Як воїна переводили в раба…

Як воїна переводили в раба…

24 серпня Левку Лук’яненку виповнилось б 90 років. Але уже і Тризну по ньому відправили. Відійшов на луки Сварожі, до Бога український політичний та громадський діяч, письменник, дисидент, борець за Незалежність України в ХХ ст… 

Він був Легендою України. Співзасновник Української Гельсінської групи. Народний депутат України. Герой України. Автор тексту «Акта проголошення Незалежності України», ухваленого 24 серпня 1991 р. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2016 р…

На жаль, був. Тому що 7 липня 2018 р. Левко Лук’яненко помер. А 10 липня відбулась офіційна церемонія прощання у приміщенні  клубу Кабінету міністрів України, після чого його було відспівано у Володимирському соборі УПЦ Київського патріархату в столиці нашої держави.  
Невелика за чисельністю делегація старих РУХівців приїхала з Волині, щоб провести в останню путь свого Батька і побратима. Я його не тільки знав, а й тісно співпрацював з ним на літературних засадах. Левко Григорович був головним рецензентом моєї монографії «Ленін – злий геній, вождь тероризму», яка вийшла у світ двома тиражами у 2015, 2017 рр. у м. Києві. Про неї Левко Лук’яненко писав: 
«Книжку доктора філософії Олександра Середюка можна поставити в один ряд із дослідженнями Володимира Білінського «Країна Моксель» та Павла Штепи «Московство». Ці славні українці досліджують Московщину з позиції української історичної правди, чим допомагають хохлам і малоросам прозріти й повернутися в лоно українства». Про це він говорив молодим учасникам   на Всеукраїнському  фестивалі української пісні «Бандерштадт» в Луцьку 2015 р. 
А тепер ми стояли у величезному храмі Володимирського собору і були очевидцями, як вищі екзархи Української православної церкви Київського патріархату на чолі з патріархом Філаретом відспівували Героя України Левка Лук’яненка. Труну з його тілом занесли в храм воїни АТО та козаки. 
Патріарх час від часу повторював, що упокоївся раб божий… Його слова підхоплювали багатоголосівним співом священнослужителі. І неслось по храму  до вершин куполів : «…Упокоївся раб божий, раб божий…».
Це різало слух і викликало у підсвідомості величезний спротив. Який же він, Левко Лук’яненко, легенда України, багатолітній борець і воїн за свободу і незалежність України, тепер став «рабом, хоч і божиим»? Будучи у радянсько-комуністичні часи, де діяла потужна репресивна  машина КГБ, він навіть був одним у полі воїном, ніколи не ставав на коліна ні перед всесильними емгебістами, ні перед підступними слідчими, які вміло фабрикували справи, ні перед улесливими партійними босами. Він не писав про помилування у камері смертників, тобто був воїном, лицарем Сонця, Добра і Правди. А тут, у такій святині, найвищі екзархи української православної церкви Київського патріархату опускають Воїна духу і свободи до принизливого статусу раба! 
O, tempora, o mores! 
Левко Григорович лежав незворушно, ніби спав після важкої роботи. Проживши близько 90 років, більшість з яких віддав жертовно боротьбі за незалежність України, він був прапором  для нескорених. Фізичне тіло його було байдуже до співів священиків, але інші тіла – душа, ментальне, ефірне, астральне, каузальне, духовне – були поруч. Вони все чули і бачили, про що співали йому над головою.  



Але вони були лише копією фізичного тіла і не могли захистити свою честь і гідність, як це було за життя.
А життя його, це була Боротьба.
«Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Він живе, він ще не вмер»,– писав Іван Франко у 1880 р. 
Той, хто не тільки слухає, а й думає, то мимоволі виникає питання: 
– Як можна називати людей, яких Бог створив за своїм образом і подобієм – рабами? Такого воїна, велета Духу опускати до статусу раба?
Адже Святе письмо говорить, що «в останній день творіння Бог сказав: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою»» (Буття 1:26). Таким чином, Він закінчив Свою працю «особистим підписом». Бог сформував людину із пороху і дав їй життя, поділившись Своїм власним подихом (Буття 2:7). У зв’язку з цим, людина є унікальним Божим творінням, маючи як матеріальну (тіло), так і нематеріальну (душа / дух) складові.  
Творець створив людину і людина ТВОРИТЬ своїми руками і розумом матеріальні і духовні цінності. 
Західноукраїнський пророк   («Будитель»), письменник, поет, духовний просвітитель, натхненник національного пробудження Галичини, священик УГКЦ, релігійний та культурно-громадський діяч Маркіян Шашкевич у своїх проповідях наголошував, що «ми діти Божі». Так само називав людей і Любомир Гузар – український релігійний діяч, Патріарх-предстоятель Української греко-католицької церкви (201-2011 рр.).  
– Хто я є? Божа дитина, – сказав він в інтерв’ю «Українській правді» 28 жовтня 2016 р.
Навіть в Євангелії від Луки говориться, наприклад, зве Адама не рабом, а сином Божим (див. Лк. 3:38), що вказує на те, що «спочатку було не так» (пор.: Мт. 19:8), та й не могло бути, бо творячи людину «на свій образ» (Бут. 2:27) Бог створив її вільною, як Він Сам. Не могло бути інакше, бо творення рабів суперечило б його любові і доброті. Богові не потрібно було рабів: його велич і слава безмежні.
То чому ж наші українські екзархи так настирливо обзивають «образ Божий»? Народилася дитинка, ангелочок білий, а її тут же при хрещені клеять ярлик: «раб божий». Стали молодята на рушник щастя, як два голуби сизі, сяючи здоров’ям і добротою, а їх піп приголомшує словами, мов довбанкою по тім’ячку: «Вінчаються раб Божий…». Померла людина, воїн загинув і над головою співають йому: «Упокоївся раб Божий…». 
Тарас Шевченко застерігав у вірші «Ликері»:
«І візантійський Саваоф… Одурить!
Не одурить Бог, карать і милувать
Не буде: ми не раби його – ми люде!».
Леся Українка, йдучи за Шевченком, у багатьох своїх творах засуджує як духовне так і матеріальне рабство. Зокрема, у поемі «В катакомбах» показує свою позицію: 
«Я честь віддам титану Прометею, 
Що не творив своїх людей рабами,
Що просвіщав не словом, а вогнем,
Боровся не в покорі, а завзято…».
Її вчитель і наставник Іван Франко, переосмислюючи бібілійний псалом тему рабства переводить у сферу духовного життя нації. У вірші «На ріках Вавилонських» Іван Франко  пише: 
«Лиш одну пісню я вмію стару:
Я рабом уродивсь та рабом умру.
І хоч в душу вірвесь часом волі приваб,
Але кров моя раб! Але мозок мій – раб!
Хоч я вільним зовусь, а як раб спину гну,
І свобідно в лице нікому не зирну.
Щоби вам не судилась найтяжча судьба.
Найстрашніша клятьба – полюбити раба…».
Навіть видатний давньогрецький філософ і вчений енциклопедист Арістотель повчав своїх учнів, що коли віддаси свого сина на виховання рабові, то отримаєш – два раби. Це аксіома не тільки філософії, а й нашого буття.
Якщо повернутись до української міфології, то ми повинні згадати, що пращури українців були богами: 
«Бо ж се ми походимо від Дажбога стали славними від славлення богів наших». 
Так пише українська Біблія – «Велесова Книга» (ВК, 24 б):
«Ми Дажбожі внуки і не сміємо нехтувати славу нашу за віки».
А безсмертний твір епохи Київської Русі «Слово о полку Ігоревім» русичі звуться його внуками: 
«Тоді, за Олега Гориславича
Сіялося й виростало уособицями,
Гинуло добро Дажбожого внука,
В княжих крамолах віки вкоротилися людям.
…Встала обида в силах Дажбожого внука». 
І в «Іпатіївському списку» зазначено: 
«Сонце цар, син Сварога, він же Даждьбог». 
Зображення Дажбога було в пантеоні князя Володимира на Старокиївській горі. Тобто, Дажбог вважався родоначальником руського  народу.



«Ми – Богом позначений народ, і не тільки предки наші, а й ми – Україна-Русь. Ми – нащадки далеких аріїв. І треба бути головою, а не хвостом серед народів!», – переконливо стверджує у своїх працях Юрій Канигін.
Сучасна українська поетеса Ліна Костенко писала:
«Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!»
Отже, Левко Лук’яненко не був рабом ні божим, ні світським ніколи! І ні при яких обставинах, навіть сидячи у камері смертників у радянських казематах та в концтаборах! Він «був живим символом незламності українського духу, хто виборов нам Незалежність України у ХХ ст… 
«Він – із когорти справжніх Героїв! А вони не вмирають. Вічна пам‘ять...», – сказав  Президент України Петро Порошенко, прощаючись із Героєм.
Народ це знав, і по-своєму відспівував його душу в той траурний день. До Києва з’їхались патріоти і козаки, учасники АТО і дисиденти, РУХівці і республіканці. Вони стояли при вході до Володимирського собору і співали пісень: 
«Не пора», «Ой у лузі червона калина…» та інші. 
А в урочищі Вовчак Турійського району, що на Волині, на місці розташування однієї з перших повстанських баз підрозділів УПА під назвою «Січ», Волинська громада рідновірів «Лад» провела Тризну по Левку Лук’яненку, так як вважає його своїм побратимом по духу. І він ним був, не соромлячись свого минулого. 
В одному з останніх інтерв’ю тележурналістам Левко Григорович сказав, що якщо Дажбог допоможе, то він ще видасть нову книгу про новітню історію України.
Я думаю, що допоможе і книгу видати, і збудувати справжню незалежну українську державу, таку, про яку мріяв Левко Лук’яненко.

Олександр СЕРЕДЮК,
доктор філософії, письменник.

На фото автора, прес-служби Президента України та Романа Устимчука: Левко Лук’яненко та Олександр Середюк у музеї-скансені у с. Рокині; церемонія прощання з Героєм України; справжній Воїн – на передовій лінії фронту на Сході України.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (68) - 15%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (209) - 46%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (122) - 26.9%