Чемодан. Вокзал. Сябри

Чемодан. Вокзал. Сябри

Їхала у смт Заболоття Ратнівського р-ну побачити славнозвісний білоруський базар. А потрапила в епіцентр емоцій. Підприємці мало за руки не ловили, щоб вилити все, що допекло. Як виявилося, цього дня вранці торговців, котрі вишикувалися уздовж вулиці, що прилягає до залізниці, знову «просили» забратися з проїжджої частини. Про заборони базарники й чути не хочуть. Твердять одне: чому з одних вулиць гонять, а з інших – ні? Чому вони роками платять за місця, а грошей не видно? Чому ніхто не спинить цей «бєспредєл»?

Посеред дороги на вул. 1 Травня, перед столом, закладеним ковбасами, шинками та бочками, – стоїть автівка. Зрештою, нічого дивного: це ж проїжджа частина… От тільки сірий «Део Ланос», за словами торговців, належить селищному голові Василеві Головію. Намагаючись навести лад із вуличною торгівлею,  голова лишив своє авто просто перед столом із товаром… 
– Гляньте. Он машина голови! Це він спеціально так поставив, щоб мені завадити торгувати, – розмашистим рухом демонструє автомобіль продавець ковбас і курячих ляшок. – Фотографуйте-фотографуйте!
Про масштаби торгівлі, яка розгорнулася на вулицях Заболоття, тому, хто там ніколи не був, судити буде складно. Неозброєним оком видно: ринок сягнув таких масштабів, що справлятися з ним силами селищної влади непросто. Ймовірно, час підключати серйознішу артилерію. Та й емоції зашкалюють не на жарт. Тим часом події відбуваються майже на самісінькому кордоні з Білоруссю, а відтак стосуються двох держав. Тож чи варто їх зводити до суто місцевого масштабу?
І ТЯЖКО НЕСТИ, І НЕ МОЖНА КИНУТИ
Ще років надцять тому Заболоття було забутим Богом і людьми селищем на окраїні Ратнівщини. А точніше – на окраїні держави, тому що від нього до сусідньої Білорусі – рукою подати. Останнім часом Заболоття набуло статусу торгового осередку. Наймасовіша торгівля – у вівторок та суботу. В інші дні базар – хоч і слабший, проте не згортається. 
Перше, про що подумала, виїхавши на територію селища: як із цим усім справляється місцева влада? Тисячі людей, значна частина з яких іноземці. Тисячі машин. Дороги. Злочинність. Зрештою – елементарне прибирання… Для поліського селища все це – величезний клопіт! Причому всі шишки, що б не сталося, завжди летять на селищного голову. 
Василь Головій на цій посаді вже другий термін. Він не з тих керівників, котрі ладні замовчувати проблеми, якщо такі є. Українсько-білоруський базар у Заболотті – передовсім його головний біль. Тому що чи не кожен день у Василя Прохоровича починається з базару:
– Сьогодні я вже із сьомої ранку був там. Намагалися пояснити підприємцям, які торгують на вулиці 1 Травня, що це – не місце для базару. Просиш-вимагаєш-забороняєш… Але і вони праві: такого місця, де могли б торгувати усі ці люди, не заважаючи, – нема. Бо нині очевидно: наше селище – не готове до прийому такої кількості народу. Треба розвивати інфраструктуру з врахуванням усіх цих моментів. 
Так активно Заболоття жило не завжди. Торгівля пожвавішала років чотири тому, каже селищний голова. Тепер же мало не щодня, а особливо у вівторок та суботу, тут – величезна кількість приїжджих. Це підприємці не тільки з Ратнівщини, Ковельщини, Луцька, Володимира-Волинського, а й навіть із Червонограда, Здолбунова та інших куточків України. Про системні «набіги» білорусів, у яких величезний попит на українські товари, і мови нема.
– Щомісяця тут буває від 30 до 50-ти тисяч білорусів. У них, до речі, дуже ретельно продумали умови доїзду до України. Щогодини сюди прибуває потяг. Години чи години двадцять достатньо, щоб приїхати, скупитися і – назад. Не треба стояти на митному посту, все – на місці, на залізничному вокзалі. Це – зручно, от вони і їдуть. І це – нормально. Люди мають копійку, більшість із них зареєстрована підприємцями. Хто ризикне їхати торгувати десь далеко, будучи незареєстрованим? Лише місцевих заболоттівських підприємців маємо зо три сотні. Якщо є «підпільники», то це – поодинокі випадки, – зазначає Василь Прохорович. – Білорусам вигідно купувати у нас, тому що тут – дешевше. Завдяки тому, що курс долара тримався стабільно щодо «зайчика», у них була зарплата в межах 300-500 доларів. Якщо перевести на наші гроші, то можна судити про їхні купівельні спроможності при українських цінах. Беруть те, що для місцевого люду – дороге. Сюди ж везуть сир, масло, молоко… Їхня молочна продукція ціниться за якість. 
Словом, торгівля – це добре. Погано – єдине: базар у Заболотті давно вийшов за межі території, офіційно відведеної під ринок. 
НЕМА РАДИ НА БАЗАР
Де торгують? Скрізь! Палатки з товаром стоять просто вздовж вулиць: наліво підеш – базар,  направо – теж базар, та й прямо – рябіє від наметів, візків та кравчучок… На дорогах – небачений рух, мов у мурашнику. Розповідають, що недавно на одній із заболоттівських вулиць автівка зачепила дитину. Правда, від біди Бог милував. За словами селищного голови, вулична торгівля захопила уже як мінімум два кілометри. Вікна осель на кількох вулицях (Стадіонній, Шевченка, Заводській, 1 Травня) впираються у палатки та столи з товаром. Навряд чи приємно цим людям спостерігати за такими пейзажами з вікон своїх домівок…
Тим часом поміж рядами вирують зовсім інші емоції. Щойно запримітили продавці з вул. 1 Травня, що я фіксую на фотоапарат особливості торгівлі по-заболоттівськи (особливо уздовж тієї вулиці, котра простягнулася паралельно залізниці), як найсміливіші взялися гукати:
– А чого це фотографуєте? А яке маєте право?!
Уже потім, поспілкувавшись із окремими підприємцями, зрозуміла, чому тут «в штики» сприймають журналіста. Буквально вранці представники місцевої влади намагалися вкотре пояснити цим людям, що торгувати на узбіччях – не годиться. Відтак мене сприйняли як «важку артилерію». Хоча, чесно кажучи, мій візит до Заболоття збігся з місцевими «заходами благоустрою» абсолютно випадково. 
Проблема, яка допікає місцевим підприємцям, – відсутність належно облаштованого місця торгівлі, яке могло б умістити всіх, хто заробляє тут собі на прожиття. 
– Я приїжджаю торгувати у базарні дні. Ми стоїмо тут, тому що є торги: люди йдуть з базару, білоруси ходять! А нас випирають он за те приміщення! – пояснює на підвищених тонах підприємець з Ратного, який не захотів назватися. 
«Он те приміщення» – це склади колишньої споживспілки по інший бік залізничної смуги. Там пробували «оселити»  частину підприємців. Однак стояти на семи вітрах, та ще й там, куди покупці не дуже поспішають, охочих не надто багато, точніше – зовсім нема. Тож навіть ті, хто має там свої кіоски, полишали їх і торгують біля дорозі.
– У мене малі діти, я теж хочу заробляти копійку. Ми платимо за місце, як полагається. За кожен стіл – по п’ять гривень. Лише на цій вулиці – по сто людей і навіть більше стоїть. По тисячі в день, а то й по три. А тих грошей абсолютно не видно! Де вони діваються? Вони нам сьогодні сказали, що не дають стояти тут, бо людей багато ходить, дитину збили... Хай би за ті гроші облаштували тротуари. Чесним трудом заробляємо і платимо, невже не можна площадку зробити? Чого ж ми маємо іти туди, де незрозуміло що? – розповідає все той же бізнесмен.
– Пропонують, тому що є один крутий товариш, який хоче загнати нас туди і взяти все під свій контроль. Але зручностей там – ніяких! Він викупив оці всі склади! Це ж всім відомо! – втручається у розмову інший підприємець. – Поставили знаки, що тут не можна стояти. Ось дивіться: знак, що тут парковка. А де парковка? В цьому болоті? 
– Хай поїде голова в Ратне і побачить, як там торгують! – додає зі сторони хтось із колег моїх емоційних співрозмовників. – Тако понад центральною дорогою ковбаси як розложать..! І там можна, а тут – ні?
Ховаючи свої імена та прізвища, базарники розповідають про те, що «воду каламутять» насправді не стільки представники сільської влади, скільки власники кіосків з узаконеного ринку, яким придорожня торгівля – зайва конкуренція:
– Чого вони кричать? Там мають ларки три-чотири депутата селищної ради, і ото вони колотять. Кричать, щоб ми уходили в ліса. Раніше казали, що десь на аеродром, потім на склади, потім в гутський ліс, де вовки ходять... Уже наболіло! В центр ми не поліземо. Хай дозволять тут торгівлю. Можна написати на знаках, вказати, крім яких днів…. Усе можна зробити, коли є бажання, – продовжує один із говірливих підприємців.
– Та вони вже так за шкуру сала залили, що нема ради! – бідкається власник, господар чергового столу з товаром. – У мене є ларки і тут, і там. Там незаконні, тут – законні. Хоч тут нема документів на базар, і там нема (показує рукою на інші вулиці імпровізованого ринку – Стадіонну та …, – авт.). Нас уже п’ять років гонять. Але тільки весною, більше ніколи. Хай спочатку там (на узаконеному ринку, – авт.) наведуть порядок, щоб було кілько входів, а не один центральний. Тоді я туди піду. І так плачу 230 гривень за виїзну торгівлю, а він мене гонить. Я йому колеса познімаю іншим разом, так і напишіть. Якщо нєльзя, то всім хай буде нєльзя! 
…Ось із якими пристрастями торгують у Заболотті. Попри те, що люди дорікають владі тим, що вилучені з ринкового збору кошти – не вкладаються у покращення умов торгівлі, Василь Головій запевняє: надходжень цих ледве вистачає, аби забезпечувати чистоту в селищі. 
– Прибирання – то ентузіазм комунальної служби. Те, що платять підприємці, – мізер. Збираємо ж за старими мірками. Нема належних умов. За що тоді гроші вимагати? У комунальній установі працює дві людини. Співпрацюємо з центром зайнятості, залучаємо людей через громадські роботи. Якщо чесно, бувало таке, що й самому доводилося прибирати… Хоч, як на мене, то ситуація з прибиранням не катастрофічна. Адже є села, де п’ятеро людей живе, а там брудніше, ніж у нас. 
Тут Василь Прохорович абсолютно правий: засилля сміття у Заболотті ми не побачили. Якщо з відходами тут справляються, то проблему з ринком заболоттівчанам самотужки аж ніяк не вирішити:
– Тягнемо це все коштом нашого бюджету і силами нашого комунального підприємства. Але щоб облаштувати місця для торгівлі, треба капітальні інвестиції. Треба осушувати болота, бо вільної придатної для розташування ринку території у нас нема. Я – обома руками за те, щоб знайшовся якийсь інвестор і допоміг з цим. І люди, повірте, пішли б, бо їм теж не зовсім добре посеред дороги стояти. Чого про це мовчати? Може, навпаки – треба вголос говорити про проблеми, що існують? – міркує селищний голова. – Та думаю, що з часом питання вирішиться. Нічого поганого у базарі нема, ми маємо просто навчитися з цим цивілізовано співіснувати. Ще один нюанс: сьогодні – торгівля є, а завтра її вже може не бути… Хіба мало було у нас такого? Згадайте, як на Польщу все возили. Так запросто може бути і з Білоруссю.
Поки ж базарні пристрасті у Заболотті набирають обертів і не дають спокою як мінімум селищному голові (а з ним – сотням тамтешніх жителів), не варто забувати про те, що селище має і свої буденні клопоти. Всього півгодини провела за розмовою в кабінеті Василя Головія, а до нього двері не зачинялися: то на «гарячу» лінію Ощадбанку треба додзвонитися, то спитати за довідку, то перевіряльники із земельного управління завітали… Словом, селищний голова – не директор базару… 
Тим часом мені, як українці, за стихійний безлад під боком у сусідньої держави трохи соромно. Бо чомусь видається, що по той бік кордону – все дещо інакше. А відтак питання наведення порядку в цій масовій торгівлі – аж ніяк не питання покращення життя-буття окремого прикордонного селища, а швидше – іміджу держави загалом. Хоча б в очах тих тисяч білорусів, які щовівторка і щосуботи з величезним ентузіазмом  атакують Заболоття.
Олена ЛІВІЦЬКА.

До теми
Озвучити проблему з облаштуванням українсько-білоруського ринку в смт Заболоття Ратнівського р-ну – мало. Хіба за принципом «крапля камінь точить» сподіватися, що ця тема надихне когось на певні ідеї. Все ж ми поцікавилися у голови Ратнівської райдержадміністрації В’ячеслава Лавренюка, чи має районна влада міркування, як втихомирити емоції під кордоном і навести порядок у торгівлі:
– Проблема з упорядкуванням торгівлі у Заболотті – не нова. Її бачать і знають. Та я не зовсім згідний із тим, що це – не питання селищної ради. Все таки воно – якраз у полі зору місцевої влади. Є селищний голова, є депутати Заболоттівської селищної ради… І є тема їм для конкретної роботи.  Для того, аби впорядкувати торгівлю, свого часу виділили 1,26 гектара землі. 26 соток – там, де нині функціонує комунальний ринок. Його розширили максимально. Решту (один гектар) виділили на території, де колись були склади райспоживспілки. Там більш-менш відремонтували під’їзні шляхи, там розташована громадська вбиральня… Загалом, ця площа розрахована на три сотні торгових місць. Але люди туди йти не хочуть! Бо їм, звичайно, вигідніше торгувати при дорозі, хоч це й неправильно. А білорусами теж не дуже покеруєш, як-не-як це –громадяни іншої держави. Та й 300 місць проблеми вуличної торгівлі не вирішить. Для цього треба майданчик як мінімум вдвічі більший… Є у нас напрацювання й щодо інших місць. Правда, вони – на чималій відстані від вокзалу. А людям важливо, щоб ринок був близько, адже треба встигати на потяг. Тому в цій темі багато різних нюансів. Треба розглядати різні варіанти. Будемо займатися цим питанням, хоча воно й непросте, – зауважив В’ячеслав Володимирович. 


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (168) - 45%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.8%