Коли світ був чорно-білим…

Коли світ був чорно-білим…

Богдан Самохваленко – з когорти українських неополітиків. У переддень української Незалежності, як і вся свідома інтелігенція, прийшов за покликом серця у Народний Рух. Відтак його слово лунало на майданах, у сесійних залах, владних коридорах, особливо ж – зі сцен найповажніших мистецьких закладів.

Щедро ділився своїми роздумами з однодумцями, колегами-митцями. Був відкритий для спілкування. Та рідко хто знає про його дуже особистісне захоплення словом – писав, як тепер прийнято казати, «у шухляду» полемічні нотатки і навіть вірші.

Їх актуальність не згасла через десятиріччя. У ці січневі дні виповнюється чотири роки, як Богдан Миколайович відійшов у Вічність, а його слово залишається живим. І особливо його життєдайність відчувається зараз, коли знову відзначаємо День Соборності. Свято, яке відродилося в ті буремні «рухівські часи» і досягнуло свого апогею у вигляді «живого ланцюга», що силою дотику долонь намагався поєднати Схід і Захід нашої багатостраждальної України… Свято, яке, власне, пережило навіть сам НРУ, котре нині існує хіба що у вигляді таблички на обшарпаному офісі…

Тому, вперше друкуючи уривки із «Щоденникових записів» Богдана Самохваленка, ми сподіваємося, що уроки 30-річного минулого не припадатимуть пилюкою забуття. І що думки та мрії про Волю, Соборність та Незалежність нашої країни нарешті матеріалізуються

Редколегія.

Дозволене військовою цензурою фото військовослужбовців Внутрішніх військ, які завжди були конвоїрами. 


З розповіді репресованого

Сталося це у вересні 1947 р. о 4 годині, вночі. До нашої хати під’їхала вантажна машина. Озброєні люди зайшли і сказали, щоби ми за півгодини зібрались зі своїми пожитками і залізли в кузов…

Куди подінешся? Похапцем вкинули деякі речі, майно, загрузили все продовольство, яке було, і поїхали… А жили ж ми заможно. Дід був хорошим господарем. Мав багато різних механізмів, реманент, коней, худобу, але майже все змушені були залишити. Приїхавши на ст. «Не свіч» Луцького р-ну, де нас мали пересаджувати на поїзд, ми зістрибнули з машини. Фактично ж нас спихнули на землю, а потім так само брутально прикладами позаганяли в товарняк, тобто – в «телячі вагони» безкінечного поїзда. Ми не встигли опам’ятатись, як за нами зачинили двері. Все майно та продовольство залишилося на машині. Таким наглим способом нас знову пограбували. При мені було трохи грошей, які належали як спадок, і якби не вони, то б уся сім’я загинула дорогою, як багато інших. Відправили нас у м. Кісільовськ Кемеровської області.

Солдати-волиняни, як поверталися з Афганістану, могли говорити про ту страшну війну лише в піснях. 


Настали холоди, пішов сніг. За Москвою почалися сильні морози. Люди, не маючи теплого вбрання та гарячої їжі, мерзли, дехто не витримував, гинув. Померлих конвоїри викидали на ходу в сніг, ніякі благання людей не доходили до озвірілих чекістів. Навіть бездиханних дітей видирали з рук матерів і викидали на сніг. Тих, хто противився, залякували викинути, як і покійників. Решту часу двері вагонів були замкнуті ззовні. Люди змушені оправлятися через вікно, а воно – одне на вагон. Всю дорогу харчувались тим, що прихопили із собою зранку. Перший раз дали попити води аж в Новосибірську.

Привезли на місце до Кісільовська 20 грудня. По дорозі на станціях зустрічалися з поїздами, які їхали зі Львова, Тернополя. За один 1947-й вивезли із Західної України 1800000 осіб. Фізично міцних і несімейних залишали на роботу в шахтах, багатосімейних відвозили в колгоспи, спецпоселення. Українців у селищі було близько 5 тисяч. Коли поставили питання про відкриття хоч би початкової школи, то підполковник-чекіст Тригубов сказав: «Ви что, бандьоровскіє сволочі, хотітє і здєсь развєсті бандьоровскіє порядкі?!».

Мітинг із участю владики Спиридона попід дверима луцького собору.

Коли не було пального, вулиці патрулювали міліціонери-кіннотники.


Терпіли ми страшні муки. Багато хто не витримував, помирав. Хто залишився серед живих, тяжко працював на шахтах та лісоповалі. Нас постійно тероризували, знущалися, допитували, били. Ті, хто не підписувався під тим, що є агентом західних служб, не є бандерівцем, страшно збивали, а час, який був відведений на допит, ніхто не оправдував, і на роботі ставили прогул, знімали зарплату.

Після звільнення з нас взяли розписку, що ми ніколи не повернемося на рідну Волинь. А ще НКВД брало хабарі, за які відпускали тих, хто зробив втечі з Новосибірської станції.

Воскресай, Волинь!

Так несподівано все змінилося: зазолотіло сонце, й високе небо враз стало небесно-голубим. Раптом мій народ думкою сильною, міцною, вдихнув на повні груди чистого повітря і проголосив: ще не вмерла Україна.

Боже Ти мій милий! Скільки того лихоліття пережито. Скільки повірянь, приниження, утисків, дискримінації, ошукування, несправедливості було. Все мій народ стерпів. Його нищили, вбивали, четвертували. А він ніс свою гідність через віки. Ніс святість духу свого і залишав за собою благодатні поля народної мудрості. Ішов собі так просто по життєвій дорозі, нікого не воюючи, ні над ким не знущаючись, ніс своє горде, високе ім’я – Україна.

І раптом несподівано затріпотіли у 1989-му національні святині, воскрес символ волі, затаїлись думки про державність. І моя Волинь підвелася. Встала своєрідно, виявлено. Рушила до вимріяної свободи. Колись, у сиву давнину, переможець встановлював свій стяг на замковій вежі, і моя Волинь встановила, почала відновлювати знищені святині.

Не по собі стало комусь. Колишні монстри ще й тепер сидять по закутках, вичікують, якби то супроти волі, супроти традицій віковічних повстати, аби все, що прийшло з віків, знищити, аби всі і все були однаковим, щоби тільки – ідол, і йому служити. Це не вигадки, цього вже ніхто не зрозуміє. Бо нищилось, оббріхувалось, прокльонами закидалось. Але – диво. Все більше прихильників і активістів – ростуть як гриби. Сила-силенна. Аги!

Вони Хреста різали. Прапор знімали. Невже по вказівках, невже сліпі, глухі? Думаю, що отямилися, покаялись. А може, з ненавистю споглядають і чекають знову слушного моменту?

Ми ж добро, народолюбство та повагу засіваємо. То ж не бур’яни, не чагарі, не рвіть із корінням, хай зійде, то, може, діти наші пожнуть первістки духовності. Не чіпайте і без того покривавленого тіла, нехай загоїться, видужає, зцілиться і буде служити вірно всім людям. Ми вже не на колінах, але ще і не дуже міцно стоїмо, але стаємо і все одно постанемо. І жити нам в одній хаті, тож – схаменіться! Хай вам простить Бог і відведе від омани ваш розум. А нам нехай дасть мудрості простити вас, які, не усвідомивши, скоїли стільки болю в наших душах.

Розвівайся ж гордо, наш прапор синьо-жовтий! Бо є кому Тебе нести через вертепи життя!

Воскресай, Волинь моя, волелюбна країно!

Ідол та ідолята

Які сили борються з державою, з її історією, з її народом, з її патріотами! І хто йде попереду цієї ворожої орди, а може, і череди? Не спроможний хоч якось підняти економіку, поліпшити стан, бо спить і мріє про корито або об’єднання в новий союз, виводить своїх вірних соратників і косить як не освіту, то культуру, як не медицину, то ще щось, аби доказати, що він на щось здатний. Стоїть ще той ідол у Маневичах, Любешові, та й по інших містечках і селах, бо є там ще його червоні від крові ветерани, віддані ідеям та його зграї-партії. Так уже спокійненько позалишали на вулиці геніальних вождів нашого народу по всіх містах та селах, ще й законами обступили. Ніби дременули і чекають вказівки, щоб десь організувати свято вул. Ілліча і таке інше. Його права рука категорично заявляє, що тільки колгоспи та радгоспи можуть отримувати сьогодні довгострокові кредити, бо, бачите, фермери – ненадійна публіка. І знову йдуть шалені інвестиції в старі колгоспні господарства, розчиняються там, не приносять обіцяного економічного ефекту, а ті, хто хоче та може працювати, хто леліє нашу земельку, хто городником скопує, руками рідну її пестить, обробляє, не дочекається хоч якоїсь допомоги.

Воля

Пішов із Координаційної Ради. Зрозумів: не дам ради фізично. Це вже історія? Ні, це життя. Життя зо всіма його барвами, яскравими, сірими, блідими, свіжими, вільними. Життя зі святами, традиціями, драмами, катастрофами. Життя різне – не програмне, не заплановане, вільне. Вільне в душі, мріях.

Воля. Незалежність. І все одно хтось втручається. Перекреслює стереотипи мислення, трансформує, породжує щось нове, невідоме. Творить. Вчора було там, а сьогодні вже перескочив. Буремні дні, тижні, місяці і роки.

1989-й. Напередодні 17 вересня. Народний Рух. Спрацьовує самозахист. Шліфуємо двомовне звернення. Спільне засідання рад усіх рівнів, представники партії (ще тоді одної), Руху, УГС. Чубилися за столом. 17 вересня. Де? У нас на Волині. З великою шаною та гордістю до тих, хто сидить за столом переговорів, тому що за їхніми спинами – Народ. А за столом залишились амбіції, можливо, зневага, емоції, може, й непорозуміння, але дійшли згоди в одному. Там – місто, за нами – люди. Їхні долі. Покривджені, знівечені, розтоптані. Ех! Ні! Не вільно! Ми дипломати. Зобов’язані зробити так, щоб небо було голубим. І сталось так.

Раптом дзвінок. «Слава Україні!» – «Героям слава!» – «Прийди на Раду. Треба всім разом». Так настирливо, переконливо, що я не втримався. Прийшов. Ситуація надзвичайно складна. Президія прийняла найдемократичніше рішення. Попередили: в разі чого відповідальність несуть голови. Гаряче засідання. Наше ставлення до подій. Думок багато, але всі погодилися. І раптом колоною, під наказом – солдати (правда без зброї). Україна вирує, Москва, Ленінград кипить. Та Волинь сідає за стіл переговорів. Демократична ліга, товариства, громадськість, надії. Робочий шум. Форма розмови – суперечка. Перекрити. Лягти на асфальт. Загострення. Конфлікт. Наслідки? Згадали минуле – 1917-й. Прецедент був. А мо’?..

Радикалізм? Збройний виступ? А наслідки? Обрали групу, пішли. Мер підтримав. Враження приємне. Дається до розмови. Має свою позицію. Почали поважати. Накази до оборони і т. д. Просили використати владу, якою наділили. Виставлялись аргументи, і в нас їх було достатньо. Але за нами народ. Відчуваємо потепління. Ми всі – народ, та сила, яку розіб’ють, або він встане міцно і назавжди. Ми тримаємось твердо. Значить, переможемо. Ні, не тільки ті, хто попросив аудієнцію, а ми всі, бо ми – народ, і ми, і вони, і наші, і не наші, якщо сіли побороти амбіції, то ми – народ. Єдиний, дужий, великий!

Форум нації

Національна ідея. Єднання чи розбрат, міцність чи гарт, вища стадія свідомості чи вузькі інтереси нації, націоналізм як зверхність над іншими чи усвідомлення менталітету певного етносу? Насамкінець – держава Україна – вона географічна, патетична чи етнічна і до безконечності! Просто думи чи філософія народу? Напевно, все разом – то і є народ, у якому Україна. Інтелігенція (що це – соціальна група, краща частина суспільства, штучно видуманий термін чи діамант, шліфований народом) зібралась, гомонить нація, як Дніпро в Чорне море, бурлить форум. .. Форум нації, форум еліти, форум менталітету, форум культури народу, форум його землі, форум його філософії. Так. Це все разом і є переможна хода до державності як закономірна еволюція біологічної істоти, наділеної мудрістю.

З незапам’ятних часів означена нація своєю староукраїнською мовою. З якою не перше тисячоліття борються, глумляться, знущаються, яку забороняють, а вона – як животворення – від цього стає щомиттєво все чарівнішою, теплішою, зрозумілішою та щирішою, співучішою і поетичнішою. В косу заплетена, в єдиній сув’язі мистецтва народу з релігійно православною, в єдину культуру українську нероздільну.

Як не ділили нашої української землі, вистояла мужньо, розляглася щедротами від Полісся до моря і Карпат, огорнула своєю любов’ю всіх людей. Різних – і подібних, і далеких, і близьких – з різними діалектами, зібрала їх в один єдиний український народ. Як не до Московії, то виселяли у Сибір, на Далекий Схід, а ще перше брали у полон татари, вирізали, перехрещували поляки, косили різні чужинці, заганяли у свою віру комуністи. Залишились українці і є в нас свої герої, свої генії, свої духовні світочі. І є своя земля, своя держава, люд, який є діамантом своєї нації і віддаймо шану його порепаним рукам, великій мудрості нашого народу. Єднаймося у нашій предвічній мрії бути великою європейською державою. Слава нашій інтелігенції, яка знову стала під прапор єдності, свободи та незалежності нашої України!

Коли Мареничі були молодими…


Зоре моя…

Природа створила стільки прекрасного, що коли починаєш до неї придивлятися, то дивом дивуєшся. Життя сьогодні неможливе без стількох компонентів, що кожний раз приходиш до висновку: треба вчитись у неї – найгеніальнішої і найученішої. Скільки б її не вивчав, вона щоразу приносить Тобі все нові та нові сюрпризи.

Скільки б сюрпризів Ти мені не приносила, скільки би разів Ти не приходила і що би Ти не виробляла, я все одно буду Тебе чекати, надіятися, мріяти і жити Тобою. Людина, напевно, таки має щось спільне з ЕВМ. Різниця лише в тому, що у людині – все живе; всі почуття – то живі істоти, які вселяються і живуть залежно від їх сили, життєздатності.

Мені здається, що і любов – то якась невидима частина нашого тіла, яка в певний момент народжується в нас, розвивається, як ембріон в утробі матері і, дозрівши, відділяється від нас та шукає собі притулку в тій душі, де їй найприємніше побувати. Так і Твоя частинка вселилась у мене назавжди і живе, і збагачує мене своєю присутністю, гріє своїм теплом, додає сил, енергії. Сьогодні Ти подарувала мені такі погляди, що я б усе на світі віддав, щоб побути з ними ще і ще, і до вічності. І хоча ми сьогодні не зустрілись з невідомої для мене причини, все ж знаю, я переконаний, що зустріч відбудеться як не завтра, то післязавтра, якщо не післязавтра, то в інший раз. Хочу надіятися, хочу чекати, хочу бути з Тобою хоча б мить, яка приносить для мене більше щастя, ніж будь-що на світі.

Зоре моя, надіє моя, я Тебе обнімаю міцно, цілую, прощаюсь на декілька хвилин. Вже пробило другу годину ночі. На добраніч, моя кохана.

Богдан САМОХВАЛЕНКО.

На фото Василя КУЗЬМІНА і Володимира ДАНИЛЮКА – чорно-білий світ минулого.  

 

 

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.4%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (229) - 43.9%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (160) - 30.7%