Стійкі холостяки і… картоплина з сердечком

Стійкі холостяки і…  картоплина з сердечком

Солодкі подарунки дісталися й Любешівщини. Але в справжній глибинці довелося й серед лісу кружляти, і навіть кота біля грубки спробувати не потурбувати…

Саме в Любешівському р-ні проживають віддані шанувальники «Волинської газети», які віднині не лише регулярно читають улюблене видання, але й смакують привезеними з Луцька смаколиками. Та виявилося, що, крім усього іншого, і брати Поліщуки, і родина Ковальчуків – дуже цікаві люди…

Хата посеред лісу

Коли минулого року ми приїхали на передплату у Залізницю, що на Любешівщині, першим нашим пошанувальником став Іван Поліщук. Він, як мовиться, довго не торгувався. Відразу виклав названу суму, аби бути з «Волинською газетою» цілий рік. 
І ось при нещодавньому розіграші призів серед наших передплатників Фортуна посміхнулася й жителю цього далекого поліського села. На його передплатну квитанцію, що її витягнув директор обласного академічного лялькового театру Данило Поштарук, випав мішок цукру... 
Його, до речі, презентував редакції керівник СГПП «Рать» Луцького району Віктор Шумський, за що ми йому щиро вдячні. Тепер добрим словом згадуватимуть Віктора Анатолійовича і брати Іван та Петро Поліщуки, коли питимуть чай.
Оселя Поліщуків стоїть аж за околицею села, з усібіч оточена лісом. До найближчого сусіда, як поінформувала очільниця Залізницького старостинського округу Любов Михальчук, півкілометра. Любов Олександрівна і стала нашим гідом: в іншому випадку нам довго довелося б шукати дім призера газетної акції. Тож мусимо їй щиро подякувати! 



Доїхати сюди найкраще трактором або кінною підводою. Дорога у суцільних ямах. Шкода, що господарів не застали дома. Як вияснилося згодом, пішли підсобити лісівникам. Прогалину у спілкуванні з ними заповнила сільський староста Любов Михальчук.
– Батьки братів Поліщуків були не тільки люди розумні та добрі, а й працьовиті, – каже Любов Олександрівна. – Завжди готові були допомогти будь-кому у будь-якій справі. Не відаю, чому так сталося, але усі четверо дітей родилися з певними фізичними вадами. Одна сестра живе десь у Київській обл., а у батьківській хаті лишилося двоє братів. Третій, на жаль, відійшов у потойбічний світ. Тримають корову, іншу живність, завзяті до роботи. Ніхто з них ніколи не одружувався... 
Така доля їм випала. Такий життєвий хрест змушені нести. Якихось близьких родичів також не мають. Живуть вони, можна сказати, серед лісу, але сусідів мають хороших. Хоча до них далеченько крокувати… Одні другим, якщо є потреба, допомагають порати господарку. І кабана, коли треба, сусіди охоче підсобляють заколоти, й усе розсортувати та занести в комору. Отак і виживають, – сумно зітхає Любов Михальчук.



– А якусь підпомогу від громади, старостинського округу вони мають?
– Ми часто цікавимося, чим запомогти? Тільки вони не з тих, що готові з горла видерти. У силу своїх можливостей працюють, аби самим заробляти на життя. Хлопці порівняно молоді, ще й півсотні літ не розміняли. Не цураються будь-якої роботи. Найчастіше їх кличуть лісівники, в яких завжди є чим зайнятися. 

– Колись Ваша свекруха казала, що їх не попросиш, то хлопці не відмовлять.
– Це істинна правда. На них, впевнена, ніхто образи не має. Ніякої пакості ніколи нікому не зробили. Не в їхньому це характері. Є такі, особливо коли десь вип’ють чарку, починають буянити. У Петра й Івана чогось подібного ніхто з односельців не помічав. Мовна вада аж ніяк не стала причиною озлобленості. Стійко переносять свій біль, у якому ніхто не винний. Земляки з розумінням та толерантно ставляться до інвалідів з дитинства. У кожного, як писав Тарас Шевченко, своя доля і свій шлях широкий. Поліщуки усе добре розуміють і адекватно сприймають. Повсякчас цікавляться новинами, передплачують та читають періодику. Їм лише важко висловлюватися через мовні вади.

Гостинне сімейство

…Дорогою додому робимо зупинку у с. Седлище , що розкинулося обабіч траси Любешів-Луцьк. Вона не випадкова. Саме у цьому населеному пункті проживає родина ще однієї нашої передплатниці, вчительки місцевої школи Марії Ковальчук. Мудреці стверджують, що випадковостей не буває. У житті все відбувається за законами Творця. Тож з погляду на це, цілком логічно, що саме Марія Іванівна під час передплатної кампанії першою отримала квитанцію «Волинської газети». І… знову-таки, її квитанція потрапила у добрі руки вже згадуваного Данила Поштарука. Відтак, на неї випав цукровий набір, що його спонсорував редакції голова правління ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» Ростислав Новосад.
– Спочатку, коли прочитала, що я виграла, то не повірила. То було так неждано, що можна було сприйняти за розіграш, – щиро зізнається Марія Іванівна. – А ще знаєте, що подумала? Видно, то чашка для кави? Навіть і в гадці не мала, що це набір цукру.
Поки наша передплатниця ділиться своїми райдужними враженнями, донька Юля – восьмикласниця – відкриває одну пачку. Побачивши шматочки жовтого рафінаду, не втримується від здивування: 
«Мамо, мам, подивися!»
Нічого дивного у цьому нема. У вільний продаж такий продукт, що його виготовляють гнідавські цукровики, не надходить… А це – справжній цукор!
Дружне сімейство приязно запрошує на чашечку кави, яку ми охоче міняємо на молоко з «власної ферми». Не відмовляємося від такої продукції, коли привітні господарі пропонують дати у дорогу. Розмова за столом жвавішає. І тільки рижий кіт на те не звертає уваги: на улюбленому теплому місці, вмостившись на «Волинську газету», гордо дрімає…



Поволі розмотується клубочок сімейної історії Ковальчуків. З дитинства ні Сергій, ні Марія один одного не знали, оскільки народилися та зростали не тільки в різних селах, а й районах. Щоправда, сусідніх. Господиня дому не без гордощів повідомляє, що її дівоче прізвище Носовська. Вона з покоління відомої польської родини. Тож є можливість потурбуватися про «Карту поляка».
Від їх знайомства віє прекрасною романтикою. Сергій приїхав у Нові Червища (це вже Камінь-Каширщина), аби перевозити перебрану дівчатами елітну картоплю, що її на той час вирощував місцевий колгосп. Серед гурту перебиральниць угледів веселуху Марійку, що якось одразу припала до серця. 
«Ми все шукали картоплину з сердечком, – пригадує суджена Сергія. – Якщо комусь попаде, то вийде заміж. Так і сталося». 
І жодного разу ніхто не пожалкував, бо живуть душа в душу. Уже коли побралися й в сім’ї народилася донька, дружина стала студенткою Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки. Але ще перед тим довелося їй з’їздити на заробітки, аби поменше страждав сімейний бюджет. 
– Добре, що мені Бог послав такого доброго чоловіка, який усі клопоти взяв на себе, – зорить поглядом, сповненим теплотою та вдячністю, Марія Іванівна на свого судженого. 
– Тяжкувато нині стало жити, – доєднується до розмови голова сімейства. – Раніше була якась стабільність, у тому числі й із роботою. Тепер доводиться їздити у сезон на заробітки. У Києві споруджую дачі. На будовах платять дещо більше, ніж деінде. Великою підмогою є власне господарство. Тримаємо коня, дві корови, свині та кури. Займаємося й гектарами поля. Іншого виходу просто нема. Допомагає нам господарити ще й мама Ганна Степанівна, яка живе з нами. Через те маємо усе своє, до крамниці ходимо вряди-годи.
До розповіді батьків уважно прислухаються два синочки – шестикласник Василь і першокласник Дмитрик, що вмостилися у кухні на дивані. Так хочеться, щоб, як висловилася їх ненька, Україна процвітала й ставала багатою і найкращою державою у світі для майбутніх поколінь.

Сергій ЦЮРИЦЬ.

Володимир ПРИХОДЬКО.

На фото Віктора РАЙОВА: дорога до садиби посеред лісу; навіть котові сподобалася «Волинська газета»!; староста Любов Михальчук біля будинку братів Поліщуків у лісі біля Залізниці; родина Ковальчуків із с. Седлище.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (228) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (159) - 30.6%