Реліквія від студентського друга

Реліквія від студентського друга


Анатолієві Сагайдачному з Полтавщини пощастило навчатися у Луцькому педагогічному  інституті імені Лесі Українки на початку «Хрущовської відлиги». Саме тоді народжувалося « шістдесятництво». З’явилися твори репресованих письменників… І – нові репресовані, серед яких не пощастило бути і його учителеві – Дмитру Іващенку…

Як відомо, з ініціативи «Волинської газети» за підтримки декана факультету філології та журналістики Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Юрія Громика та родини Дмитра Полікарповича в цьому році громадянський та патріотичний подвиг дисидента Дмитра Іващенка нарешті було вшановано: одна з аудиторії носить його ім’я. 
А коли газета з репортажем про цю подію завдяки ветеранові радіожурналістики Михайлові Юхті потрапила на Полтавщину, один із його учнів – Анатолій Сагайдачний – неодмінно вирішив знову відвідати Волинь.
А потім він поділився своїми враженнями, котрі редакція вирішила опублікувати.
«Тоді, в 60-ті, ми відчули хоч невелике, але віяння вітру свободи. У нашому інституті, завдяки Дмитру Полікарповичу,  з’явилися молоді поети. Згодом вони стали гордістю краю.  Формувалися у стінах філологічного факультету, де працювала літературна студія. Нею керував патріот українського слова, фронтовик  Дмитро Іващенко. Це він формував і плекав поетів і прозаїків. Як тут не згадати Олександра Богачука, Костя Шишка, Івана Чернецького, Йосипа Струцюка та багатьох інших?!
На лекції Дмитра Іващенка сходилися студенти з інших факультетів. Як він вміло і дохідливо розповідав нам про такі дослідження з таємниць рідної мови, про які не вичитаєш у жодних книгах. Пригадую, як він приніс в аудиторію сміливі твори високого громадянського звучання…  З якою пристрастю знайомив з віршем Максима Рильського « Рідна мова». 
«Хотіли вирвати язик
Хотіли ноги поламати,
Топтали під шалений крик,
В’язнили, кидали за грати.
Зробить калікою з калік
Тебе хотіли, рідна мати», – 
закарбувалися в свідомості ці рядки.
Ще тоді мені подумалось, як уміло він міг формувати національну свідомість . Тому й заявила молодь про себе  на початку 60-х років. І один із перших серед них був Кость Шишко, який сміливо писав про проблеми людства. Він поруч зі мною сидів в аудиторії. Якось під час одного із занять поділився зі мною віршем Василя Симоненка, який в той час у Києві навчався на факультеті журналістики. Вірш він отримав від Дмитра Полікарповича. А потім усіх нас знайомив  із Симоненковою поезією. Мені запам’ятався вірш «Де зараз ви, кати мого народу?»… Ці патріотичні слова западали в душу: 
«Україно, доки жити буду, доти відкриватиму тебе»…  
Поезія Василя Симоненка надихала кожного. Особливо Костю Шишка. Під впливом її він сам писав блискучі вірші. Приходив у гуртожиток і читав їх.. Ми  стоячи аплодували йому. Дмитро Полікарпович про його творчість так сказав:
«У Костя своєрідний стиль. Відчувається  глибокий  національний колорит поезії з яскравими поетичними образами»…
У мене  є його збірка «Пісня дощу», яку я називаю дорогоцінною реліквією від свого студентського друга..
Згадую часто і талановитого викладача Дмитра Полікарповича. Він був творчий, енергійний, людяний, ініціативний, ерудований, компетентний, толерантний. Йому властиві мобільність, щирість, порядність, здатність розпочати справу та довести її до кінця, досягти поставленої мети. Була властива активна життєва позиція, притаманне справжнє державне мислення. 
Дмитро Полікарпович вчив нас брати недосяжні, на перший погляд, життєві висоти, повірити у власні сили. У звичайному буденному  вмів бачити високе. Цьому вчив і нас, а також вміти прощати образи, а коли треба –  й не помічати їх взагалі. Не читав нам нудних нотацій, а переконував силою власного прикладу.
Для нас Дмитро Полікарпович був другим батьком, до якого в будь-яку хвилину можна було звернутися за порадою. Двері його робочого кабінету завжди були відчинені для всіх, легко знаходив спільну мову з оточуючими людьми, умів говорити з народом, знаходив підхід до того чи іншого студента. І допомагав тим, хто цього потребував, чим заслужив любов і повагу серед молоді. Це був викладач-стратег, який добре розумів і поєднував традиції та
інновації. 
Ми по-доброму заздрили Дмитру Полікарповичу, розуміючи, що до його рівня викладацької та наукової роботи піднятися нелегко. Він нам подобався не лише, як знаюча і всебічно розвинена людина, а також як мудра, скромна і чуйна людина. Таких є чимало в інших галузях: є прекрасні лікарі, вчителі, хлібороби, столяри, інженери… Але, щоб добитися значних успіхів, природних даних замало… Потрібні працьовитість, наполегливість, бажання. Все це мав Дмитро Полікарпович. Якби таких людей було більше, ми б давно жили б по-іншому, не було б ніяких проблем.  
Як тут не згадати й дружину Дмитра Полікарповича – Віру Лукашівну. Особливо її слова: 
«Минають  віки, змінюються покоління, а пісня залишається, проносить через  усе свої чари, свою неповторну нев’януючу молодість. Вона, наче пір’я  жар-птиці, виграє веселковими барвами, вабить зір, бентежить душу… Кого тільки не чарувала її краса!». 
Та й сама Віра Лукашівна залишила нам у спадок написані нею пісні . Особливо про мову та калину. Слухаю я їх, вони звеселяють душу, втішають, заспокоюють… І такі не зрадливі ні на мить.
Пригадую лекції Дмитра Полікарповича, на яких він казав: 
«Всі ми вивчаємо науки, цінуємо історію свого краю та України в цілому, прагнемо бути  справжніми українцями… Не забуваймо одного, що кожен із нас стане тоді активним членом суспільства, коли досконало знатиме, хто він, якого роду і до чого прагне… І усвідомлював те, що державні інтереси мають виходити насамперед із інтересів кожного, враховуючи героїчне минуле свого народу».
Саме у такі патріотично-виховні моменти Дмитро Іващенко нагадував нам безсмертний вислів Максима Рильського: 
«Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани».
Лекції Дмитра Полікарповича вчили нас правди, розуму та мудрості , не забувати своє коріння, історію, бути справедливим, добрим і щирим. 
Він виступав проти русифікації України. Просив нас, студентів, нести рідне українське слово в маси. У своїй  роботі в школах і в побуті користуватися лише українською літературною мовою. Він нам говорив: 
«Що може бути дорожчим для людини за рідне слово?»…
Навчаючись на четвертому курсі, я запропонував своїй групі сфотографуватися на згадку весною 1961 р. разом з Дмитром Іващенком в інституті. Свято бережу цю світлину з нашим викладачем. Дивлюсь на неї і згадую студентські роки... 
Зі мною навчались також Світлана Богодист із Полтавщини (Кременчуцький р-н), Володимир Парамоненко з Луганської обл.. та інші. Усі вони з добротою у серці теж завжди  згадують Дмитра Полікарповича.
Згадую , як у гуртожитку я сформував робочу групу студентів із шести осіб на розвантаження вагонів з лісом, камінням, цементом, вугіллям на залізничній станції Луцька. Підзаробив у вихідні і святкові дні грошей, вирішив повести до кінотеатру свою дівчину, студентку з факультету підготовки вчителів початкових класів Оксану Пасічник. Після перегляду фільму, запропонував  їй  зайти в ресторан на вулиці Лесі Українки.  Сіли за стіл, замовили графинчик гарного вина, а до нього деякі  смаколики… І несподіванкою для нас в ту мить було те, що до ресторану зайшов наш викладач Дмитро Полікарпович. Він підійшов до бармена, напевно, замовляв столик до якоїсь події… Переговоривши з ним,  вже прямував до дверей. І тут , побачивши нас, привітався… Я попросив його присісти  за стіл… Він пояснив, що спішить. Але я вмовив. Ми випили з ним по келиху вина.  Піднявшись, Дмитро Іващенко подякував за нашу гостинність, глянув на мене і сказав: 
«Ви обоє закінчуєте інститут. Бажаю тобі, Толя, щоб одружився, а Оксані  –  щоб вийшла заміж…».
Ця пам’ятна зустріч в ресторані відбулася в кінці травня 1962-го. Того року я закінчив інститут, мене направили в Маневицький р-н, працював директором Лишнівської восьмирічної школи. У листопаді цього ж року призвали в армію…Служив  із Костем Шишком …
Ми тривалий час мали дружні зв’язки із своїм викладачем . І коли у 1965 р. повернувся на Волинь, мені так хотілось зустрітись з Дмитром Полікарповичем. В інституті дізнався, що його заарештували. КГБ безпідставно звинуватило  в  розповсюдженні забороненої літератури… Зрадив Дмитра Іващенка  колега, який був близьким до нього…  Це в інституті всі знали, але мовчали… Так само заарештували  і мого однокурсника Костю Шишка та ще деяких, щоб залякати інших…
Минали роки… Так і не довелось більше зустрітись із Дмитром Полікарповичем. Хоч його добре ім’я  завжди було зі мною. І якось, вже на Полтавщині, зустрівшись з своїм давнім другом, розговорились, поділились новинами… І він мене запитав: 

– Анатолію, ти навчався у Луцькому педагогічному інституті, а чи знаєш , що наш земляк Іващенко там був викладачем?.
–  Так, це ж мій улюблений Дмитро Полікарпович. .. А чому ти його згадав?

– Із Луцька в Шишаки журналіст надіслав  « Волинську газету». У ній так гарно написано про нашого земляка Іващенка. Подано навіть уривки з книги Михайла Юхти. Це, напевно, той, що багато  років був  власним кореспондентом Українського радіо?
– Так, його та Олександра Токаря ми завжди чули  по радіо. Обоє вони були у нас на слуху…Їхні розповіді звучали  щоденно. І ми звикали до їхніх голосів… А  вони у них такі подібні…. Розуміли все ними сказане  серцем і розумом. ..  А що там писалось про Іващенка? 

– Описано фронтові дороги нашого земляка під час Другої світової. Він пройшов усю війну. Але це лише кілька уривків… От, якби дав Бог побачити саму книгу…
 Обмінявшись думками з своїм шишацьким другом, дізнавшись про цю гарну для мене новину, я, приїхавши в Кобеляки, вирішив зателефонувати в Дніпро до знайомого з проханням, щоб він дав мені координати когось на обласному радіо. І так я вийшов на Таїсію Ковальчук. Вона мені  назвала номер мобільного телефону Михайла Юхти. Він, дізнавшись, що я студент Дмитра Іващенка, запросив до Луцька. Я вдячний йому за можливість побувати на могилі Іващенків та на могилі мого однокурсника Костя Шишка, покласти квіти. Оглянув його пам’ятник в одному із скверів Луцька. Потім ми з Михайлом Юхтою  пройшлися вулицею, яка названа ім’ям Дмитра Іващенка.
Того ж дня з Михайлом Дмитровичем здійснили також поїздку в Колодяжне у музей-садибу Лесі Українки, вшановували пам’ять  Великої поетеси… 
Під час поїздки до Луцька зайшов на свій рідний факультет філології та журналістики. Побував в іменній аудиторії Іващенка... 
Пам’ять про нього залишиться в моєму серці нетлінною.


Анатолій САГАЙДАЧНИЙ,
учень ДМИТРА ІВАЩЕНКА, вчитель Бродщинської ЗОШ Кобеляцького р-ну Полтавської обл.

На фото з архіву та Михайла Юхти: Дмитро Іващенко (в центрі) серед своїх вихованців.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (67) - 15%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (205) - 46%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (119) - 26.7%