Драп нах Ост

Драп нах Ост

Залишаючи м. Володимир Волинський ще перед масовою втечею обідраних, голодних та деморалізованих вояків Першої кінної армії, її командир Сємьон Будьонний ще не знав: насправді катастрофічна поразка червоних у боях на «польському фронті» завершиться... їхньою спільною з поляками перемогою, котрі зрадили своїх недавніх українських союзників та прирекли УНР на ліквідацію...

Було 12 вересня 1920 р. Небо карало людей проливним безперервними дощами. Перша кінна армія, як і всі червоні війська, спішно тікала з княжого міста.
«Командир Особливої бригади Стєпной-Спіжарний доповів, що стрілецькі частини відходять і скоро залишать Володимир-Волинський. А в місті залишалися склади з одягом і взуттям для всієї 12 Армії!.. Тому ми доручили Морозову, Пархоменку і Стєпному-Спіжарному зібрати під охороною Особливої бригади  кінні підводи і забрати залишене майно. Його вдалося вивезти прямо з-під носа противника. А на вечір місто зайняли польські війська...», – пригадував згодом сам Сємьон Будьонний, який тоді з розпачем дивився на залишки своєї армії, яка на початку липня 1920 р. із успіхом наступала через Волинь аж на Варшаву. 
Минув місяць, і так само швидко «червона чума» відкочувалася назад, на Схід. Втікала, як щурі з корабля, що тоне...
«Місто зустріло небаченим хаосом. Групи червоноармійців і місцевих жителів юрбилися на вулицях.  Кудись поспішали вершники, підводи, санітарні «лінійки». І все це шуміло, кричало, пхалося. До станції з гуркотом мчали автомобілі, навантажені військовим майном...», – написав у мемуарах, які побачили світ у далекому 1965 р., командарм Першої кінної, майбутній маршал СССР Сємьон Будьонний.
Чому так сталося? Не знаходив відповіді ні сам Сємьон Будьонний, який драпав до Москви разом із майбутнім маршалом, а тоді – головою Реввоєнсовєта Першої Кінної Климентом Ворошиловим. Поруч рятувалися швидким відступом і найближчі соратники: командувач «польським фронтом» Міхаїл Тухачєвскій і командир дивізії Ієронім Якір,  яких у 1937 р. Іосіф Сталін назвав «ворогами народу» і розстріляв як... «польських шпигунів».
І дійсно, тоді мало хто міг зрозуміти, чому замість омріяної перемоги Москва зазнала болючої поразки? Спочатку блискавичний наступ, захоплення Києва, просування аж до Варшави і...
Значно пришвидшили крах Першої кінної армії Будьонного та всієї більшовицькогої армади  бойові дії війська Української народної республіки. Симон Петлюра від її імені, а з польського боку Юзеф Пілсудські, 21 квітня 1920 р. у Варшаві підписали мирний договір, одним із пунктів якого, як зазначав Головний отаман, було таке:
«Тепер українська армія не буде битися одна проти польських імперіалістів, а разом із армією дружньої нам  Республіки Польської, які однаково загрожують вільному життю українського і польського народів. Між Правительствами Республік Української і Польської заключний військовий договір, на підставі якого  польські війська підуть разом із українськими на терен український як союзники проти одного ворога, а по закінченню боротьби з большевиками польські війська будуть негайно виведені в межі своєї Республіки».



Першопричиною успіху боїв під Варшавою, який згодом назвали «Чудом над Віслою», слід  вважати не стільки битву попід воротами столиці Польщі, як, за оцінкою британського генерала Людовика Форі, успішним діям українського війська на правому фланзі оборони:
«Навалу большевиків під Львовом спинило українське військо генерала Михайла Омеляновича-Павленка... Внаслідок знаменитої подвійної переправи через Дністер особливо прославилися вояки української дивізії Марка Безручка... А своєю безприкладно-мужньою обороною 6-ої стрілецькою дивізії цього генерала Замостя була надана стратегічна поміч польській армії, котра отримала можливість відкинути большевиків із-під Варшави та почати наступ на Схід».
Загалом тоді спільно з поляками в складі армії УНР воювало щонайменше 40 тис. військовослужбовців, у тому числі більше 2100 офіцерів.
Тож паніка серед червоних була поголовною.
«Ви зрозумієте, чому ми не змогли підтримати наступ Червоної армії на Люблін і Красностав, – говорив у повоєнні роки викладач Академії Генштабу Стєпан Аралов, учасник тих подій. – У нас у 7-ій і 44-ій піхотних дивізіях половина бійців узагалі не мали гвинтівок! Негативно позначилася й невдача на Варшавському фронті. Тому у противника були розв’язані руки, і він почав наступ правим флангом».
Як зазначає історик Володимир Сергійчук, підштовхувані британським міністром Лойд Джорджом до примирення з большевиками польські політики, налякані неясністю для них такої ситуації і під впливом пропозицій Владіміра Лєніна  про переговори з територіальними поступками, зажадали негайного миру з Москвою».
Тож ще 30 серпня 1920 р. Міністерство закордонних справ УНР звернулося до міністра МЗС Речі Посполитої Сапєги зі спеціальним листом, у якому наполягало на «своїй безпосередній співучасти» в переговорах уряду Польщі з Урядом радянської Росії про «заключення перемир’я та миру»...
Симон Петлюра та інше керівництво УНР закликали Юзефа Пілсудські «принципово не визнавати «Української Соціалістичної Радянської України за суверенну одиницю тому, що ані по відомим УНР документам, ані на персональному складу «уряду» т. зв. УСРР не має правних і фактичних даних, які б стверджували його суверенність»...
Про закулісні перемовини «всіх проти всіх», звичайно, на фронті тоді не знали.
2 вересня 1920 р. штаб Першої кінної армії спішно відступив від Грубешова і переправився через Західний Буг. Наступного дня до Сємьона Будьонного і Климента Ворошилова в княже місто прибули інші члени т. зв. Рєввоєнсовєта. Обнадіяли, що для поповнення розбитої армії є 6 полків по 500 кавалеристів у кожному і 1000 коней.



В іншому картина теж була безрадісною:
«Стало ясно, що на армійських складах обмундирування на весь особовий склад не вистачало, продовольства та фуражу залишилося мало, а боєприпасів не можна було підвезти через брак транспорту».
Написавши листа на Кавказ до Серго Орджонікідзе, щоб той забезпечив Першу кінну хутряними бурками (насувалася зима, а всі були босі й обідрані!), командири взялися за політичне виховання особового складу.
У Володимирі-Волинському 9 вересня, як пригадував Сємьон Будьонний, провели виховну роботу з 400 московськими робітниками, які прибули для поповнення.  Потім провели мітинг у центрі міста.
«Виступаючи від імені Рєввоєнсовєта, я привітав добровольців, розповів про бойовий шлях Кінармії. На завершення висловив упевненість, що робітники з Москви зцементують лави кін армійців, а в бою проявлять відвагу. Після мітингу москвичі вишикувалися в колону і з революційними піснями рушили в бік передової», – пише Сємьон Будьонний в книзі мемуарів «Пройденный путь».



Та замість відпочинку Перша кінна була змушена відступати, не знаючи, що 11 вересня 1920 р., коли більшовики вже втікали з Волині, Варшава надіслала своїй делегації на переговорах із Москвою таємну інструкцію. Пункт 7 у ній гласив:
«У кінцевому підсумку при редакції договору  про перемир’я і прелімінарний мир делегація може прийняти формулювання, що засвідчило б про визнання радянських держав Росії та України, а саме: «РРФСР і УРСР».
Що й було зроблено у березні 1921 р., коли в Ризі Варшава і Москва таки підписали мирний договір, розділивши між собою Україну навпіл...
Та 15 вересня 1920 р. на польсько-большевицькому фронті під Луцьком про це ніхто не знав. Сємьон Будьонний і Климент Ворошилов сподівалися, що їх відведуть у тил на переформування, а їх замінить 44-та стрілецька дивізія. Але...



«На світанку 44-та дивізія нарешті почала замінювати наші 6-ту і 11-ту дивізії. З’єднання Кінармії скеровувалися у визначений район, а до кінця дня бригада Ф. М. Морозова підійшла до переправи через річку Стир біля м. Луцька, а частини Н. Р. Опанасенка висунулися на шосе Млинів-Рівне. 14-та і 4-та дивізії ночувати розташувалися в районі Олики. Але знову не обійшлося без неприємностей. Стрілецькі частини прийняли наш відхід за відступ, і тож почали відступати. Противник цим скористався. Його кінні загони та рухомі частини на автомашинах почали прориватися поміж нашою піхотою. Ар’єргардам  6-ої і 11-ої кава дивізій довелося стримувати противника, котрий насідав. Ввечері С. А. Зотов і С. Н. Орловський відправилися з польовим штабом у м. Рівне. Ми з К. Ю. Ворошиловим також залишили м. Луцьк, щоб ночувати на станції Олика. І вчасно. Наступного дня броньовики противника увірвалися в м. Луцьк», – згадував Сємьон Будьонний, який спішно ретирувався в м. Рівне
«Настрій у нас був неважним. Ми остаточно втратили сподівання вийти в тил. Поставало незавидне завдання вести бої в Рівне-Дубенському р-ні, обкопаному окопами, обплутаному колючим дротом, а, значить, незручному для дій кінноти. тож увесь день 16 вересня з’єднання армії стримували сили противника, які нас переважали, на шосе Луцьк-Рівне, особливо біля смт Клевань... Кінармійці С. К. Тимошенка втратили рахунок ворожим атакам, і лише за підтримки бронеавтомобілів і бронепотягів змогли утримувати позиції», – зазначав.
Що ж залишилося після большевиків зразка 1920-го на Волині? Ніяких слідів! Хіба що на старому кладовищі навпроти Луцької школи-гімназії №4, де зараз сквер, колись були помітні пам’ятники з красномовними написами «Загинув від рук бандитів Будьонного»... Але їх уже давно знесли.

Володимир ДАНИЛЮК.

На фото з архіву та книги «Пройденный путь»: виступає Лев Троцкій; карта вересневого відступу большевиків з-під Грубешова на Володимир-Волинський і Луцьк; Сємьон Будьонний; червоногвардійці вчаться… грамоти.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (67) - 15.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (200) - 45.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (116) - 26.5%