А сад у селі - досі панський

А сад у селі - досі панський

Невеличке с. Солотвин – крайня південна точка Ковельщини. Перебредеш лісом – і ти у Рожищенському, підеш у протилежному напрямку (теж через дрімучі хащі) – у Турійському р-ні ! Здавалося б, село як село, нічого особливого! Та це – лише на перший погляд. Бо багато цікавого можна почути від місцевих старожилів: про польську панщину, буремні роки Другої світової, діяльність ОУН-УПА та сьогодення. 

У ШКОЛІ БУВ ОДИН УЧЕНЬ
Кількість жителів тут навіть не дотягує до півтори сотні. Старий магазин – уся цивілізація. Традиційно – історія про розпад колгоспу, відсутність робочих місць. Тож люд виживає хто – як: кілька мешканців працюють у тамтешнього фермера, хто – на пошті і сільраді сусіднього с. Майдан, решта трудиться на власній землі. Та й молоді у глибинці не багато. Правда, нині на сільських вулицях більше чутно сміх малечі: окремі сім’ї не побоялися осісти у, здавалося би, безперспективному селі. Втім здобувати знання дітям доводиться далеко від дому: початківцям – за 4 км, після 5 класу – за 7, після 9 – аж за 18! Добираються автобусом: туди – пасажирським, назад – шкільним. Колись у селі була початкова школа. Навчальний заклад збудували ще поляки 1936-го, але в 2000-му його довелося закрити (залишився один учень!). Спочатку приміщення планували віддати під клуб (кілька разів навіть дискотеки проводили), та люди, вочевидь, більше дбали не про дозвілля молоді, а про власну матеріальну вигоду, тож відразу почали «розтягувати» шкільне добро – позривали підлогу, пооббивали кахлі, поламали стіни… Винних ніхто не шукав, бо після розпаду Радянського Союзу такі випадки були масовими.
Нині серцем і найбільшою гордістю населеного пункту є храм. Це не дивно, бо колись парафіяни мусили ходити на служби аж у сусідній Турійський р-н, допоки силою місцевої громади у 1995 р. не звели церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці. 
Окрім того, по обидва боки – фруктові сади. Один садили совєти, інший досі називають «панським», позаяк ще за Польщі належав панові.
– Я не корінна мешканка, вийшла сюди заміж, – розповідає поштарка Світлана Лісовець. – Та понад двадцять років тому село було зовсім іншим – більшим, можна сказати, живим. Молоді повтікали, старі повмирали. Хтозна, що буде далі…
ВІД ЦВИНТАРЯ ДО РІЧКИ – ТУНЕЛЬ
Історія Солотвина, за даними клірових відомостей про церкви Ковельського повіту, бере відлік іще з ХV ст. У своїй книзі «Стара Волинь і Волинське Полісся» відомий професор Олександр Цинкаловський писав, що Солотвин Голобської волості Ковельського повіту в 1577 р. належав до Володимирських владик. Цю та іншу інформацію можна почерпати з актових документів та матеріалів. 
Звісно, про таку минувшину тамтешні старожили не розповідають, натомість про польські часи та події війни можуть балакати годинами. 
Зі спогадів 96-річної жительки с. Солотвин Катерини Троцюк відомо, що в період Першої світової війни село перебувало під владою австро-угорських і німецьких окупантів. 
– У 1915-му німці від містечка Турійськ до річки Стохід проклали вузькоколійку, якої вже не існує, – мовить Катерина Афанасіївна.
Згідно з Ризьким мирним договором від 18 березня 1921 р., Волинь відійшла до складу Другої Речі Посполитої. За Польщі солотвинчанам жилося непогано:
– Тут був великий сад, де побудували маєток польського пана. У східній частині села, приблизно за 7 кілометрів – Стохід, – пригадує жінка. – Вздовж цієї річки були розміщені маленькі хутірці: Мазірня, Буцянівка та інші. 
Ганна Козел, котра майже все життя пропрацювала вчителькою в місцевій школі, свято береже у пам’яті багато фактів минувшини, та бідкається, що коли полишить цей світ, ніхто нічого не пригадає про історію села. А вона, стверджує жінка, славетна: до Солотвина причетний і визначний польський мовознавець Микола Крушевський :
– От якби книжку видати, – мовить Ганна Яківна, а згодом провадить: – Увесь місцевий народ працював на пана Вацлава Крушевського задарма. Сам пан у Солотвині ніколи не був (проживав у Варшаві). В маєтку розпоряджалися його управителі: єврей Лузер та поляк Косар. Частіше тут бувала його дружина пані Розалія Наткне та син Микола.
Про давню історію села й про імена тих, хто тут мешкав, мертвою тишею свідчать два великих кладовища. Люди розповідають, що на одному з них і похована пані Розалія Наткне. Її могила розміщувалася на пагорбі й була обкладена муром. Але з приходом радянської влади (1939 р.) поховальний насип зруйнували. Приблизно тоді знищили і маєток Крушевського. Подейкують, що від цвинтаря аж до р. Стохід був прокладений тунель, після Другої світової вхід до котрого засипали.
– Коли я була малою, наша сільська молодь частенько виходила на вулицю з червоними прапорами, – пригадує Ганна Козел. – Співали, вигукували, ну, проти польського панування. То раз ішли тако дорогою до лісу, а за нами поліцейські. Втікали – хто куди. Я бігла коло торфової ями, поляк не зачепив. Пожалів, мабуть: я ж тоді маленька була. Тих, кого ловили, не вбивали. Нас, мирних українців, поляки не трогали. Але коли виступали проти, то садили в тюрму. У нас староста був, Пименом звали (Пимен Кислюк), то він і захищав нашу молодь – ніколи не здавав. А кого таки піймають – потримають у тюрмі день-два, та й відпускають.
НІМЦІ ЗМУСИЛИ ПІДПАЛИТИ СЕЛО
Колись у селі була одна вулиця, котра простягалася приблизно 3 км. Уже в радянські часи, в 50-х рр., побудували паралельну, куди переселили мешканців навколишніх хуторів. Жителі понині називають цю вулицю «нове село», а другу відповідно – «старе». 
То було тяжке повоєння, а перед тим – ще страшніша війна, котра не обійшла стороною і цей клаптик землі:
– Як почалася Друга світова, то дуже тяжко стало жити. Пам’ятаю, 1942-го мою подругу Юстинію Воробей німці змусили підпалити село. А що ж – підпалила. То ж вони їй дуло до голови наставили, то й підпалила. Наші всі хлопці пішли на тих німців, щоб помститися. Зброї в них не було. Повбивали багатьох… – мовить Ганна Яківна.
Із вуст колишньої вчительки пролунало чимало історій про діяльність на тих теренах ОУН та УПА: 
– Уже 1943 року до нас в село приїхали бандерівці. Ми з ними разом збиралися по хатах, і, як зараз пам’ятаю, співали «Україно моя, Україно, золотая моя сторона». Вони не любили поляків. Жило в нас чотири польських сім’ї. Ото ті упівці, десь в липні 1943 року, їх повбивали. На власні очі бачила. Построїли в нашому «панському саду»: бабцю, дзядика, Зосю з дитиною і її брата Стасіка. Де розстріляли, там і закопали. Отак воно було. Бандерівці наших хлопців забирали і на Колки, щоб ті билися проти радянських партизанів. А наші взяли й повтікали. Довгий час ховалися по хатах на горищах, щоби не знайшли. Та ті й не шукали, їх на Колки ж багато йшло, і не лише із Солотвина!
Уже з 1944 р. солотвинські хлопці почали вступати до партизанів. Ото і мій брат Віктор туди пішов. Не знаю, що там було, але з Москви надіслали нам повідомлення про його героїчні дії в партизанському загоні. Розстріляли мого брата бандерівці в с. Річище Ратнівського району, коли в полон узяли. 
А оце був такий випадок. Приїхала до нас погостювати у 1946-му сестра мого чоловіка Валя Козел. 17 років їй було. І жив у селі тоді начальник Турійського НКВД Нечаєв. Ми ж то не знали, що він удень ходив із «ястрибками» (так називали в нашому селі групу хлопців, які боролися проти бандерівців), а вночі був на боці останніх. А Валя пішла до клубу і побачила Нечаєва з бандерівцями. Вона то, може, і не знала його, приїхала ж з Білорусії. А вже вранці 16 січня дівчину знайшли повішену на дереві біля сусіднього хутора. Хто її вбив і за що, ніхто не знає… 
Такі розповіді свідків буремних часів слід подавати без коментарів. Бо й понині тема ОУН-УПА – дуже болюча. У кожного – своя правда і ставлення до тих подій. Інший мешканець Солотвина Іван Воробей, батько котрого Пилип брав участь у воєнних діях, із розповідей тих, кого вже нема на світі, знає про існування в цих краях так званих підставних бандерівців:
– Казали, що совєтські війська переодягалися у форму УПА і знущалися з українців, щоби ті думали, що то бандерівці. 
Тепер солотвинські старожили можуть бути спокійні: адже їхні спогади занотовані хоча б на газетному папері. Молоді ж нехай переконаються: їхня місцина – аж ніяк не забута Богом і людьми.
Маргарита ШАБЛЕВСЬКА.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (62) - 16.1%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (177) - 46%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26%