557 метрів нижче лінії горизонту

557 метрів нижче лінії горизонту


У шахтарській роботі немає романтики. Якщо колись почуєте, що занурюватися під землю справа захоплива – не вірте. Ми там були – спускалися у глибини ДП шахта №10 «Нововолинська». Ніякого дива – хіба дух перехоплює від страху, змішаного з очікуванням невідомого і небезпечного. А ще – цікавість просто розпирає…

На запитання, що таке шахта, заступник начальника транспортної дільниці Володимир Мороз відповів запитанням: «У метро були?». Ствердно киваю головою. «Ну то – те ж саме», – сказав на моє німе реагування. Уже піднімаючись на-гора, пожартувала: «Знаєте, Володимире Івановичу, щодо порівняння з метро. Це як в анекдоті: слона бачив – то геть не схоже…»

Загалом потрапити у глибини шахти не так і просто. Нас благословив на перший у житті спуск у волинські вугільні надра сам директор державного підприємства – Петро Солоп. Цікаво і детально розказав про принципи роботи, проблеми галузі, підготовку до скорого відкриття першої черги шахти-довгобуду. Заслужено похвалив своїх людей, які майже вдвічі перевиконують поставлені завдання, і передав у надійні руки заступника директора із господарських та соціальних питань Юрія Мельника.

Дивилися ми на шахту і зверху. Розгледіли машину, що видає на-гора породу та вугілля, бачили ліфт, котрий відправляє людей на горизонт, також вивчали принцип роботи машин, що контролюють підйом і опускання шахтарів, були на ВТБ (дільниця вентиляції техніки безпеки).

Звісно, перш ніж потрапити у серце шахти (чи то впасти до самих ніг), проходимо інструктаж. Нам видають саморятівники (мовляв, раптом вибухи, пожежа, потрапляння отруйних випарів у повітря, котрого там обмежена кількість), показують, як ними користуватися. Слухаючи розповіді про те, що насправді може трапитися у шахті, ствердно киваю головою у відповідь на запитання, чи все зрозуміла. Навіть ставлю підпис, що інструктаж успішно пройдено. Пробачте, шановні гірники, але тоді навіть не збагнула, як відкрити ту важкенну металеву сумку на плечі. Щодо того, за що і як треба смикати, краще промовчу…

Шахтарі взагалі-то перед спуском іще проходять медогляд. Обов’язково – алкотест. Нам же повірили на слово.

Процес переодягання. То – ще та історія. Аналога шахтаря із моїми мініатюрними габаритами та 37-м розміром взуття, звісно, не знайшлося. Тож двійко штанів, теплий і легкий жилет довелося прив’язувати двома ременями та шнурками. Гумові чоботи 39-го розміру вільно почувалися на нозі навіть укупі з теплими валянками. Ховаю волосся під шапкою, одягаю каску – загалом почуваюся комфортно.

Разом із Юрієм Васильовичем ідемо до місця, звідки відправлять під землю. Правда, перед цим нас втішили. Показали, як на землі контролюються справи підземні. Машиністи підйому – жінки відповідальні і перевірені, тож раптом щось – допоможуть.

Дорогою зустрічаю колегу Сергія Цюриця, який так само перевдягнувся у «шахтаря», того дня (майже за дві години ми здолали півтора кілометра шляху під землею).

Юрій Мельник проводить до спускового ліфта. Дорогою отримуємо жетони для спуску і підйому (так контролюється кількість людей під землею), спеціальну лампу, що кріпиться до каски, адже внизу – майже всюди суцільна темрява, чарівного рятівника, про якого розповідали під час інструктажу.

Нарешті очікуваний спуск. Під землю нас відправляють разом із ланкою. За життя журналістів відповідають двоє досвідчених шахтарів – Микола Басов – начальник дільниці прохідницьких робіт та Володимир Мороз.

– Тримайтеся за поручень і зігніть ноги в колінах. А то так може рвонути, що й ноги поламаєте, – «підбадьорює» Володимир Іванович.

Дякую на доброму слові, відчуваю, як коліна, незалежно від мене, самі згинаються. Ланкові сміються: їм що спуск у шахту, що прибирання снігу на подвір’ї.

Ліфт. То – велика металева коробка, де стіни поржавіли від постійної вологи. Він мчить зі швидкістю приблизно 6-7 м/с. Сила підземного тиску ближче до місця призначення відображається шумом у вухах. Відчуття – наче ти в горах.


– Горизонт 355. Посадкова площадка. Глибина від поверхні – 557 метрів, – урочисто оголошує місце наших перших кроків у шахті Микола Ілліч. – Ми перебуваємо вище рівня моря на 202 метри. А ще ми – у вхідній зоні шахти, де безперестанно ллє водою. Вперше слухаю дощ під землею… Люди, які тут контролюють ситуацію, чують і відчувають його всі шість годин роботи на зміні. І де романтика? Під землею важко розгледіти зорі в калюжі, погодьтеся.

Ланкові йдуть до місця роботи. Ми – трохи іншим шляхом, безпечнішим і коротшим.

Загалом шахта – це тунель із залізничною колією посередині. Тут їздять дизелевози. Йдемо і дивуємося, як можна орієнтуватися у цій темряві серед купи тунелів – нам показують вказівники.

– Микола Ілліч – то серце, а я – артерії, якими циркулює кров, – коротко тлумачить призначення наших провідників Володимир Іванович.

Далі бачимо над головою купу невеликих мішків – вони наповнені водою, котра у випадку надзвичайних ситуацій гасить вибухову хвилю. Згодом дізнаємося ще один цікавий факт про вибухи. Виявляється, спалах фотоапарата теж може таке спричинити, тож узагалі знімати заборонено. Для нас – виняток. Звісно, палити під землею у жодному випадку не можна. Для свого ж блага. Курець зі стажем Володимир Мороз зізнається, що взагалі про це тут і не думає (отак і палити можна кинути – просто поживіть у шахті!). І тут, як у кожному жарті, тільки частинка жарту, бо загалом прохідник за рік проводить у підземеллі приблизно 1500 год. свого життя!

У повітрі відчувається пилюка – перед нами була група шахтарів, котрі розчищали брили, які тріснули і піднялися. Микола Ілліч вибачається за пилюку: мовляв, ця група робітників не знала, що тут бродитимуть цікаві журналісти, тож просто виконували свої обов’язки. Взагалі не можна оминути увагою той факт, як нас зустріли на «Нововолинській» – було відчуття, наче приймали міністерську делегацію. Щира волинська гостинність…

Ми підійшли до тупикового забою. Дорогою ще зустрічаємо Володимира Мацьоху – прохідника. Він тут самотньо приймає вагони, що наповнюють колеги. Каже, за зміну таких вагонів приблизно 20 розвантажують, в одному такому – 2,5 т вугілля чи породи.

– Але то не важко, – переконує прохідник, помічаючи навіть у темряві мої округлені очі. – Тож усе автоматизовано, треба тільки вчасно все робити.

Поки ми були у шахті, роботу призупинили – щоб, не дай Боже, не напилити і нам легше дихалося.

Нарешті ми побачили вугілля. І того монстра – диво-комбайна (його сюди спускають частинами, загалом вага – 45 т), котрий свердлить породу. Він – чи не головний серед машин у шахті, тож гуде, як і належить королю – посипалося чорне золото.


– Тут вугільний пласт – 0,9 метра, – каже Микола Ілліч. – Далі, сподіваємося, буде потужніший. Узагалі ближче до Польщі пласти потужніші – навіть буває до 2 метрів.

Словом, у сусідів-європейців ця робота трохи продуктивніша, бо пласт вугілля потужніший. Щодо поляків. Жартують, що шахта «Нововолинська» своїми ходами доставить вас прямісінько у європейську Польщу. Це шахтарі не заперечують і не погоджуються – просто віджартовуються.

Після годинної «прогулянки» підземними тунелями запитую у Миколи Ілліча, чи не трапляється, що після першого такого занурення хлопці відмовляються від роботи.

– Серед цих такого не було. Але пригадую випадок іще часів комсомольської молодості, – сміється. – Приїхав молодий грузин, отримав підйомні – 2000 рублів, а працювати мав на прохідці ствола. Тож цей товариш поїхав, подивився на все це і каже: «Ні, тато може тут мандаринами засипати. Тож попрошу нехай пришле мені їх – і я все поверну». Більше у шахту – ні ногою.

Наші шахтарі практично безстрашні. Працювати тут порівняно вигідно (заробітна плата від 3500 тис. і більше 8000), а вдома ж чи не в кожного родина, котру треба прогодувати. Звикають, навіть якщо й бояться. Зізнаються, що тепер смішно від того страху.

– Ми вас знайшли, – жартую із прохідниками, обличчя котрих встигла розгледіти у спусковому ліфті.

Тут загалом – 27 людей у бригаді. Ланковий Олександр Корзонюк, гірничий майстер Олександр Лонюк, слюсар Олесандр Голобчук, комбайнер Олексій Васильєв...

Жартують. Мовляв, шахта частенько сниться. Не раз уночі доводилося кричати: «Давай тягни!» чи «Куди пхаєш?». Із сумом пригадують випадок, як зміна, котра спустилася після них, потрапила у страшну аварію. Був вибух – хлопці дуже обпеклися. Про це шість років тому писали чи не в усіх ЗМІ.

До речі, як розповідають, двоє з тих хлопців повернулися на шахту. Працюють. Чи бояться? Так, зізнаються, мовляв, тільки дурень насправді безстрашний. Із цим важко не погодитися.

– Одному шахтареві попав у чобіт камінь, – розповідає Олександр Голобчук. – То він вхопився однією рукою за кабель, а другою трясе того чобота. Йде його товариш, побачив і подумав, що його струмом б’є. Аби порятувати, влупив затяжкою по руці – перелом був.


Побажавши безпечної праці, йдемо на підйом. Цим ланковим іще доведеться попрацювати 5 год., позаду – тільки година роботи.

Дорогою до неба над головою Володимир Мороз розповів, що є на шахті «люди-рози». Не сподівайтеся, що врешті ми почули про щось романтичне. То гірники очисного забою, ті, хто безпосередньо після уже знайомих нам прохідників добуватимуть вугілля. Тож у нарізаній лаві завдовжки приблизно 250 м вони робитимуть те, що чи не найнебезпечніше.

– Уявляєте, ширина того проходу становитиме метри 3-4, а висота 80-90 сантиметрів. Так працюватимуть по шість нормованих годин... – каже Володимир Іванович.

На згадку мій колега-журналіст Сергій Цюриць бере для редакційного музею брилу чорного золота з підземного світу.

Світлана ДУМСЬКА.

Фото автора та Сергія ЦЮРИЦЯ. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (235) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (168) - 31.1%