Він живе для століть

Він живе для століть


Лісничий Жиричівського лісництва ДП «Ратнівське ЛМГ» Василь Дуда – лісівник ніжної душі. Все життя працює у лісовій галузі, дуже любить свою роботу. Посадив за життя сотні гектарів лісу, у яких вже живуть звірі, птаство, комашня. За грибами й чорницями у «Дудині ліси» йдуть дорослі й малі. 

Та нас, журналістів, завжди дивувало, з якою повагою цей життєлюб ставиться до «лісового народу» – мурашок, жучків, комашні, птаства і звірів. Якось звернули увагу, що кожне мурашине місто, як і пташині будиночки на деревах, мають номери, а відтак – і увагу знаного лісовода. Він може годинами розповідати про життя бобрів чи видр, червонокнижне птаство, диво-зела, гриби… З ним цікаво обговорювати лісову меліорацію, шлях великої води, долю деревостанів, що ростуть у цім краю. Мов поет який, мовить і про вітри-буревії, дощі-зливи, блискавиці-громи, великий сніг і тріскучі морози. У пам’яті тримає усі легенди краю і розповіді старожилів. Він живе лісом. Живе, мов велетень який чи президент, повсякчас пам’ятаючи про свою відповідальність перед малим багатомільярдним населенням ввіреного йому лісу, дбаючи про його захист і майбутнє. Василь Дуда – один з небагатьох в Україні, хто дотримується унікальної методики збирання стиглолісся та створення нових культур. Його вали із порубочних решток, що слугують домівками і захистком жучкам, мишкам, великому звіру, – лиш вершина айсбергу його природолюбства, філософії лісовода. Він історик і краєзнавець,  цікаво розповідає про Наполеонівську дорогу і скарби, за якими приїздять навіть шукачі з-за кордону… А ще затятий пасічник і так любить «божих комашок», що запитай, скільки їх має, по-біблійному, витримавши паузу, одповість: «А хто ж божий народ рахує…» Не скаже… Та найпахучішого лісового меду од своїх крилатих помічниць обов’язково принесе: вересових, липових, ягідних…
То ж і цього разу, щойно привітавшись, починаємо розмову не про бджіл, а про мурашині міста.

– Василю Васильовичу, знаємо, що Ви дуже любите природу, бережете усю живність, яка водиться у ввірених вам угіддях, у тому числі й мурашині «помешкання». Скільки їх у вас?
– Це один тільки Бог знає, скільки їх є, – мовить, пильно глянувши нам у вічі. – Але в лісництві десь 250–270 набирається. Це на площі 5900 гектарів. Облік, звичайно, ведемо, але одні відмирають, інші знову відтворюються. Буває, що від материнського мурашника утворюється нова колонія. Якщо це біля траси, то стараємося обгородити. Серед лісу робити це зайве. Людей вони не цікавлять, від свиней не заховаєш. Якщо захочуть, то все одно розриють. 
Але що це ми відразу взялися до комах, – з подивом і водночас повагою зводить очі до нас. – Давайте змінимо тему розмови. 
А, втім, все-таки головною канвою нашої розмови залишається біорізноманіття Природи, її багатство. 
– Колись до нас приїжджав учений з Біловезької Пущі Георгій Козулько, – на продовження теми малого лісового населення мовить знаний лісовод. – Тоді сказали, що Жиричівське лісництво врятувало честь українських лісоводів і зберегло високий сертифікаційний статус для лісів управління. Чому? Ми не горіли. Постійно наголошую своїм майстрам: сірників у лісі не повинно бути. Ніяких вогнищ також. Не забуваймо, що маємо глобальне потепління. Це раз. Мікроорганізми, які розкладають деревину, не завдають шкоди тому лісові, який росте. Це однозначно, це як аксіома, яка не потребує доведення.

– Це як пожнивні рештки на полі.
– Саме так. На Поліссі один сантиметр гумосу утворюється за 200 років. Ми ж так бездумно усе пускаємо в дим і тиснемо один одному руки та кажемо, який ліс чистий. За це треба «ганьба» кричати. За санітарними правилами (добре, що їх зробили) у лісі має бути в природному санітарному фонді залишок мертвої деревини до 30 кубометрів на гектарі. Це просто ідеально. Їдеш лісом і бачиш повалені напівгнилі та завислі дерева. Така картина створює відчуття пралісу. І там розвивається біорізноманіття. 
Щодо Біловезької Пущі, то Георгій Козулько тоді стверджував: «У нас (в Україні – Авт.) на два порядки менше тих різних видів, що є у них через те, що лісу вони там не рубають і не палять. Ліс завжди лишається однаковим, якщо не брати до уваги вікових змін. Якщо там до 30 тисяч різновидів, то в нас – аби 10 тисяч набралося. Маю на увазі різного роду жучки, комашки. Усе це й називають разом біоценозом.

– Нам також доводиться бувати в різних лісах і бачимо, що Ви чи не єдиний на Волині, хто вдався до такого експерименту – нові культури садити поміж валів з порубкових решток. До того ж впродовж багатьох років відстоюєте саме таку «дудівську методику» лісогосподарювання… Василю Васильовичу, та й подивімося правді в очі, Ви на сьогодні чи не єдиний лісничий, кому дозволено складувати гілля у вали, які багато хто вважає небезпечними.
– Я вам ще не доказав до кінця. Вже років 20 стараюся порубочні рештки не палити. Не тільки в умовах суші, але й в умовах вологості та сирості. Це однозначно. Спалювати в лісі щось, то не метод господаря. У мене є колишні санітарні рубки, там всі гілляки, хвоя, листя складені у вали. Якщо є бажання, можна їх подивитися. 
Тепер відносно того, що дозволено лише мені. Дозволено всім. До речі, це передбачено санітарними правилами. У лісорубному квитку спалювання лісорубних решток не передбачено. Якщо хтось мені напише, що це треба зробити, то я змушений підкоритися закону. Але кожен себе страхує. Згідно із санітарними правилами порубочні рештки не спалюються, крім тих ділянок, де є вогнища верхового короїда.

– А якщо на тих ділянках виявлено інші хвороби, наприклад, кореневу губку?
– Кореневої губки в гілках нема. Спалювати можна ще омелу. Тоді вона не розповсюджується. Але суть не в тому. Закон, навпаки, заохочує нас дотримуватися діючих норм і зайвого не палити. Для нас, лісівників, це складніше, але для насаджень – неабияка пожива. Не так просто зібрати і викласти усі гілки в один вал. Для цього потрібна певна методика, людська вправність і час. Знову ж, рукотворні вали на мають заважати створенню новолісся. Між ними має вільно пройти трактор з плугами, аби наорати борозни для посадки лісу, а потім мати можливість проводити механізовані чи ручні догляди. Коли ж спалювати, то треба врахувати і ще один досить суттєвий момент: на місці вогнища п’ять років нічого не ростиме. 

– Чому так, адже попіл – це своєрідне добриво?
– Мінус у тому, що вогонь знищує всі корисні та поживні речовини. Мікроорганізми, які сприяли проростанню, зникають. Ми їх спалили. І тим самим порушили колишню Конвенцію ООН. Хоча вона актуальна і сьогодні. Атмосферу забруднювати заборонено. Лісівникам у тому числі. Тепер доведено, що спалювання нафти призводить до зміни клімату на планеті. Ми є свідками тих аномалій, які нині відбуваються у різних регіонах навіть у географічних межах України. Сьогодні зима не подібна сама на себе. Весни практично нема. Невідомо чому такі різкі скачки температури.

– За 20 років своїх власних спостережень Ви набули своєрідного досвіду, який, напевно, допомагає у господарській діяльності? 
– Подібними спостереженнями почав займатися на початку 80-х років минулого століття. Ми тоді робили вали на лісосіках головного користування в сирих та мокрих місцях. Боліт та торфовищ у нас вистачає. Ці вали ніяких перешкод лісовідновленню не створювали. З одного та іншого боків завалу садити можна. Зараз ходжу на тих ділянках, де почав експериментувати, й переконуюся, що дерева на них могутніші та здоровіші. Цьому посприяла пожива від перегнилих деревних решток. Ми часто сперечаємося з моїми колегами з цього приводу. Дехто стверджує, що я розводжу жучків, хоча у мене санітарних рубок менше, ніж в інших лісництв. Я ж переконую, що хочу хоч щось зберегти для лісу. Інші усе забрали з лісу і взамін нічого не віддали. У такому разі треба розсівати мінеральні чи органічні добрива.

– Деякі екологи почали перейматися проблемою питної води на планеті, запаси якої зменшуються. На Вашу думку, чи достатньо води в лісі і чи він здатен її зберігати?
– У нас трохи все бездумно робиться. Пам’ятаєте, як радянські ідеологи любили при потребі і без неї цитувати Івана Мічуріна: «Ми не можемо чекати милостей від природи; взяти їх у неї наше завдання!» Коли почали брати ту милість від природи, то бездумно осушили не тільки болота, а й ті землі, на яких росте ліс. Відбулася зміна гідрологічного режиму. Це дуже негативно позначилося на прирості соснових насаджень. Щоправда, через якийсь період вони адаптувалися. Але відтоді минуло 40-60 років. Зараз знову відбувається зміна клімату. Вода з Полісся відходить. Чого тепер білоруси починають створювати болота заново, хоч зробити це набагато важче, ніж було ліквідовувати? А тому, що один гектар болота у п’ять разів більше вбирає токсичних речовин, ніж гектар лісу. Це також доведено наукою. Хоча в Білорусії меліоративна система працює ще досі. Вода у шлюзах зберігається. У нас, на жаль, цього нема, що свідчить про відсутність справжнього господаря. Тож сьогодні відбуваються зворотні процеси. У мене є таке урочище «Небич», там вільха росте і заболоченість сильна була. Його осушили. Яка вільха вижила, то вижила, а ні – то всохла. Тепер бобри перегородили канал і знову туди вода пішла. Вільха знову має пристосовуватися. Воду вона любить, але довготривалого затоплення не переносить. Отак ми і розхитуємо човен сюди й туди. 

– Ви досить своєрідний лісовод. Свого часу запросили на пленер навіть художників, хоча у матеріальному плані зробити такий жест було не так легко. Ви вмієте цінувати і природу, і мистецтво. Зараз вирощуєте ліси, до посадки яких усе більше долучається широка громадськість. Але питання дещо іншого плану. Чи звертаєте Ви увагу на рідкісні рослини, у тому числі червонокнижні, на мохи, наскільки вони важливі у цьому біоценозі?
– Усе це складова частина лісу. Без пташки жити він не може, бо стає мертвим. Без моху чи лишайника угідь також не буває. Стараємося в міру можливого берегти і рослинність. Коли дозволяють умови, то для трелювання використовуємо малогабаритну техніку, яка завдає менше шкоди рослинному світі. Але є інший бік медалі. Ніхто не забороняє збирати суниці. Та окремі заготовлювачі роблять це, по суті, варварськими методами – гребінками завдають непоправної шкоди ягідникам. Продуктивність такої плантації знижується набагато. Таке враження, що ми живемо одним днем, про нащадків не думаємо.
Василь Дуда переконаний, що ліс потребує фахової допомоги лісівників, але водночас і застерігає, що не варто підлаштовувати ліс під бажання людини. Говоримо про шлях лісу, біологічне різноманіття, труднодоступні місця в урочищі Небич, де гніздяться журавлі, про чорних лелек, тетеруків, цвіт зел, ягоди чорниць, бруслини, журавлини, малини… Про любов до лісу… І раптом: «Деяким породам дерев тут стає вже жарко…» Каже із роздумливим сумом: «Нема ні холодної зими, ні вологого літа...» І ніби між іншим: «За життя без потреби не зрубав ні одного живого дерева…» Повідомив: «Розрахункова лісосіка головного користування лісництва має 6600 га стиглолісся…» Це доволі високий показник. Пригадав Шельвівський смерч, лісові буреломи, навіть блискавку-палійку, що в період ягід, у 12 кварталі запалила торф… 
Поділився найдавнішими спогадами: «Народився у с. Хотешів Камінь-Каширського р-ну, ліс підходив до батьківської хати, то ж змалечку спостерігав за білками, що стрибали по деревах у дворі, а ще запам’ятав, що їх домашній кіт з нетерпінням чекав приходу весни, а тоді перебирався жити до лісу і повертався до теплої хати тільки з настанням холодів розтовстілий і ситий… Після навчання у Хотишівській десятирічці Василь Дуда з відзнакою закінчив Шацький лісний технікум, був призваний в армію, після учебки (Красна Гора поблизу Бердичива) служив у зенітно-ракетних військах на території Польщі. Відтак здобув вищу лісівничу освіту у Брянському технологічному інституті, повернувся у ріднокрай, працював майстром лісу Гірниківського та Жиричівського лісництв Ратнівського лісомисливського господарства, а за директорування Харитоненка лісівники (тоді лісництво налічувало 76 працівників) таємним голосуванням обрали його лісничим, згодом десять літ трудився головним лісничим держлісгоспу, відтак знову повернувся на посаду лісничого.
Зізнається щиро: «Люблю я ліс і все. Це стан душі. Ліс – храм природи, найцінніше, що є.» 
– Хто для вас тато? – питаємо в сина, перехопивши його люблячий погляд.
– Батько для мене – це все, – мовить з повагою Іван. – Раніше ми жили в урочищі Смольному, серед лісу. Батько у поїздки завжди брав з собою і мене, то ж я все бачив, як і він, полюбив наш ліс і після закінчення Шацького лісового коледжу повернувся до рідного обійстя. Так і працюємо разом. Переймаю батькову любов до лісу, вчуся впроваджувати його великий практичний досвід у лісову господарку. 

Володимир ПРИХОДЬКО.
Сергій ЦЮРИЦЬ.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.4%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (229) - 43.9%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (160) - 30.7%