Секунські секрети

Секунські секрети

На всю сільраду – одне село. Невеличке й густо всіяне пустками. Правда, чи не кожна з тих хатин обмотана історичними фактами та місцевими легендами. Бо у звичайному старовижівському селі Секунь частенько траплялося… незвичайне. Мовляв, саме тут, на мальовничій поліській території, Тарас Шевченко з королеви Бони зробив… Діву Марію. Тут народився перший волинський Герой Радянського Союзу, хату котрого запросто можна знайти сьогодні. Тут був осередок української культури та освіти…

Років 10 чи 12 тому одна з волинських газет писала: у с. Секунь Старовижівського р-ну 56 хат із 271 стояли… пустками. Нічого дивного, бо нині (а десять літ тому – тим паче) до села вертаються чи пристають украй рідко, частіше із нього вилітають. Старі вмирають. Хати сиротіють. Одначе Секунь – не просто точка на карті глибинки: до райцентру не буде й двох десятків кілометрів шляху, а до Ковеля – рукою подати. Може, й селилися б жителі міста, аби старість не на поверхах зустрічати, але… його величність ринок бажання перебиває. Словом, у Секуні хати – задоволення не з дешевих. У 2003-му за обійстя прохали 3 тис. «зелених». А тепер – як мінімум удвічі більше, але в євро.  Ціни, звісно, не столичні, але як для сільського люду, то кусаються. Хоча… 
ТАРАСОВІ КОРАЛІ
Не так давно місцева влада, себто працівники сільради, складали звіт. У ньому – свіженькі дані: із 271 обійстя пустує вже 92. Хоча у Секуні – всі блага цивілізації. Газ прокладено давно, тож гріється тамтешній люд не дровами. Чим живе? Та як і всі на селі: городи, худоба, хатні клопоти. Одначе якби секунські закутки могли говорити, то повідали б чимало… Хоча б про те, що тут бував Тарас Шевченко.
У Секуні – дві церкви: одна розташована в самому селі, а інша, менша, – на місцевому кладовищі. Місцевий люд Іовський храм називає капличкою. Одначе саме в цьому святому місці розміщено Запрестольну ікону Божої Матері, до котрої торкнувся пензель Кобзаря.
І хоча дослідники й досі сперечаються: Шевченко чи хтось інший узявся за реставрацію лику секунської Богородиці, але факти – річ уперта. Та й місцевий люд дарма балакати не буде… 3 жовтня 1846 р. Тарас Григорович виїхав із Кам’янця-Подільського на Волинь. А все тому, що у 1843-му при канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора створили Тимчасову комісію для розгляду давніх актів. Тож і подався поет у наукову подорож, аби збирати етнографічні матеріали й робити замальовки. До слова, згодом ті відомості стали базою для Київського центрального архіву давніх актів. Тож дістався Кобзар Волині. Спершу побував у Вербці, що за кілька кілометрів від Ковеля. У тому селі знайшов останній прихисток князь Андрій Курбський. А от у Секуні були могили управителів князевого маєтку –  Михайла та Івана Колиметів. Певно, тому й подався Тарас Шевченко до цього населеного пункту. Цілком можливо, що священик тамтешнього храму й попрохав зайнятися відновленням ікони. Вона ж бо ще й тоді була неабиякою цінністю – візантійська робота, привезена на терени Волині московський утікачем Курбським.
Одначе не був би то Шевченко, аби не зоставив сліду. Не лише у пам’яті старожилів, котрі з уст в уста переказували про пана у чорному плащі й модному капелюсі, котрий розмовляв народною мовою, а й… коралями на шиї Діви Марії. Словом, Тарас Григорович, відновлюючи потемніле зображення, «одягнув» на шию Богородиці традиційне українське намисто. Чого ніколи не робили іконописці…
Самі ж секунці таких нюансів не відали. Дізналися лише торік, коли святкували 500 літ від першої писемної згадки про рідне село.
– Очі нам розкрив один професор, – розповідає Надія Костючик, Секунський сільський голова. – Звали його Віктор Жадько. Він приїздив, усе роздивлявся і фотографував, а потім подарував газету.
Примірник «Кримської світлиці», де й розміщено статтю тогочасного радника міністра культури України пана Жадька, сільський голова береже, наче зіницю ока. Мовляв, у тих рядках – всі секунські секрети. Та чи направду всі?
СІЛЬСЬКА КОРОЛЕВА БОНА
Кладовище, де й стоїть Іовська капличка, тамтешня влада нещодавно розширила. Мовляв, як не крути, а хоронити людей десь треба. Помітно, що старіша частина цвинтаря – давня. Подекуди – столітні дубові хрести. На горбкові – пофарбована у голубе капличка. Там – Діва Марія в коралях. Але чудотворною її місцеві не називають. Буцімто ніколи такого не спостерігалося. Одначе…
– На кладовищі старих дерев трохи є, – розповідає Надія Панасівна. – А як їх викорчуєш? Не так давно сильним вітром повалило старого дуба. Думала, все! Потрощить надгробки. Та ні! Таке велике дерево, а жодної могили не зачепило. Якби хотів навмисне укласти так стовбура, то не вийшло би.
Нині в Секуні згідно з даними останнього перепису населення – 486 осіб. Правда, демографічного сплеску не спостерігається. Минулоріч народилося четверо, а померло восьмеро. На таке місцеві лише руками розводять. Кажуть, шкода, що так складається. Кожному хочеться, аби село процвітало. Не без ностальгії згадують про колгосп ім. Тараса Шевченка, створений у 1939-му з приходом радянської влади. Правда, за кілька хвилин розмови пригадують геть усе: і час без паспортів, і трудодні, і решту «благ». Але секунці, хоч їх і не багато, – люди мудрі. Того колективного майна не розтягнули. Тож на базі колишнього флагману ще діє СВК. Правда, не стільки функціонує, як доживає. Але поки людські паї в оренду беруть і власникам за те платять. Окрім того, у селі вправно фермерує один чоловік. Навіть кількох місцевих до себе на роботу взяв. А як хтось показує клас, то й іншим не годиться байдики бити. Словом, лише взимку в Секуні абсолютний спокій. Весною – городні справи кличуть.
– У нашому селі немає жодного бару, – додає сільський голова. – Що не кажіть, а такі заклади своє дають. Більшість дурниць саме на п’яну голову й роблять. Але загалом  криміногенна ситуація – не ситуація. От у Мизовому, сусідньому селі, уже й цигани є, і любителів міцних напоїв вистачає. От вам і два села. 
А воно й не годиться товаришувати з оковитою під боком у… королеви Бони. Бо лице у Діви Марії на Іовській запрестольній іконі наче дві краплі води схоже на дружину польського короля Сигізмунда. І помітив цю схожість саме Віктор Жадько. Секунь, а до 1939-го Суконь, із 1543-го була власністю Бони. І лише через 20 літ дісталася Андрієві Курбському. Згодом, під кінець століття, населений пункт укотре потрапив під крило польської корони, а ще пізніше став значимим культурно-освітнім центром Волинського Полісся.
ХАТА ГЕРОЯ
Нині в Секуні діє школа І-ІІ ступенів. А далі тамтешні учні прямують до с. Мизове. Щоправда, часи, коли школярі ходили пішки, минули. Тепер за знаннями їздять шкільним автобусом. Секунські педагоги не лише вкладають у юні голови добре, мудре й вічне, а й по намистинках збирають історичні відомості про рідне село.
Саме з простенького зшитка у Секунській ЗОШ дізнаюся, що буквально якихось три десятки літ тому на цій землі вирувало шалене культурне життя. Із 1886 по 1914-й у селі діяла прицерковна школа. Там не лише навчали місцеву дітвору, а й їхніх учителів, бо заклад був зразковим. Упродовж навчального року в Секуні здобували знання 75 обдарованих учнів, а влітку проходили практику молоді педагоги.
Варто відзначити, що саме в цьому старовижівському селі діяла хороша бібліотека. Але храм книги, як і школа, став жертвою вогню. Тому нову семирічку звели лише у 1957-му. А клуб, де облаштували бібліотеку, ще пізніше – у 1997-му.
Тепер то – спомини. Хоча згадують секунці ще й свого героя, адже Василь Петрук першим із уродженців Волині дістав звання Героя Радянського Союзу: за форсування Дніпра в 1943-му командира протитанкової гармати удостоїли найвищої нагороди.
Василь Дмитрович пішов із життя понад 20 років тому, але хата жива й досі. 
– Ой, чого ж Василя не пам’ятаю? – дивується його сусідка, старенька Любов Ткачук. – Жив після війни на Львівщині. Як приїздив у село, то босим до мене приходив і неодмінно разів зо сто цілував. Розказував часто, як героя того заробив… Тепер хата внукова. Василь же дуже любив босим по росі ходити. Славний був. Як пироги напечу, то одразу в мене на подвір’ї. Ходив, бо і та хата – пустка, і та також. То ми удвох тута й сусідували. 
Хата героя в Секуні благенька, але ще стоїть. Тепер медалі за мужність та героїзм можна давати чи не кожному місцевому мешканцеві, який усією душею бажає, аби село жило й розвивалося. Бо, як не крути, славна історія зобов’язує.
Світлана ГОЛОВАЧУК.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (168) - 45%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.8%