Сільські пастушки

Сільські пастушки


Ще до школи хлопці вправно поралися сапкою, сокирою, граблями, косою, водили коней під час оранки, садіння або обгортання картоплі. 

Основні види цього реманенту також відомі і дівчатам, які ще й вміли подоїти корову, проривати буряки, полоти кукурудзу та виривати льон. Найбільше полюбляли пасти корів, саме через свободу, бо не чулося: побіжи, принеси, зроби, нарубай, подай, прибери…
Вставати доводилося ранесенько, коли сонце лише збиралося виглянути з-за горизонту. Бабусина рука торкалася чола із словами: «Пора внучку, біжи до вітру!». Теплою водою освіжили обличчя, далі клякав на колінця, щоб за бабусею промовити молитву, яку згодом читав сам, пив горня вранішнього  молока і вибігав на вигін. Там вже паслася худоба, туди збиралися пастушки із п’ятнадцяти хат.
Шлях на випас не був далеким. Сонце щойно виглянуло  своїм великим диском з-за горизонту, а череда вже злизувала з росою траву, яка не встигла ще підрости після вчорашнього випасу. В пошуках кращого трав’яного покрову добрий загін худоби тягнувся  вже завченим маршрутом до колгоспної  сіножаті. Малеча встигала забігти наперед, вишикуватися в шеренгу так, щоб трохи віддати худобі такої бажаної соковитої трави. Такий прийом задовольняв обидві сторони. Ніхто вже нікуди не поспішав. Корови так «стригли» траву, що позаду залишався слід, немов пройшли вправні косарі. Задля безпеки такого випасу, щоразу виставляли чатового, задля вчасного сповіщення про можливий приїзд колгоспного керівництва. Захист був надійний: зненацька нас ніхто не заставав. 
– Ох, шибенята, як застану, поведу корову на бригаду, – страхав бригадир.
Та пастушача застава спрацьовувала надійно. Головне для нас – добре напасти корів. Тоді не сваритимуть  вдома, та й молока буде вдосталь. 
Коли сонце добігло до зеніту, завертали худобу на загальне пасовисько, яке було бідне на траву та ще й вигорілу на сонці. Тепер уже пастушки групувалися для своїх забав. Різні були за складністю і призначенням, та вимуштрувані  до професіоналізму. Наприклад, гра у камінці. Десяток невеличких, відшліфованих камінців збирали на землі до купки. Завдання – взяти один камінець, підкинути його і швиденько забрати з купки ще один і впіймати той, що вже падає. І так зібрати усі десять. Наступна гра «ножичок».  Треба складний ножик з кожного пальця руки, кулака, зап’ястя, ліктя та плеча скинути його таким чином, щоб ніж зробив  одне сальто і ввійшов  лезом у землю. Більш складніша гра вимагала два кульбіти.  Дівчата, яких троє – полюбляли гру у камінці, але більше займалися плетінням із шитника. Полюбляли ганяти і гумового м’яча. Та найбільш емоційно відбувалися футбольні  баталії, які завершувалися спринтерським забігом до балітця  свинарикової сіножаті. До полудня у широкому, як для малечі, рівчаку набиралася і нагрівалася  вода. Саме до неї, такої бажаної у спеку прохолоди, бігла весела ватага пастушків і з усього розгону падала на воду, виплескуючи довкруг, разом із жаб’ячим царством та каламутячи її до земляного кольору.



На все вистачало часу, який навчилися визначати за певними прикметами. Всі вже точно знали, коли наша корова, яку звала бабуня «англік», зачинала   протяжно мукати, значить йде підміна  пастухів на сніданок. За допомогою сонячної тіні від палиці могли визначити приблизний час. На обідню та вечірні пори  худоба сама завертала на дорогу до села.
Поверталися із паші завжди із піснею. Заспівував наш хуторянський соловейко – Юрій Барабах. Він не кричав, як робили це ми, а виводив мелодію і слова з таким чистим звучанням акордів, що решті доводилося примовкати та спостерігати за виконавцем, дивуючись красі голосу, жестикуляції рук і вмінню пританцьовувати під час співу. Коли Юрко виспівував, змовкали, здавалося, навіть пташки.
Вдома нашвидкуруч перекусили квартою молока та пирогом, начиненим  картопляним пюре з гречкою. Збиралися за хутором біля придорожнього хреста. Босоніж годі було йти піском. Він нагрівався так, що добряче припікав ноги. Вибирали трав’яну доріжку  при потічку, що впадав у ставок. До його прохолодної води і пролягав наш шлях. Замурзані саджавкою, мали щоденну омріяну подорож до колгоспного ставу, щоб не тільки помитися, а добряче накупатися. Наплаватися так, щоб мліли від утоми руки. Щоби забави з водою та у воді вистачало на цілий день. Чому так манив нас ставок, не знаю, скоріше простором. Адже була можливість завітати до хутірської річечки, що була поруч, хвилин десять швидкої ходи городами. Але там не було головного – простору водного плеса.
Поверталися під шістнадцяту годину, якраз завертали корів на пасовисько. Вони ліниво пощипували травичку на вигоні. За цей час ми встигали пообідати, добряче вимахуючи ложками їжу. Із згортком двох скибок хліба, коли з маслом, а інколи із сметаною та цукром, тупцювали босими ногами за чередою. В розклад таких щоденних буднів вносили зміни хмарна або дощова погода. Часом треба ворушити або скиртувати сіно. Тоді виручала найближча водойма.
Мали пастушки святкові і недільні дні, коли спозаранку не будили, навіть не кликали до сніданку. Спи вволю!
На хуторі, де нараховувалося 54 хати, не було клубу – осередку культурно-масової роботи. Молоде покоління зростало в атмосфері самореалізації. У складчину купили шкіряного футбольного м’яча, визначилися із розмірами воріт та поля, погодили із старшими, де можна на вигоні визначити футбольний майданчик. Благо,  ліс поруч – матеріал на воротарську брамку доставили швиденько. За тиждень все вдалося  облаштувати і на «зелені свята» провели перший турнір із трьох команд. Запрошували до змагань колег і сусідніх Іваників, де був клуб, організовувалися танці та крутили кіно. На велосипедах їздили до села Бунів змагатися у футбол. Та чомусь із центральним селом зв’язків не мали. Не скажу, що через неблизьку відстань, але ініціативи не було.



Найкращою забавою і святом для пастушків було свято Петра і Павла. Лише на нашому хуторі його так святкували у часи мого дитинства. Напередодні заготовляли гілки ліщини, липи, берізки та лепеху. Обирали рівну місцину для «петрівки» розміром 2х2 метри. Викопували рівчак глибиною до колін, таким чином формуючи «петрів стіл» із вирізаним посередині хрестом. З викопаної землі сформували насип , який прикрашали  припасеними гіллям та зіллям. Особлива увага – оформленню входу. До столу приносили  масло, сир, пироги, печиво, м’ ясні вироби, домашній квас. Сусід Баб’юк завжди пригощав нас тарілкою щойно вибраного меду. Свято зачинали обідньої пори пастушки, а продовжували  парубоцтво та дорослі. Воно проходило з музиками: Степан Кубрак  з  гармошкою, його брат Іван на бубні, а на скрипці смичкував Олег Колодка. 
Сонечко великим рожевим колом опускалося до горизонту, вмиваючись від денної втоми купчастими  білими хмарками. Над хутором лягало літнє надвечір’я, дослухаючись до пісенного хороводу з музичним супроводом. Згасав святковий день Петра і Павла.

Степан ШЕГДА.

«Шкода» дідусевої землі

Прочитавши статтю Степана Шегди, пригадав, як і сам колись корову пас у селі…

На канікулах у село до бабусі приїжджав із Луцька не часто, але щоліта. Звичайно, крім іншої сільської роботи, доводилося й корову пасти. Цього заняття, чесно кажучи, ніколи не любив через… нудьгу. Та й колгоспна система так пообрізала довкола бабусиної хати на чудом уцілілому хуторі землю, що корова могла пастися хіба що на вузесенькій смужечці трави біля меліоративних канав. 
Зрозуміло, що інколи пильність втрачалася, і корова ішла «в шкоду». Тобто – на колгоспні посіви… Я ще змалечку знав: насправді кілька гектарів землі біля бабусиної хати колись належали їй із чоловіком . Але «другі совєти» провели колективізацію, і все забрали собі…
І якось, коли корова вкотре зайшла в колгоспну конюшину, почув грізний крик бригадира:
«Чия корова?!».
«Наша…», – кажу…
Розпитавши, чий буду (батько недовго в селі був «у приймаках», але запам’ятався всім надовго як завклуб і організатор духового оркестру!), начальник постановив забрати корову в колгоспну стайню, а забере її бабуся лише тоді, коли заплатить штраф за скоєну нею і мною шкоду колгоспному господарству.
На таке погодитися я аж ніяк не міг, тому вчепився за корову мертвою хваткою:
«Не віддам!».
І коли бригадир почав кричати, що тварина зайшла на чуже, не стримався:
«А це поле, дядьку, не ваше!».
Він ледь не остовпів:
«А чиє?!».
«Мого дідуся і бабусі!», – заявив я.
Знав, що дідусь помер через 4 роки, як я народився. Знав, що був на фронті, звідки його відправили в ГУЛАГ аж у Казахстан як «ворога народу». Не знав, що одразу після 1991-го бабуся отримає довідку про повну його реабілітацію «за відсутністю складу злочину»…
Не знаю, що вплинуло на лютого бригадира, але він відступив, ще довго матюкаючись стежкою до контори.
Я чесно розповів, що сталося на полі, і бабуся довго бідкалася, навіщо вона мені, малому, розказувала про ту землю…
Після розпаювання колгоспу колишня дідусева і бабусина земля повернулися до мого двоюрідного брата. Тепер він там хазяйнує. А я, коли буваю в селі, дивлюся на старі меліоративні канави, на високий горбок, що буяє зеленню, завжди згадую ту історію про «шкоду». Виявляється, правда була на моєму боці!

Володимир ДАНИЛЮК.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (67) - 15.2%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (202) - 45.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (117) - 26.5%