Діаманти музичної корони

Діаманти музичної корони  Щойно в м. Луцьку завершилася низка грандіозних музичних заходів під егідою корифея класичної музики Міхаеля Стріхаржа. Він народвися в Австрії, навчився грати на скрипці у Львові, вже 47 років мешкає на Заході, але скрізь і завжди наголошує, що він – український музикант!


Ще до повернення Міхаеля Стріхаржа у Німеччину нам вдалося поспілкуватися. І не лише на музичні теми! Тому розмова, в якій взяв участь народний артист України, керівник академічного камерного оркестру «Кантабіле» Товій Рівець, виявилася дуже цікавою. І повчальною для багатьох…

– На концерті в костьолі я почув, що Ви народилися у Відні. Як це взагалі відбулося?
– Мої батьки служили під час війни в армії. Батько офіцером, а мама в якомусь невеликому званні служила при штабі. Вони одружилися ще до 1941-го. А в 1945-ому, коли Австрія була тимчасово окупована Радянською армією, вони продовжували там військову службу. Родина в Відні прожила 3 роки, і я там народився. До речі, госпіталь, де я з’явився на світ, знаходився на площі Карлcплятц. Це дуже древня споруда. І лише згодом ми дізналися, що під цим будинком покоїться прах відомого композитора Антоніо Вівальді. Останні роки він жив у бідності, випадково опинившись у Відні, там і помер. Як бідняка, його похоронили на старому кладовищі. А коли Відень почали розбудовувати, то на місці кладовища вирішили зробити площу. Родичі померлих могли перенести прах в інше місце, а от про Антоніо Вівальді, в якого не було сім’ї, просто забули. Лише потім композитор став популярним, але місце його поховання так і залишилося під фундаментом колишнього госпіталю, де я народився.

– То, може, це дух Антоніо Вівальді у Вас вселився?! Правда, Ви від нього сильно відрізняєтеся. По-перше, Ви живий та активний. По-друге, не забуті, а на вершині успіху. По-третє, мабуть, далеко не бідний. Ну і, звичайно, не самотній… Це мінімум відмінностей від Антоніо Вівальді, а є ж і інші?
– Я не маю права називати себе бідним, але аж ніяк не належу й до багатих. Взагалі, я б людей на бідних та багатих не ділив. Вважаю, що бідність – це не недолік, а матеріальний стан людини. Бо є бідні люди з великим рівнем гідності, яких дуже поважають інші, і я таких у житті зустрічав немало. І є ніби й багаті, але на мізерному моральному рівні. Вони, наприклад, хизуються масивними золотими годинниками і не розуміють, що в цивілізованому світі це, як мінімум, вияв убогості. Наведу лише один приклад. Після виїзду з СССР я працював в одному з німецьких камерних оркестрів, і ми поїхали на гастролі в Італію. Побували в Палермо, на Сицілії. І там я побачив такі страшні та бідні квартали, яких навіть в Союзі не бачив… Звичайно, зараз допомога з ЄС там усе змінила на краще. Зрештою, схожі квартали я бачив і в столиці Португалії – Лісабоні. Але найбільше вразила бідність Латинської Америки, особливо Бразилії. В Ріо-де-Жанейро побачив так звані фавели: це, по суті, цілі міні-міста в столиці Бразилії, де цілими десятиліттями живуть бідняки в спорудах, створених, наприклад, із картонних коробок. Повірте, тут подібних злиднів ви ніде не побачите. Так, в Україні рівень матеріального забезпечення переважної більшості людей набагато менший, ніж на Заході. Але тут люди володіють високим рівнем гідності! Вони на високому духовному рівні! А в Латинській Америці їхній матеріальний стан відповідає духовному…

– То Ви песиміст…
– Ні – оптиміст! Коли чую, що вже так погано, що гірше не буває, відповідаю: «Я оптиміст! Тому знаю: гірше таки буде!» (сміється).

– Ви вчилися грати на скрипці у Львові, а потім переїхали на Захід. Як це сталося в умовах СССР, куди нікого нікуди не випускали?
– В 1969 р. я одружився на громадянці тоді ще ПНР. Два роки мене не хотіли випускати з країни, міг Ельжбету відвідувати хіба що як турист…

– Молода дружина Вас не залишила?
– Ні! І хоча в нас уже був старший син, з СССР мене вперто не випускали. Це ж був лютий період «холодної війни» і «застою»… Але в 1971 р. таки дали дозвіл. Я став одним із перших музикантів, які зуміли виїхати на Захід. Але спочатку я поселився в Польщі, де мене прийняли на роботу концертмейстером в філармонію м. Катовіце та запропонували посаду у Вищій музичній школі. Та з Ельжбетою ми вирішили інакше: поїхали жити у Швецію, де мешкала її старша сестра.

– До речі, і зараз чимало волинян їдуть у Швецію, де дуже високий рівень життя! 
– Ну, зараз люди володіють більшою інформацією, що їх там очікує. Вони готуються, можливо, навіть якісь гроші мають… А я ж нічого фактично не знав! Коли їхав із Польщі,  на кордоні мені дозволили вивезти лише 5 американських доларів! І в Швеції в 25-річному віці я був готовий на будь-яку роботу. Навіть не мріяв, що залишуся музикантом. Та й розмістили мене спочатку в спеціальному таборі для переміщених осіб. Там було багато поляків, угорців, чехів, словом, ті, хто втік із країн «соціалістичного табору». У цьому доволі комфортному в побутовому плані таборі мене «заспокоїли»: мовляв, живуть там більше року і роботи ніякої нема… Шок! Але, як усі інші, вивчив шведську мову. І зберіг свою музичну перспективу…

– Про мову. Скажіть, повинен кожен громадянин України, особливо – державний службовець, вільно володіти українською мовою?
– Звичайно! Свого часу я заснував одні з перших молодіжних конкурсів в Україні. І ось на зорі Незалежності з допомогою партії Юлії Тимошенко мені запропонували провести музичний конкурс у Запоріжжі. Адміністрація автозаводу взялася за організацію міжнародних виступів для піаністів і скрипалів. Знаєте, Запоріжжя тоді було російськомовним…

– Воно й зараз таким залишилося. Як і багато інших в центрі, на півдні та сході держави…
– Шкода… А в Запоріжжі до мене звернулися місцеві російськомовні діячі мистецтв і запитали, якою мовою вести концерт? Я сказав: однозначно українською! Це ж Україна, і це абсолютно цивілізовано, що мова спілкування тут має бути українською. Вони дуже здивувалися… Бо знали, що я приїхав із ФРН і за національністю не українець, а єврей. Але концерт ми вели українською! Завжди вважаю: українська мова в Україні є державною, і її повинні використовувати на офіційному рівні всі без будь-яких винятків. Обов’язково навчання має бути тільки українською. І якщо так воно й буде, то з часом усі володітимуть українською вільно і вважатимуть її рідною.

– Музика – мова, яку розуміють усі. Особливо класична… Скажіть, можливо вона невдовзі просто відімре, стане зовсім не цікавою? Адже скільки нових музичних стилів користуються шаленою популярністю!
– Класична музика, звичайно, елітарна музика. Нею цікавляться далеко не всі. 

– Образно кажучи, це не «МакДональдз», а ресторан?
– Класична музика, якщо Ви використали таке порівняння, це ресторан, у який не кожен може собі дозволити зайти! Це ресторан якнайвищого рівня! Скажу відверто: в світі відбувається небувале піднесення класичної музики. Знаю, що тут скаржаться на засилля «попси»… А що тут страшного? «Попса» розвивається паралельно з класикою. Вони одна одній не шкодять. Ну, і слід враховувати традиції різних народів. Я приїхав із Німеччини, де класична музика є невід’ємною частиною життя впродовж багатьох століть. Так само як і в Італії та Великій Британії. Їм близька класика. Вони її знають, люблять, а тому ходять на концерти. Наприклад, в моєму Гамбурзі є кілька великих концертних залів, і квитки завжди розкуплені ледь не на рік наперед! 



– Що скажете про волинський сегмент цього музичного жанру?
– Я приїхав у Луцьк і на Волинь уперше в житті. Я не знав, що тут мене очікує… Але те, що побачив тут і почув, це просто феноменально! По-перше, рівень виконавців – дуже високий. Ось поруч зі мною Товій Рівець. Це музикант із великої букви, митець світового рівня. Часто на рідній землі не ціниться пророк, але знайте: Товій Рівець – унікальна особистість! Він для класичної музики зокрема і мистецтва загалом на Волині зробив так багато, що без нього все було б блідо у скупо. Чому? Я не називатиму камерні оркестри в інших областях України, знаю, що і як вони грають… Повірте: Товій Рівець і його «Кантабіле» – найкращі в Україні. Це свята правда. Мало того – він унікальний диригент. Мені довелося грати з диригентами світового рівня. Багато прізвищ не називатиму, скористаюся хоча б одним – Герберт фон Караян. Так от: Товій Рівець показує високий рівень як диригент, що саме тому і отримав із моїх рук міжнародну премію «Жезл Йоганна Себастьяна Баха». До речі, в м. Луцьку вчора від мене отримала Міжнародну премію імені Ріхарда Ваґнера й видатна українська піаністка Етелла Чуприк. Вона також – справжнє явище не лише на музичній сцені України, але й усього світу! Я вчора прослухав її виступ із «Кантабіле», і просто приголомшений. Ця українська піаністка несе мистецтво на дуже високому рівні. І ще раз підкреслю талант Товія Рівеця як диригента. Розумієте, диригуванню навчити неможливо. Це як журналістів неможливо навчити творити. Або як письменників… Письменником народжуються, а не стають. 

– За «других совєтів» такий експеримент був. У Москві навіть літературний інститут імені Максіма Горького відкрили. Хотіли масово штампувати все нових і нових «передвісників революції»… Мабуть, цей вуз там і досі існує, правда, чомусь його випускники ні Максімом Горькім, ні Львом Толстим не стали…
– І це закономірно. Бо Леся Українка чи Іван Франко ніде ж не вчилися «на письменника», правда? Бо це талант, який іде від Бога! І він є в Товія Рівеця і до музики, і до диригування! Звичайно, він вчився грати на скрипці, бо цьому справді можна навчити. Але, знаєте, я відеозаписи бачив і чув святкування 60-річчя Товія Михайловича . Повірте, я знаю рівень українських скрипалів, серед є чимало талановитих. Але так, як грає Товій Рівець, так не грає жодна людина в Україні! 

– Ви його так хвалите, щоб він виїхав у Гамбург?
– Ні, звичайно! Я хочу, щоб він поїхав у Париж! (сміється). А якщо серйозно, то я особисто Гамбург на Париж не проміняв би! 

– Ви проводити за кошти свого Фонду в Луцьку конкурс для юних музикантів. Бачите волинян серед талантів?
– Оскільки ми розмовляємо ще до його початку, то прізвищ я не називатиму. А от на вчорашньому майстер-класі грали скрипалі віком від 6 до 15 років. І не лише з луцького музичного коледжу та музичних шкіл, а й представники з районів. На якому високому рівні вони грали! Дай Боже, щоб у найбільших містах України були такі таланти! Так що перспектива тут дуже велика. І я Вам скажу, що бачу: на Волині батьки дуже зацікавлені, аби діти займалися музикою. Це ще одна позитивна характеристика вашої області. 

– А навіщо Вам це все? Тільки зайвий клопіт…
– Я просто не можу без цього жити! Так само як Товія Рівеця запитати: навіщо йому ті концерти? Нехай сидить удома, гуляє в парку…

– Може, його дружина з дому випроваджує, щоб їй там не заважав? (жартую). До речі, а Ваша дружина як ставиться до вашого «гастрольного» способу життя?
– Дуже позитивно! Ельжбета не музикант, але вона мене прекрасно розуміє. До речі, родом вона з Львівщини. Її мама єврейка, ще до Другої світової війни народилася в Стрию, а тато – корінний львів’янин, теж єврей, працював машиністом паровоза. У червні 1941 р. він устиг евакуюватися аж у Сибір, де теж працював на залізниці. А її мама не встигла виїхати на Схід, і всю нацистську окупацію зі старшою донькою вона прожила у Львові. Вона змогла зробити фальшиві документи, ніби вона полячка, зовні вона також не була схожою на єврейку, тож ці дві обставини допомогли їй вціліти під час Голокосту. І ще – добрі люди з невеличкого будинку по вул. Личаківській, де кілька єврейських родин переховувалися в кімнаті, вхід у яку закривала велика шафа…  А моя дружина народилася вже після того, як батьки знову разом жили у Львові.

– Ви згадали про війну… Скоро настане липень, і знову виникне болюча теми кривавих стосунків між поляками та українцями… Але ми, громадяни України, ніколи не могли подумати, що ще одна сусідня країна – Росія – почне агресію проти нашої держави, окупує Крим, вбиватиме наших людей на Донбасі… І доки в Луцьку лунає класична музика, на Сході гуркочуть ворожі гармати…
– Вас цікавить, що я про це думаю? Я не маю права давати якихось порад чи оцінок, але власна позиція в мене є. Я дуже цим цікавлюся. На жаль, в Україні буваю лише один раз на рік, тому основну інформацію отримує від спілкування зі знайомими, а також – аналізую новини в соціальних мережах і мас-медіа. Тому я знаю, що відбувається. Знайте: Захід повністю на боці України! Саме через поведінку Кремля відбувається політичний та економічний розкол взаємин із Росією. Владіміру Путіну поставили чіткий ультиматум: повернути Україні Крим і забратися з Донбасу. 

– Ви вірите, що це відбудеться?
– Так! Знаєте, чому? А хто 27 років міг уявити, що СССР розпадеться? І що Німеччина знову стане єдиною?! Тому і зараз я вважаю, що військовим шляхом цього не досягнути. Просто політична та економічна ситуація така, що в Росії просто не буде іншого виходу. 

– Путін як справжній єзуїт назвав свою агресію в Грузію «Спонуканням до миру»… Тому і його будуть «спонукати» політично та економічно?
– Грузія – це інше. Бо на російську агресію в цю країну та анексію частини її території Захід не звернув уваги, Владіміру Путіну це зійшло з рук. А у випадку з Україною він жорстоко поплатився за свою агресивність. Може, тому, що Грузія від ЄС далеко, а Україна – майже в серці Європи?! Тому я не знаю, коли Крим повернеться в Україну разом із усім Донбасом. Але це відбудеться однозначно! 

– Ваші враження про Луцьк, про волинян? 
– Якнайкращі. Порівнюючи зі Львовом, звідки я походжу, волиняни набагато привітніші, не галасують на вулиці, А ваша вулиця Лесі Українки могла б бути справжньою окрасою будь-якої європейської столиці! І раз ми вже говоримо на цю тему, то повинен відзначити, що всі ці події в Луцьку – це справжній фестиваль мого Фонду «Сезон». Але вони відбулися і завдяки енергійності директора обласної філармонії Сергія Єфименка. Без нього це було б неможливим. Або відбувалося б на нижчому рівні. А так – це феноменально! Подібне я дуже рідко зустрічав у своєму житті, хоча організовував конкурси та фестивалі в багатьох містах України: починаючи від рідного Львова і закінчуючи Запоріжжям, Одесою чи Києвом. Сергій Єфименко – це одна з багатьох особистостей, яка не лише для Волині, але й для усієї держави є дорогоцінним каменем у короні мистецтва. Він мене навіть автомобілем зі Львова привіз… 



– Ваші сини теж стали музикантами?
– Ні. Хоча, як мінімум, сім’я одного з них має відношення до музики. Старший син Даніель живе в німецькому Мюнхені, він юрист, працює в одній із найбільших телекомунікаційних мереж Німеччини, одружений із італійкою. А молодший Філіпп  мешкає в Гамбурзі. Він відомий адвокат, одружений із німкенею, яка з відомого роду Бартольді. Ви ж, мабуть, знаєте, що часто відомого композитора Мендельсона називають Бартольді? Предки Фелікса, двоюрідного брата легендарного Генріха Ґейне, належали до найвищих верств єврейського народу, його дідусь був одним із найвідоміших європейських філософів, близький друг і співробітник славетного Емануїла Канта. Але батьки Філіппа перейшли в християнство, в протестантську церкву, і на честь хресних батьків, до яких належав Бартольді, вони взяли це прізвище. Так ось моя «молодша» невістка – з цього роду. 

– Пропоную завершити розмову на оптимістичній ноті. Ви не приховуєте свого єврейського походження, тому, будь ласка, розкажіть хоча б один єврейський анекдот, який найбільше подобається!
Це прохання застало шановного музиканта зненацька…

– Я раніше знав стільки анекдотів, а зараз… – Міхаель Стріхарж задумався. 
І тут йому на допомогу прийшов Товій Рівець, який був присутнім під час розмови.
– Як відомо, всі єврейські анекдоти народжуються в Одесі. Отож, зібрав тоді ще чинний Прем’єр-міністр України Микола Азаров в Одесі нараду і заявив: «Ми почали жити краще!». «А ми?», – хтось запитав…
Після цього Міхаель Стріхарж також розповів анекдот:
– Ще в старі часи в малесенькому єврейському містечку зібралися найповажніші євреї. І кожен вважав себе найрозумнішим. Вирішили встановити. Що ж важливіше: Сонце чи Місяць? Думали, думали, сперечалися, жестикулювали руками… І постановили: Місяць важливіший, ніж Сонце! Чому? Бо Сонце світить все одно, коли світло, а Місць освітлює землю, коли темрява!
І вже на звершення Товій Рівець розказав ще один анекдот:
– Зустрілися два приятелі-євреї. «Мойша, як думаєш, Ізраїль велика країна чи маленька?», – запитав один. «Думаю, що велика!», – сказав Лейба. – «Чому ти так думаєш?». «Бо якби Ізраїль був маленьким, то його б назвали просто Ізя!», – пролунала відповідь. 
Ось на такій теплій ноті й завершилася й без того тепла зустріч із Міхаелем Стріхаржом і Товієм Рівецем.

Розмовляв Володимир ДАНИЛЮК.

На фото Романа УСТИМЧУКА: Міхаель Стріхарж під час концерту «Кантабіле» і «Оранти» в луцькому костьолі; під час запису інтерв’ю зі славетним музикантом і благодійником; а тепер – кілька анекдотів...



  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (65) - 15.4%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (193) - 45.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (110) - 26.1%