Як завоювати жінку

Як завоювати жінку

От це точно – не знаєш, де згубиш, а де знайдеш.

Моя подруга Юля понад десять років уже в Італії на заробітках. Так склалися обставини. Розійшлася з чоловіком, на руках – мала донечка. Рвонула за кордон від безвиході, як їй тоді здавалося. Доцю залишила мамі. Важко було. Маючи вищу освіту, прибирала, куховарила, доглядала старих. Правда, за цей час, поки ми тут ледве-ледве виживали за свою зарплатню, встигла придбати квартиру, купити машину, вивчити у вузі доцю. Вільно спілкувалася італійською. Ми Юлі постійно казали, коли вона приїздила, так би мовити, у відпустку: знайди собі якогось італійця, подумай про себе. Виглядала – на всі сто. А вона:

– Дівчата, хочеться ж не якого-небудь (у нас своїх таких вистачає), а освіченого, розумного, заможного…

Років два тому укотре приїхавши додому, Юля не могла стриматися від почуттів. Уся аж світилася від радості:

– Дівчата! Яка я щаслива! Познайомилася з таким чоловіком! Італійцем. Розумним! Гарним!.. На курсах із англійської. Ви би знали, який він джентльмен. Перш ніж зателефонувати, запитає смс-кою, чи маю вільну хвилинку. Запрошує на побачення то в ресторан, то в оперу. Багато знає. Рекомендує що почитати.

На наше запитання «Може, він одружений?» відповіла із запалом: «Та що ви! Ні, розлучений. Благовірна його вже встигла вдруге вискочити заміж…»

Я раділа за Юлю. Нарешті вона закохалася і почувалася щасливою. Цього разу не довго відпочивши на батьківщині, рвонула назад закордон. Ми сподівалися, що наступного разу повернеться вже з обручкою на пальці. А чого зволікати, розмірковували, вони вже люди дорослі…

Нарешті дочекалися. Юля знову була вдома. Зателефонувала – і ми знову в неї гостях. Смакуємо італійським шампанським. Розпитуємо, як там Антоніо, чи освідчився.

– Ой, ви такі бистрі! Це ж Європа. Там так швидко все не робиться, – відповіла.

– Ну а хоча би секс у вас був? Кажуть, італійські чоловіки дуже темпераментні…

– Що ви!.. До цього ще не дійшло. Навіть щоб поцілувати, питає, чи можна. А як обійме, то так легенько, ніжно. Не те що наші грубіяни. І взагалі, він навіть пива не п’є, тільки шампанське (а наші українські?). От передав плящину, справжнього, колекційного, щоб ви спробували. Сам вибирав, – мовила з гордістю, потім тихенько зітхнула і раптом сказала: – А я дитинку хочу. От уже ходила до лікаря на обстеження. Ніби все добре, тільки оздоровчий курс пройти…

Коли Юля їхала, ми надавали їй усіляких порад. Щоб сама виявила активність, а то так довіку чекатиме.

Не бачилися рік, нарешті повернулася. Але закрутилися зі справами, що не мали коли зустрітися. Тим паче, Юля доньку заміж віддавала, тож не мала часу вгору глянути. Балакали тільки телефоном:

– Як ти? Може, і тебе привітати? – це я натякала на їхні стосунки з Антоніо.

– Та що ти! Ніяких зрушень. Я втомилася від його ввічливості. Скільки можна!.. Ну його. От наші чоловіки – як притиснуть і без зайвих питань: хочуть тут і вже. Досить про нього. Певно, не судилося. Маю справи важливіші. Радію за донечку. Аби вже вона була щасливою…

Зустрілися ми вже після цієї гарної оказії. Прийшли привітати подругу, подивитися весільні фото та відео. А вона –  вся сяє. Питаємо:

– Невже Антоніо набрався рішучості і на весілля приїхав?

– Та де там! Телефоном вітав… Ви краще послухайте, яка зі мною пригода сталася…

Юля поверталася від сватів потягом (вони в іншому місті живуть, відправляли разом молодят у медовий місяць кудись до моря). У купе познайомилася з чоловіком, розговорилися, як це буває в поїзді. Ну синдром випадкового супутника. Приємний, каже, такий чолов’яга. Виявилося, Андрій розвівся з дружиною, діти дорослі, повертається з відрядження. Працює у престижній фірмі. Та й Юля взяла і розповіла про себе…

Отак непомітно минув час.

– Давно, дівчата, я так від душі не сміялася. І взагалі, було якось так легко, наче знаю його все життя…

Чоловік вийшов раніше. Юля повернулася додому. На серці чомусь було сумно. Невже проґавила своє щастя? Навіть не знає його номера мобільного.

– А наступного дня зранку в двері подзвонили. Думаю: кому не спиться? Відчиняю, уявляєте, вся така сонна, а на порозі… – тут Юлині очі спалахнули такою невимовною радістю: – Хто б ви думали? Ні, не Антоніо. Андрій! Ще й із величезним букетом квітів. І питає, сміючись: «У гості можна?». Виявляється, у нього знайома в паспортному столі працює. Отак оперативно дізнався мою адресу… А тепер, каже, мене вже нікуди не відпустить, ні в яку Італію. Щоб до Антоніо не втекла. Хіба що поїдемо туди разом – відпочивати…

Ната МОРОЗОВСЬКА.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (235) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (169) - 31.2%