Удача з першого разу

Удача з першого разу


«Беріть приклад! Більше спорту, здоров`я та щасливих людей!».

У с. Копачівка Рожищенського р-ну, до обійстя Антонюків, ми приїхали передобідньої пори. Господаря застали за звичною для механізатора роботою – ремонтував мотоблок. 

Свята закінчилися, поле кличе до себе знову. Аби зайвий раз не простоювати та не втрачати дорогоцінний час, техніка має працювати безвідмовно. Антон Володимирович – хлібороб із діда-прадіда, тож добре  засвоїв народну мудрість: весняний день – рік годує. Не один рік відпрацював у кременецькому господарстві. Очолював механізовану ланку з вирощування картоплі. Оскільки радянська імперія змагалася за лідерство на світовій арені, то в цю процедуру, щоправда, внутрішню, старалася втягнути усе населення. Трудове суперництво мало тривати «на всіх фронтах». Картоплярському колективу Антона Антонюка запропонували позмагатися з тотожним формуванням із сусіднього колгоспу ім. Ватутіна, який очолював не менш відомий та сумлінний механізатор Микола Жиленков. Незважаючи на те, що його батько, Дмитро Дмитрович, очолював це господарство, син не шукав теплого місця. Молодого та завзятого хлопця вабила до себе земля. У праці на ній він бачив своє покликання та був щасливий від результатів своєї роботи. 
Обидва керівники колективів під час зустрічей на районних нарадах чи семінарах постійно підтрунювали один над одним, хто стане переможцем. Добре знали, що їхнє змагання – чистісінької води профанація. Обоє досконало знали агротехніку вирощування картоплі, дорожили хліборобським ремеслом і робили усе для того, аби врожайність кожного гектара стала максимальною. Працювали не заради слави та нагород, а заради власної совісті. Хоча ні слава, ні нагороди не обминули жодного.
Ми ж у цьому випадку виокремимо постать Антона Володимировича як одного з чисельної когорти наших передплатників. Цьогоріч нашим шанувальником він став уперше. І, як бачимо, фортуна удачі посміхнулася з першого разу. Під час традиційного розіграшу призів, які редакція проводила після Різдвяних свят, і в чому їй підрядився підсобити Заслужений діяч естрадного мистецтва України Сергій Скулинець, на передплатну квитанцію кавалера двох орденів Слави ІІІ та ІІ ступенів Антона Антонюка випав мішок цукру.

Вітаємося з переможцем газетної лотереї і просимо прийняти редакційний подарунок. За нього ми завдячуємо директору ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» Ростиславу Новосаду, котрий охоче погодився на роль спонсора. Витерши руки, господар береться за тачку, аби привезти вантаж від воріт до будинку.
– Дякую за таку увагу та турботу, – посміхається наш передплатник. – Це ж для вас зайвий клопіт та додаткові витрати. Ми з дружиною Лідією давно прочитали в газеті, що маємо мішок цукру. Та все якось не вірилося, хоча на розіграш це також не скидалося. Але бачимо, що дійсно люди отримують подарунки: хто сам приїжджає, кому везете. То й надія більша з’явилася, що то таки правда. Тепер воістину переконалися. Хіба ж таку газету можна не шанувати? У вас багато цікавих матеріалів на різну тему. Ви і про колишніх заслужених людей пишете. Це похвально, бо в більшості про них забувають, неначе про відпрацьований матеріал.
Поки перемовляємося з Антоном Володимировичем, надійшла його дружина – Чому гості не заходять до хати? – всміхнулася. – Чи господар не запрошує? То я це роблю за нього. 
На наше заперечення не зважає. Якщо привезли такий гарний подарунок, то кава має бути в обов’язковому порядку. Через пара хвилин на столі не тільки кава парує, а й з’являються м’ясні делікатеси.
Сімейство дещо розповідає про себе. Обоє нині на пенсії, займаються власною господаркою, якщо є лишки сільськогосподарської продукції, везуть на ринок. Щоправда, ціни не завжди на користь виробника. 
«Чому за літру солярки треба віддати мало не 10 кілограмів картоплі? Хіба це справедливо? – обурюється колишній передовик виробництва. – Де ж паритет цін? Чому від цих процесів відмежовується держава, яка кинула людей на виживання?».
Його гнів сприймаємо близько до серця. Подібні теми періодично з’являються на газетних шпальтах. На жаль, влада не завжди адекватно реагує на суспільні виклики.

Лідія Анатоліївна три десятка літ пропрацювала медсестрою у терапевтичному відділенні Рожищенської центральної районної лікарні. Була добрим знавцем своєї справи. Ось один із багатьох випадків. У відділення потрапив тодішній другий секретар райкому партії Олександр Малярчук. Під час чергування Лідія Антонюк зробила йому укол і вийшла. Через якусь мить її кличе завідуючий відділенням: 
«Олександр Петрович дуже задоволений якістю Вашої роботи, сказав, що це вперше так зробили ін’єкцію, що він навіть нічого не відчув, а тому попросив, щоб уколи йому робили тільки Ви. Ми ж, звичайно, відмовити не можемо. Якщо буде потреба, то машина привозитиме і відвозитиме Вас додому». 
Це була не просто похвальба, а визнання її як професіонала та висококласного спеціаліста. А ще у відділенні її шанували за теплоту та душевність, щиру вдачу й готовність завжди підставити своє плече. 
Ці риси вона успадкувала не тільки від рідної матусі, яка рано пішла з життя, полишивши її у 19 літ круглою сиротою, а від родини рожищан Мазурів (тьоті Гані та дяді Стьопи), які стали для Лідії, по суті, другою сім’єю. З ними вона жила, коли навчалася на першому курсі Рожищенського медучилища, яке згодом було розформоване. Тож диплом разом з направленням одержувала вже у Нововолинську.  Її багатолітню працю держава оцінила, по суті, мінімалкою. 
– Добре, що під час останнього перерахунку хоч чоловікові добавили пенсію, – скрушно мовить Лідія Анатоліївна. – Також усе життя відпрацював у колгоспі механізатором, мав хороші заробітки, державні нагороди, від союзної виставки досягнень народного господарства отримав не тільки золоту медаль, а й  новенький «Москвич» у подарунок. Тепер після підняття трохи стало легше, бо доводилося сутужно. Добре, що виручало підсобне господарство, біля якого треба добряче наробитися. А нам же не 20 і не 30 літ... У такому віці мали б за прикладом європейців тільки на екскурсії їздити. Та що поробиш, коли в країні нема доброго господаря. Така вже наша доля – вік у землі порпатися.
Нелегко довелося молодому подружжю і на початку спільного шляху. Кілька років жили у будинку Лідиного вітчима – Сергія Бондарука. Людина він хороша та покладиста, але моральний дискомфорт тиснув на душу. Треба було думати про власний куток. На початках спорудили тимчасівку. 
– Ціни на будівельні матеріали були відносно доступними у той період, – вертає у далекі сімдесяті роки минулого століття наш співрозмовник. – Але сама продукція, як і багато чого в радянські часи, була в дефіциті. На цеглу черга назбиралася солідна, тож дочекатися її швидко було справою проблематичною. Подумали і вирішили зводити стіни з шлакобетону. Як кажуть, дешево і сердито. Шлаку поблизу вистачало. Відпала і транспортна проблема. Ви просто не уявляєте, яка то радість вселятися у власну оселю?! – каже господар. – Ось уже 46 літ спільно топчемо ряст на цій благодатній землі. 
– Навіть не віриться, як вони швидко збігли, – знову долучається до розмови дружина. – Уже в такому віці за європейським принципом мали б подорожувати, а не порпатися у землі. Але що поробиш, коли роки йдуть, а в Україні нічого не покращується. Видно, така карма нашого люду – багато працювати і нічого не мати.
– Якщо не секрет, то що тримаєте із живності?
– Ти будеш казати чи я? – адресує запитання дружині Антон Володимрович і відразу відповідає на наше. – Свого часу тримав коня, але це дуже накладно. Корму на зиму треба багато. З трактором менше мороки. Маємо корову, без молока не можу обходитися. Для власних потреб вигодовуємо свині, люблю і біля кролів поратися. За курей – мови нема. Вони у кожному сільському дворі. Набагато приємніше, коли вранці будить не будильник, а півень (сміється).
Родинне гніздо Антонюків ми полишали з деяким жалем. Із хорошими та багатими душею людьми прощатися не вельми хочеться. Надіємося, що такі приємні зустрічі очікують нас ще попереду.

Олег ЛОКАЧУК.

На фото автора: наш шанувальник з редакційним подарунком – мішком цукру ТМ «Солодко»; подружжя Антонюків – Лідія та Антон.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (65) - 15.4%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (193) - 45.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (110) - 26.1%