Валентин Цьось: Стосунки людей і держави мають бути чесними…
Зустріч із заступником голови облдержадміністрації Валентином Цьосем відбулася за кілька днів після того, як Валентин Іванович офіційно приступив до виконання службових обов’язків.
Хоча сказати, що людина він в органах виконавчої влади області нова, теж не випадає: з квітня ц. р. він виконував повноваження радника голови облдержадміністрації Олександра Савченка і, по суті, в цьому статусі займався виконанням тих обов’язків, що й зараз.
Чому так довго в столичних кабінетах погоджували новий статус Валентина Цьося і чому, наприклад, досі в Олександра Савченка немає першого заступника, це, звичайно, тема окремої розмови.
Ми ж Валентином Цьосем спілкувалися про те, що стосується його особисто.
– Валентине Івановичу, як доля вас привела з Волині аж у столицю?
– Я народився тоді ще в Любомльському, а нині – Шацькому р-ні. Закінчив Прип’ятську середню школу, а потім вступив у Львівський лісотехнічний інститут на спеціальність «Технологія деревообробки», а після отримання диплома працював за набутою професією.
– Строкова служба в армії вас оминула?
– Так, бо студенти нашого періоду звільнялися від призову в військо. У нас була військова кафедра, тому перед отриманням звання лейтенанта запасу 1 місяць був у військовому таборі, де пройшов відповідний вишкіл.
– Військове звання у вас вже вище?
– Звичайно! Але, мабуть, до полковника вже не доросту… Хоча військова спеціалізація в мене дуже важлива для армії, адже вмію забезпечувати понтонні переправи, здійснювати інші функції, притаманні інженерним військам.
– Цікавий період ми з вами пережили в «лихі дев’яності», коли, здавалося б, ніде нічого не було, але насправді все скрізь було, тільки не для всіх… Після інституту Ви одразу пішли в бізнес?
– Ні, звичайно, бо повинен був, як і всі інші ровесники, після отримання диплома 3 роки відпрацювати за направленням. Міг, звичайно, як студентський активіст та людина, яка добре навчалася, залишитися на роботі у Львові чи Львівській області. Але – не захотів. Чомусь вирішив, що в місто лева краще буду приїжджати в гості… Тому поїхав за направленням аж у м. Шостка Сумської області, доволі цікаве місто на північному сході України. Його особливість – велика кількість жінок, які працювали. В основному, на оборонних підприємствах. Наприклад, на такому потужному об’єднанні, як «Свема», де виготовляли кіно-фотоплівку. Я ж трудився за спеціальністю на місцевій меблевій фабриці.
– Не шкодуєте, що втратили шанс молодість провести в «західноукраїнському П’ємонті»?
– Абсолютно! Я з радістю приїжджаю до Львова в гості чи на ділові зустрічі, але постійно там мешкати великого бажання не було ні тоді, ні зараз…
– Чим запам’яталася Сумщина?
– У Шостці, до речі, було не тільки багато секретних військових підприємств, але й ще одна особливість – на них працювало багато так званих «хіміків». Це громадяни, які відбули основну частину покарання за ті чи інші злочини, а решту терміну проходили в режимі, коли вдень працювали на цивільних підприємствах, а ночували в спеціально облаштованих гуртожитках під наглядом правоохоронців. Так звані «зеки», які мали за плечима не одну «ходку» в місця позбавлення волі, звичайно, специфічний контингент працівників.
– Не страшно було?
– Ні. Засуджені – це теж люди. Часто, доволі нормальні. Хоча ті, хто вже тричі перебував за гратами, туди ж, як правило, і поверталися. Вони вже просто не бачили сенсу перебування на волі, бо звикли жити за колючим дротом…
– Що ж, «школа молодого інженера» у Вас виявилася доволі жорсткою… Це допомогло в бізнесі?
– Звичайно. І не тільки це. Ідея зайнятися власною справою виникла, коли з Шостки приїхав у Рівне. На той час державні підприємства не могли запропонувати інженерно-технічному персоналові гідну зарплату. Я, наприклад, як дипломований фахівець і керівник структурного підрозділу отримував на місяць 130 рублів, а мої підлеглі електрики шостого розряду – по 300… А в мене ж молода сім’я…
– Дружину Ірину, з якою ви щойно говорили по телефону, знайшли у Львові чи Шостці?
– Так, ми познайомилися в студентські роки. Але вона родом із Рівного. Я сам був у Шостці. Дружина на 3 курси молодша навчалась у Львові. Як кажуть, потрапив у приймаки…
– Ну, це ще невідомо, хто від цього виграв… А якщо серйозно, то, Валентине Івановичу, відомо, що нелегко з державного підприємства прийти в бізнес, де свої специфічні умови роботи. Але так само непросто з бізнесу прийти на роботу в орган державної влади, та ще й на таку високу посаду як заступник голови облдержадміністрації. Що стало визначальним у такому крутому повороті долі? Навіщо воно вам було, оце чиновницьке життя, порівнюючи з бізнесовим, де все було чітко налагодженим і доволі комфортним?
– Я краще розкажу, як працював у бізнесі, і тоді стане зрозумілішим, чому погодився на пропозицію стати заступником у голови облдержадміністрації Олександра Савченка.
– Ну, можна одразу стандартно зазначити: хотів свої досвід, уміння, професіоналізм та патріотизм застосувати на ниві державного служіння неньці-України…
– Це також одна з основних передумов такого рішення. Водночас зазначу, що на початку 90-их, коли Союз уже розпадався, влада дозволила створювати кооперативи. І я скористався цим шансом. Чим займалися? В основному, торгівлею, що приносило непогані прибутки. А в 2001 р. Ігор Єремеєв і Степан Івахів, з якими познайомився у 90-х, запропонували перейти на роботу на нафтопереробний завод у Дрогобичі. Погодився. І щоб відповідати кваліфікаційним вимогам, отримав другу вищу освіту за спеціальністю у Львівській політехніці. Ось так і працював у різноманітних структурах групи компаній «Континіум» до квітня 2018 року. В основному, займався будівництвом та здачею в експлуатацією АЗС та дотичних до них комплексів. За моєї участі було створено з нуля 280 АЗС і відновлено 11 нафтобаз. Крім цього, відповідав за експлуатацію цих об’єктів.
– В облдержадміністрації як заступник за які напрямки відповідаєте?
– Сектор житлово-комунального господарства, капітальне будівництво всіх об’єктів, які фінансуються за бюджетний кошт, екологія та природні ресурси. Звичайно, коли відбудеться призначення першого заступника голови облдержадміністрації, коло повноважень може змінитися.
– Разом із Олександром Савченком Ви вже визначилися з конкретними об’єктами, які треба збудувати?
– Основний пріоритет: маємо зводити те, що служитиме на благо всім волинянам. Це школи, дитсадки, а також – чисте довкілля. В останньому компоненті, до речі, є багато проектів щодо очищення води, побутових стоків, модернізації полігонів твердих побутових відходів.
– Будемо розширяти межі сміттєзвалищ чи збільшувати їх кількість?
– Навпаки! Є технології, котрі дозволяють зменшити площу полігонів за короткий термін на 10%. Якщо взяти для прикладу луцьке сміттєзвалище в с. Брище, то нові технології дозволять продовжити його роботу мінімум на 3 роки в межах, які існують зараз. А за цей час, вірю, зможемо нарешті ввести в експлуатацію сміттєпереробні заводи, в чому розраховуємо на інвесторів.
– Ви щойно повернулися з Торчина, де за дорученням Олександра Савченка проводили прийом місцевих мешканців. Часто буваєте в районах? Що відчуваєте, спілкуючись із людьми в глибинці?
– І як радник, і як заступник голови, як мінімум, двічі на тиждень буваю в районах. Є багато традиційних проблем, суто персональних. Але загальна тенденція така: населення хоче від держави всього, але натомість мало хто прагне хоча б щось віддати самій державі. І тут виникає проблема чесності…
– Що маєте на увазі?
– Вимагають від держави фінансування тих чи інших об’єктів, а натомість заплющують очі, що ніхто не хоче платити податків. Скільки можна говорити, що в невеликих населених пунктах повним ходом торгують сигаретами і спиртним без сплати акцизного збору? Всі це бачать, але ніхто не хоче псувати стосунки… А немає податків – мало грошей у бюджеті, це ж аксіома. Та найяскравіший приклад споживацького та однобокого ставлення до держави стало село Стобихівка…
– Саме хотів запитати про цю скандальну для всієї Волині історію, де вчителів і дітей із початку навчального року не пускають у школу…
– Децентралізація влади передбачає, що всі освітні заклади перейдуть на утримання місцевих громад. Але люди в Стобихівці над цим не задумуються. Вони хочуть нову і велику школу. Незважаючи на те, що через 4 км, у сусідньому селі, є вже велика школа…
– То в чому ж проблема? Може, тому, що в Стобихівці мешкають, в основному, протестанти, а сусіди – православні?
– Так, вони проти відвідування іншої школи з релігійних міркувань. Вони хочуть, щоб держава поважала їх віру та звичаї. Добре. Держава поважає. Словом, держава там школу таки збудує. Але як вони її будуть утримувати, якщо дохід сільради в Стобихівці – лише 500 тис. грн?! І коли на цей заклад щороку треба буде витрачати не менше 3,7 млн грн?!
– Це дійсно велика проблема. Згадую виступ Олександра Савченка на сесії облради, де він звернув увагу і на таке. От введемо в експлуатацію надсучасний Перинатальний центр у Луцьку. А персоналу ж у ньому досі немає! І хто з висококласних лікарів піде туди працювати на мізерні зарплати? А хто потім утримуватиме цей заклад? Та, повертаючись до Стобихівки, що буде далі?
– В селі немає жодного учасника АТО. Вони не служать у війську, бо їм забороняє релігія. Держава і це поважає. Більше того, держава сьогодні забезпечує безкоштовними сніданками 250 дітей зі Стобихівки. А що вони роблять для держави? Адже в самому селі – 44 пилорами! Всі зареєстровані на приватні особи як деревообробні верстати для власних потреб. Я розумію, коли з розрізаної колоди для власних потреб собачу будку змайструють. Але коли на території кожної лежать десятки складометрів пиломатеріалів і ніхто не платить податків… Це що, теж релігія забороняє? Ні, навпаки. Хай уважно читають святе писання. А там є чітке зобов’язання платити податки державі.
– Вибачте, то, може, цей напрямок нехай уже візьме в роботу інший заступник голови облдержадміністрації, який курує співпрацю з правоохоронними органами? Як волинянам пояснити, що на сесії з 30 млн грн бюджетних коштів десяту частину виділили на школу в селі, яке обросло пилорамами, де ріжуть, по суті, крадений ліс?!
– Так скажу. Ми зробимо те, що було нереальним 10 років: збудуємо в Стобихівці нову школу, використовуючи сучасний проект споруди. І на цю тему більше говорити не буду.
– У вас є мрія, яку неодмінно хочете реалізувати, перебуваючи на нинішній посаді?
– Знаєте, до квітня я думав над іншими проектами, адже 9 останніх років жив і працював у столиці. Але певними ідеями поділюся. Наприклад, разом з колегами прагну відродити славне і древнє містечко Олику комплексно, не обмежуючись лише замком Радзивіллів, аналогів якому, мабуть, немає в усій Східній Єропі і Західній Україні. В цьому випадку децентралізація дуже знадобилася цьому містечку, бо туди особливо ніхто не звертав увагу. Залишилися земля, об’єкти інфраструктури, є хороший людський потенціал… Тож прагну вдихнути нове життя в древню Олику. А ще дуже хочу, щоб виконавча влада Волині спрацювала так, аби в область прийшло більше потужних інвесторів. Над цим зараз і працюємо.
– Дякую за відвертість, успіхів!
– І вам вдячний за змістовні запитання.
Інтерв’ю вів Володимир ДАНИЛЮК.
На фото з офіційного веб-сайту облдержадміністрації: Валентин Цьось.
- Коментуйте FaceBook
- Коментуйте ВКонтакте
ТОП Новини
Луганчани влаштували бойкот? Відсьогодні протестувальники не пропускатимуть вантажівки через пункт пропуску «Угринів» в... Мирон Маркевич налаштований рішуче і наполегливо Баба-шарапанина – рибний пиріг 30 грн, щоб пересидіти ніч на автостанції У Підгайцівській громаді оголосили тендер на закупівлю FPV-дронів В Україні впроваджується безоплатна психологічна допомога для ветеранів та їхніх родин На Волині чоловік 50 років жив за радянським паспортом В Одесі спритники хотіли вивезти з України рідкісне видання та монети алєксандр ширвіндт помер одразу після «голосування» владіміра путіна…- Опитування
- Результати