«Я від трьох літ поет»

«Я від трьох літ поет»


Так в одному з віршів напише найзагадковіший український письменник ХХ ст. Сергій Кушніренко, соратник страченої нацистами Олени Теліги.

У 1933-му дев’ятнадцятилітній гімназист-острожанин розмірковуватиме:

Життя, мов велетенський віз,

Що без упину котиться шляхами,

Під звук копит, під скреготи коліс,

Сьогодні, завтра, – стовіками…

З вересня 1933 по червень 1935 р., навчаючись у VІ-VІІІ класах Рівненської української гімназії Федора Пекарського, подружиться з Нілом Хасевичем, разом творитимуть учнівський часопис «Ватра». 1938-го  Ніл Хасевич навіть проілюструє першу Сергієву поетичну збірку «Пружінь». Через рік почнеться Друга світова війна, і поет опиниться у Кракові, звідки 1941-го з похідними групами  рушить в Україну, дійде до Василькова. А далі сліди цього талановитого українця, здається, безповоротно втратяться назавжди. І тільки через сто років після народження Сергія Кушніренка онука із донькою розкриють сімейну таємницю.

Поет не загинув, як вважалося раніше. Трагічна доля української інтелігенції і зокрема Олени Теліги, з якою товаришував Сергій Кушніренко, тоді у Києві його обминула. Він вижив, переможний наступ радянських військ зустрів у Польщі, звідки під час операції «Вісла» його переселили на Рівненщину. Придбав хату у с. Хотинь неподалік Рівного. Працював рахівником у колгоспі (пропонували навіть очолити колгосп), продавцем, обпалювальником цегли на Рівненському цегляному заводі. Про його таємницю знали тільки найрідніші.


– Щоразу, пишучи автобіографію, потрапляючи у поле зору компетентних служб, тремтіла від жаху, що розкриється наш сімейний секрет, – мовить донька поета Ірина Сергушко. – Адже мені довелося працювати секретарем сільради. А якийсь час моя трудова книжка і взагалі перебувала в управлінні МВС, перевірялася у Києві. Бог милував, ніхто нічого не запідозрив.

Одного разу Сергій Кушніренко спробував «повернутися в літературу», написавши вірш «під доньку». Ірина тоді навчалася у 9 класі. Його надрукувала районна газета «Червоний прапор», відтак надіслали Павлові Тичині, який не забарився з відповіддю: «У вас є обдарування! Пишіть, розвивайтеся, буду допомагати…» Згодом цей вірш передрукував літературно-мистецький альманах «Крила» Рівненської СПУ, «юну поетесу» запросили до участі у поетичному вечорі. Тоді всі не на жарт перелякалися і вирішили більше «не жартувати».  Ще раз «креснув іскру божу» поет для онуки Світлани:

Білий гриб появивсь на світанку

В пізню осінь тужливу та сонну

І стоїть зачудований ранком,

Вздрівши синяву неба бездонну.

Шапку листя напружено скинув,

Гордо випнувсь над зеленню моху –

Задививсь на дрімучу ліщину,

На конвалію вибляклу всохлу.

Бліде сонце встає неохоче,

Спритна білка по соснах мандрує,

Сива паморозь ніздрі лоскоче

Та круки хуртовину віщують.

Простягнулась туману завіса,

Скорбно осінь примружила око

І завмер серед голого лісу

Білий гриб – боровик одинокий…

Певно, писав про себе. Коли настало політичне потепління, батькова тітка, яка придбала будинок у Луцьку,  запросила до себе. Була росіянкою, називала його націоналістом, із сумом мовила: «Сергію, ти погубив світ талант!»

– Дідусь помер у 1984 році, – казала, представляючи посмертну дідусеву книгу, його онука Світлана Гондя (Сергушко). – На той час ми із мамою опинилися у Луцьку. На хатинку у селі знайшовся покупець. Але дідова таємниця змусила нас не поспішати із продажем. Ми шукали щось таке, що дідусь ховав усе життя навіть від найрідніших. І нам таки вдалося віднайти той «скарб». Це виявився зшиток із 91 вірша.

Через Інтернет Світлана довідалася, що її дід – зі славетної когорти поетів-довоєнців – вважається таким, хто загинув на початку війни. Онука всерйоз взялася за архіви – їздила до Львова, у Рівне, стала звіряти світлини та рядки «інтернетного» Сергія Кушніренка зі знайденими на горищі віршами та фотографіями родинного альбому і впевнилася, що то насправді її дідусь.

Про своє відкриття онука з матір’ю повідомили доктора історичних наук, професора, завідувачку відділу джерел з новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Надію Миронець, яка писала про їхнього батька. Надія Іванівна одразу відгукнулася, допомогла впорядкувати батькову спадщину, спорядила її передмовою. І ось до століття Сергія Кушніренка у Дрогобицькому видавництві «Коло» вийшла ошатна і напрочуд цікава книга «Загублений талант». До неї увійшли поезії Сергія Кушніренка, прозові твори, документи, світлини, щоденникові записи, листи до Ксенії Світлик, які вона передала  Всеукраїнському жіночому товариству ім. Олени Теліги, рецензія Євгена Маланюка на першу поетову збірку «Пружінь». Майже містична історія про талант, який зміг утримати свій поетичний геній від служби невкраїнській владі і лишитися живим, а тепер, по смерті, повертається в шеренгу незрадливих творців, зворушує.

Сергій Кушніренко народився 7 листопада 1913 р. у Житомирі. Батько Степан Феодосійович був залізничником-телеграфістом, помер від тифу у 1919 р., мати-вчителька Пелагея Костянтинівна – від голоду у 1924 р. Сиротина жив у с. Котюжинці на Вінничині тиждень в одних родичів, тиждень – в інших, босоніж ходив у сусідню Корделівку до школи, якийсь час перебував у дитячому притулку, 1928-го до Острога забрала мамина сестра Анна Іванова (Боровська). Навчався на філологічному факультеті Варшавського університету, друкувався в українських періодичних виданнях Львова (зокрема, «Віснику», «Назустріч», «Напередодні», «Обрії», «Наші дні») та  Кракова («Досвітні вогні», «Краківські вісті»), автор поетичної збірки «Пружінь» (1938), був ерудованою освіченою людиною, мав хист до малювання і музики, грав на акордеоні і піаніно, не раз як музику його запрошували на сільські весілля. Знав п’ять іноземних мов, вільно говорив французькою і німецькою… Якось на «Рівне азот», де працювала Сергієва дружина, приїхала делегація із Франції. Виникла проблема з перекладачем. Щоб порозумітися, дружина попросила  викликати Сергія Кушніренка, і чоловік чудово справився з роллю тлумача.

Він мав ідеальний музичний слух, любив ранки, риболовлю… Цікаво читати його щоденники, де Сергій Кушніренко «Пролітає думкою міліарди парсеків», пише «про наявність «Чорних дір», про імперії, що «як завжди і народжуються і падають і зникають», про «квазітворчість» і що «само по собі нічого не з’являється». І поруч про головне: «Домую, ремонтую свинарник, рубаю дрова», «корчую яблуні, груші», « і сирки їв, і випив трохи», «Ех, узяв би мотоцикл не старіючи!...», «І про бінокль солодкі мрії»…

– Мій батько безмежно любив Україну, – ділилася спогадами донька. – Жалію, що не дожив до наших часів, коли можна говорити про Батьківщину.

На вечорі, присвяченому 100-річчю Сергія Кушніренка і з нагоди виходу його посмертної книги «Загублений талант», що відбувся у Волинській науковій бібліотеці ім. Олени Пчілки з ініціативи Товариства ім. Олени Теліги, звучали українські народні пісні у виконанні Сергія Пісковця, Омеляна Іванюка, Інни Левченко, також виступили доктор наук Надія Миронець, письменниця Леся Ковальчук, донька письменника Ірина Сергушко й онука Світлана Гондя. Вела вечір завідувачка відділу Обласного науково-методичного центру культури Ніна Фурдило.

Сергій Цюриць.

На фото автора: Надія Миронець; донька й онука письменника представляють щойно видану книгу.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (72) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%