Одна біда на двох – і та відступає…

Одна біда на двох – і та відступає… Одна біда на двох – і та відступає…

Тетяна Пась понад два десятки літ працює в районному управлінні соцзахисту. За ці роки натерпілася, наслухалася, набачилася різного… А як інакше, коли щодня до тебе в кабінет йдуть і йдуть люди зі своїми бідами, проблемами, зітханнями? По-всякому буває: хтось вдячний безмежно за найменшу поміч, хтось на емоціях вихлюпне просто в обличчя всю свою злість на білий світ. От і того разу розгнівана жінка, коли почула від Тетяни, що й рада була б їй помогти, але не в змозі, з усієї сили кинула в обличчя: «А щоб ти ще й у себе таку біду мала!». Гримнула дверима кабінету – і подалася геть… Колюча фраза різонула до сліз, серце стислося в камінь. «Ви ще не знаєте, яка вона – в мене…» – тихо відповіла Тетяна. Але відвідувачка того вже не чула.

Нині цю гірку історію моя співрозмовниця розповідає з тихою усмішкою… Усе пережите, переплакане, передумане додає сили й терпіння і, хоч як це неймовірно, вчить усміхатися назустріч біді. Цій жінці Бог дав зовсім мало часу відчути себе щасливою і безтурботною мамою двох доньок-красунечок. Зовсім мало. Рівно доти, доки вона не дізналася про те, що її щебетушечки все життя боротимуться зі страшним діагнозом. І впала на тендітні жіночі плечі гора безмежних турбот і гора безмежного терпіння.

А все було, як у всіх… Дорогою до Каменя-Каширського, куди прямувала на роботу, познайомилася з хлопцем із сусіднього села – Миколою. Покохали. Одружилися. Одну за одною народили двох дочок: Оксанку та Інну. Старшій нині 20, молодшій – 18 …


«На превеликий жаль, хворобу розпізнали дуже пізно. Нічого не вказувало на біду. Оксанка наша у 10 місяців уже бігала повним ходом. І тільки у 6 рочків раптом стала ступати на пальчики. Отоді ми й звернулися уперше в районну лікарню. Там, не задумуючись, відповіли: ДЦП… Згодом у Луцьку почули уже інше. Лікарі переконували: хвороба спадкова. На ту пору Інночці було 4,5 роки. І повірити, що і в неї будуть проблеми було нереально! Як? Коли дивишся, а воно – живчик справжній!»

То стало справжнім шоком для усієї родини, а найбільше, звичайно, для мами й тата двох дівчаток. Скільки не зверталися до фахівців, у які двері не стукали: скрізь чули, що хвороба спадкова. Мовляв, несумісність генів…

І лише коли жінка вийшла з декретної відпустки, на роботі підказали звернутися у фонд тодішньої першої леді країни Катерини Ющенко. Якось Тетяна зібралася силами – та й написала листа. Родину з дітками запросили в лікарню «Охматдит» для діагностики. Столичних спеціалістів діагноз подивував. А для неньки прозвучав ще один «вирок»: усі ці роки вони лікували «не те». У її доньок – ознаки атрофії мозочка, тобто генетична вада головного мозку. Поки дітки були маленькими, хвороба про себе не давала знати. Чим більшими стають, тим дужче затискає мозочок…

«Із тим ми й вернулися додому. Й несемо свій хрест далі», – тихо мовить Тетяна.

Про все розмовляємо з Тетяною Петрівною дорогою до її рідного Мостища на Камінь-Каширщині. Хоча надворі на ту пору стояла пізня-пізня осінь, їхня садиба виглядала і барвисто, і привітно… «Господарство у нас чимале, особливо багато птиці, – розказує жінка, помітивши, як я розглядаю різних порід чубатурок, що примостилися на паркані. – Он гойдалку для дівчат велику зробили: вони все літо на ній висиділи…». А в хаті нас з нетерпінням чекали Інна з Оксаною. Хоча між дівчатами різниця у 2,5 роки, але вони, каже мама, «мов близнючки»: одна за одною слідом ходять.

Хоча, направду, і говорити, і ходити їм уже надзвичайно важко. Можна тільки уявити, скільки треба мати у собі сили волі та віри, аби так щиро усміхатися, як вони.

«Буває різне, – зізнається мама. – І нерви, і розпач, і сльози. Вони ж у мене – красунечки. Дуже люблять, коли до них приходять друзі (у нас щонеділі гості!). Люблять гарно вдягнутися. Хочуть жити, як усі дівчата у їхньому віці. А тут… Але нічого – ми молимося».

Запитую про те, як минув рік… Коли більшість часу провести у стінах однієї, хай і дуже затишної оселі, так мало можливостей залишається для подій та новин. Але Оксана з Інною тут же заперечують. Як мінімум дві події вагомих цьогоріч у них сталося: перша – вони отримали в подарунок від Ігоря Єремеєва ноутбук; друга – голова Камінь-Каширської райдержадміністрації Іван Вовк, зачувши, що дівчатка із Мостища мріють про Інтернет і спілкування з друзями (бо коли вони дізналися, що проводового Інтернету через певні технічні причини у них бути не може – впали в розпач), на День народження Інночки організував такий презент – подбав про доступ до супутникової мережі. Долаючи біль, у буквальному сенсі змушуючи свої скуті хворобою руки працювати, дівчата швидко освоїли всесвітню павутину, зареєструвалися у «Контактах» і левову частку часу проводять у спілкуванні з реальними та віртуальними друзями. Здається, дрібниця… А для Інни та Оксани – то мрія.


«Вам навіть не уявити, якою подією для нашої сім’ї був отой Інтернет. У дівчат моїх горіли очі. Вони аж ожили!» – переповідає пережите жінка.

Доля склалася так, що Тетяна Пась бачить біду не тільки вдома. Понад 20 літ вона працює у сфері соцзахисту начальником відділу обслуговування інвалідів, ветеранів війни і праці та контролю за пенсійним забезпеченням управління соцзахисту Камінь-Каширської райдержадміністрації. «Із тих людей, які до нас звертаються, більшість – зі своєю бідою. Часто просять: кому палицю, кому милиці, кому стати на чергу на автомобіль… Пояснюєш, підказуєш. А буває, й не можеш нічим зарадити. Зразу як стала начальником відділу, то наче в якомусь шоковому стані перебувала. Думала: видно, мій керівник чомусь хотів, аби я слово «інвалід» не забула, скільки буду жити… І тільки потім зрозуміла, що він мав на думці зовсім інші міркування: коли тим сам знаєш біду, ніколи не повернешся спиною до інших. Отак надивлюся того горя, й звідкілясь береться сила. Думаю: «У людей буває гірше…Он у Качині є сім’я, де четверо лежачих (!). А мої дівчата якось ще зі всім борються».


Тетяна Петрівна не приховує: хвороба бере своє, як би мужньо доньки з нею не боролися. Мріє ненька лише про одне: аби дівчатка мали силу рухатися самотужки. Та все ж здаватися у нерівному бою мама не збирається. Невідомо звідки й черпає сили для терпіння. І щиро радіє кожній маленькій перемозі…

А перемагати доводиться щодня. Поки дівчата демонструють мені вправність у користуванні Інтернетом, озираюся довкола: у кімнаті – бездоганна чистота, кругом квіти… «Як ви встигаєте так прибирати? – мимоволі запитую у Тетяни Петрівни.

«А я не прибираю. То – вони. Ходять, за стіну тримаючись, але мені замітати не дають. …Помаленьку, на колінах з віником чи ганчіркою в руках – все вичистять до блиску. Отакі – вперті!» – пригортаючи до себе двох красунь гордо заявляє ненька.

Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото автора.

P.S. Жінка, яка кинула у вічі Тетяни колючу фразу, згодом через знайомих передала: зробила це ненароком і вже тисячі разів пошкодувала. Але й Тетяна на неї образи не тримає.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (228) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (159) - 30.6%