинці  не  могли знати , що німець хоче. Вони його не розуміли, а він їх. І ось, розмовляючи німецькою,  підійшов ближче до Дмитра . Показує на нього  пальцем:
– Ир намэ унт форнамэ. 
Дмитро Іващенко  зрозумів, що хоче знати, як його звати.
– Дмитро, – каже він йому.
– Дмитранд!, – забелькотав по – своєму німець,– Зи украіниш? Кійов.
– Так ось, де ти був! – подумав Іващенко. І показуючи жестами,  питає німця,.
– Що, взяв Київ?
– Найн…
–  І не візьмеш! Ніколи. Ніхто не візьме Києва! Правильно кажу, хлопці?
–  Пра- ви- ль-но! – усі сказали разом.
І тут  Дмитрові пригадались бої за рідний Київ, в яких йому довелося брати безпосередню участь. Промайнула думка: «Виходить, що оцей  німчуган, ще й стріляв по нас? А ми його махоркою пригощаємо. Що ж, хай знає нас, українців. Драпонув він аж сюди. І тепер ходить собі…»…
Сержант Іващенко знову жестами його запитав, чого ж він так драпанув з-під Києва? Той показує свої рани. Усі  зрозуміли, що його ще раніше комісували…

 Останній день війни

…Тут, над Одером, у районі Свіноуйсце Дмитро Іващенко зустрів останній день війни. Він завжди пригадував той пам’ятний травневий ранок, прокопчений гірким димом пожежі, видався на диво тихим. Ніби й не було жорстоких боїв. Стояла тиша. Така незвична, надто вже мирна, по-домашньому цивільна. На березі німецького Одера вперше за всю війну він почув солов’їний спів. Поруч цвів бузок і так пахнув, аж у Дмитровій голові паморочилося. У цей час він разом  із своїм фронтовим другом Семеном Четвериною з Запоріжжя, після виконання останнього бойового завдання, поверталися у розміщення своєї військової частини. З ним він навчався в Одеському державному університеті, пройшов усю війну, спочатку і до кінця. І обоє, щоб не сполахати тишу, підійшли до річки, набрали у солдатські фляги води, а потім  сіли на березі, замилувались  красою природи. Семен радісно ділився планами на майбутнє.  І тут сталось несподіване: снайперська куля пронизала його чоло. 
Цей день 2 травня 1945 р. для Дмитра Іващенка був дуже трагічним, бо втратив найближчого свого друга, з яким так раділи весні. Що й казати, найпідступніші були пастки війни тоді, коли вже майже всі бої позаду… Це по-особливому зрозумів Дмитро Іващенко…  І того далекого 1945 -го у фронтовому щоденнику написав ці поетичні рядки.

« Було так тихо навкруги, 
Усе пишалося красою
Бузки розкішно розцвіли…
Та раптом постріл над водою…
Це був останній день війни.
Заломить руки в тузі десь сестра,
Старенький батько вмиється гіркими…
А мати… Станеш,  мамо, сива…
Нема… Нема…
Не дочекаєшся вже сина».

Люди Миру

– Вчися, Іващенко. Ми з тобою – люди війни, здобули Перемогу, значить, ми ще й люди Миру, сказав йому командир-полковник 9 травня в Німеччині.
Того ж дня Дмитро Іващенко пішов з декількома своїми бойовими друзями принишклими вулицями містечка. З усіх вікон звисали білі прапори. Повсюди лежали купи обгорілої цегли з розвалених будинків. Вітер паперами грався, то тут то там валялися листівки та есесівські каски…
На кожному кроці зворушливо вигравали гармошки і акордеони. У колі піхотинців витанцьовували танкісти. Звучали пісні…
Тоді, після вдало облаштованої переправи через Одер, воїнам дозволили впродовж 3 днів відпочити. Мандрували Нойзельтом, передмістям Штетінга. Дмитро Іващенко сів на велосипед  і натискаючи на педалі  помчався над річкою. Алейка була красива, трішки запущена. А перед ним їхала дівчина… Юна, легка, уся в сонячних зайчиках… Вона не бачила, що Дмитро наздоганяв її, хотів швидко вискочити наперед. Обганяючи, якось невдало заднім колесом зачепив її велосипед. Обоє попадали. Він схопився, а вона вже стояла над своїм велосипедом: 
– Боже, що я буду робити? Це ж не мій…
Наразі Дмитро Іващенко почув рідну мову. Схвильований, прикипів очима до дівчини. Хотів пізнати, хто вона..
– Марія Мочичук.
Вона була родом із України , с. Мильці тодішнього Седлищанського р-ну Волині…
У неповних 24 роки  спрагле серце Дмитра не могло не чути  мелодії весни. Перше  кохання… Бентежне благоговіння перед юною дівчиною. Радість, захоплення, ніжність, якою він був наповнений вщерть. Відчуття окриленості. Щемне бажання бути поруч. Дивитися й дивитися на неї, не помічаючи ні руїн довкруг після війни , не згадуючи тих смертельних посвистів куль, вибухів, що доводилось йому пережити. Дмитро у ті хвилини відчував, як ніжна блакить її очей хлюпала на нього, огортала чарівною хвилею… 
Двоє українців, так несподівано зустрівшись на Одері, заприятелювали… 
Наступного дня, хоч і домовились, але вже не зустрілися. Військову частину передислокували. Після цього вони листувалися. І довго щеміло в його серці Марійчине  побажання:
«Тобі зозуля накувала щастя,
Мені ж вороння крякало сумне-сумне…».
Вони більше ніколи не зустрілися. Приїхавши на Волинь вчителювати. Дмитро Іващенко дізнався: його марійку вбили як зв’язкову УПА під час однієї з каральних спецоперацій НКВД…

Михайло ЮХТА.

На фото з особистого архіву автора: на меморіалі «Вічна Слава» ще в радянські часи журналісти Зіновій Жижара, Михайло Юхта, заступник начальника пожежної охорони області Анатолій Семенюк, журналісти Степан Щербюк, Василь Федчук, Григорій Байда та позаштатний кореспондент Волинського радіо Степан Карпюк, який у ці дні святкує 75-річчя.





  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (68) - 14.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (212) - 46.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (124) - 27%