Закохані у небо

Закохані  у небо

Роботу над цим репортажем я очікувала з нетерпінням. Ще б пак, здійснювалася моя дитяча мрія – піднятися у небо! І не просто політати, а побачити рідне місто з висоти пташиного польоту, а тут у кожного дух перехопить від захвату! (ФОТО)

Тож 15 червня, переповненні передчуттями, разом із колегою Юрієм Яковюком ми попрямували на територію колишнього цивільного аеродрому в с. Крупа Луцького р-ну, де зараз базується Луцький аероклуб «Крила Волині» (за 12 км від обласного центру). Кермом редакційного автомобіля, незважаючи на вихідний день, надійно управляв заступник головного редактора з господарських питань Віктор Райов. Під час служби в армії він був у Ракетних військах стратегічного призначення, тому враження про літаючі об’єкти в небі, зрозуміло, в нього особливі.

На землі

Щоправда, потрапити на летовище не так вже й легко… Ніяких вказівників, а колись величний бетонний символ «Аеропорт» просто потонув у зарослях на трасі Луцьк-Дубно, нагадуючи про себе лише застарілою шиною на верхівці. Тож мало не проїхавши потрібний поворот, ми, все – таки, вирулили на правильний шлях. 
Через кілька метрів нас зустрічають старі ржаві ворота з новою табличкою: «Вхід заборонено! Приватна власність». Але нас чекають, тому просто минаємо застережливі знаки.
Проїжджаємо мимо примарних будівель закинутого аеропорту, який був збудований наприкінці 80-их, але доведений до банкрутства вже за Незалежності, і вирішуємо у будь якому разі туди навідатись. Бо в такий спосіб краще зрозумієш разючість змін, коли зі старої бетонної смуги знову почали підніматися в небо літаки…
В ангарі кипить робота, тож льотчик Микола Ступак пропонує нам спершу оглянути територію (а ми й раді, бо ж і екстремальна прогулянка теж входила у наші плани!). Залишивши Віктора Райова «контролювати ситуацію» біля автомобіля, озброївшись фототехнікою, прямуємо до закинутих будівель. Картина, як з добротного фільму жахів… Порожньо, мовчазні зіниці вікон, вибиті двері і ні живої душі навіть в колишньому залі очікування пасажирського аеропорту… Ось тільки яскраве сонячне проміння пом’якшує враження, відганяючи містичні тіні.
Скрізь пил і павутиння. Природа впевнено відвойовує територію, рослини пробиваються крізь підлогу, тягнуться по стінах, сперечаються за місце зі старими електропроводками, обвивають заржавілий, давно забутий усіма пункт управління. Де-не-де ще залишаються ознаки цивілізації: покинутий стіл чи шафа, залишки паркету та колишніх дерев’яних панелей, обривки шпалер, стелаж із документацією та особовими справами колишніх співробітників аеропорту, вказівники з малопомітними буквами та… допотопні таксофони. Якщо включити фантазію, можна уявити, яким цей аеропорт був у свої кращі часи, і навіть почути гомін і шум минулого життя. А ще виникають мимовільні асоціації з м. Прип’ять, яке вимерло після вибуху на ЧАЕС…
До слова, аеропорт відкрили у 1984 р., хоча запланували його ще в 70-их. Перший рейс відбувся у день народження Лєніна – 22 квітня. Тоді літак Ан-2 здійснив політ за маршрутом «Луцьк-Рівне».
Пізніше тут базувалися літаки Ан-24, Як-40, Л-410, а також вертольоти. Згодом здали в експлуатацію будівлю аеровокзалу з операційною залою, касовими відділами, поштовим відділом, кімнатою відпочинку, кафе, переговорним пунктом, вантажним відділом, медпунктом та рестораном, оглядовою терасою. Загалом на будівництво потратили понад 10 млн тодішніх рублів! Якщо врахувати, що курс обміну був 60 коп. за 1 «зелений», то сума – величезна. Пропускна спроможність аеровокзалу становила 400 осіб на годину. З Луцька до аеропорту навіть курсував рейсовий автобус №160 «Залізничний вокзал – Аеропорт».



З аеропорту відправляли регулярні рейси на Київ, Одесу, Сімферополь, Харків, Донецьк, Москву та ближчі населені пункти. Відбувалися перельоти і до Стамбула. Учасники аероклубу зберегли навіть афішу, де вказується, за скільки часу можна було дістатися до певного пункту призначення. До прикладу, шлях до Москви займав 4 год. 10 хв., а до Києва – 1 год. 20 хв.
Після розпаду Союзу в аеропорту виникли серйозні проблеми. Техніка застаріла, пального не давали, а попиту не перевезення не було. Тож приміщення почали використовуватися не за цільовим призначенням. Ангар здавали в оренду автозаводу – там зберігалися «Волинянки», що не користувалися попитом, а ще – конструювали збірні ангари і продавали в Чехію, у їдальні святкували весілля. А у 1997 р. аеропорт офіційно закрили. Ще за якийсь час внаслідок сумнівного кредиту в «Західінкомбанку» авіапідприємство позбулося всіх «кукурудзників»… Об’єкт передавали то з балансу обласної власності, то до міської… Але, зрештою, на «проекті Крупа» як на повітряних воротах Волині поставлено крапку.
Нині тишу порушують лише наші обережні кроки та клацання фотоапарата. Під кінець нашого марафону руїнами нас запрошують на злітну смугу, тож зробивши декілька фінальних знімків, виходимо через розбиті двері на вулиці. Зверху ще зберігся напис: «Выход в город».
Поспішаємо до ангару, вже здалеку чути ревіння двигуна. Це вже потім ми познайомимося і з машиною, і з пілотом, а поки з хвилюванням підіймаюся у кабіну: педаль, крило, крісло. Останній штрих – застебнути ремінь і до польоту готові. Я біля пілота, Юра – позаду на готові з фотоапаратом.

В небі

Вирулюємо на злітну смугу, і в якийсь момент я усвідомлюю, що ми уже не торкаємося землі, а летимо на зустріч сонцю і небу. Знизу клаптики зелені, темно-сині стрічки річок та сірі доріг. Мініатюрні будиночки, автомобілі, Луцький замок, який, здається, поміститься на долоні. Наш пілот Михайло Миколайович періодично нахиляє літак то в одну, то в другу сторону, аби ми могли ще краще роздивитися. Кожен із нас із захопленням вихоплює поглядом то одне, то друге знайоме місце, я шукаю очима обриси свого будинку і тішуся, мов дитина, коли впізнаю його серед тисяч інших.
У якийсь момент я відчуваю, що до мене торкається пілот, тож інстинктивно відсуваюся, думаючи, що якимось чином йому заважаю. А ні, він бере мою руку і кладе на штурвал, при цьому сам демонстративно складає свої на колінах. Мені довірили літак! Машина, здається, слухається кожного мого дотику. Такі відчуття не можливо передати словами, але безапеляційно погоджуєшся зі словами відомої радянської пісні: «Первым делом, первым делом самалеты…». Це – кохання з першого погляду і назавжди…
Зробивши декілька стрибків у повітрі (з цим не зрівняється жоден атракціон), пілот повертає у сторону аеропорту. Емоції переповнюють, але потрібно зібратися і довести роботу до кінця – розповісти вам про тих, які керують цими дивовижними машинами.

В серці

Наш пілот Михайло Десятов присвятив усе своє життя польотам. Його професія – пілот-інструктор-планерист. Зараз він уже на пенсії, а його справа життя перейшла у хобі. Але у свій час чоловік постійно брав участь у планерних змаганнях, а у 1976 р. став абсолютним чемпіоном СССР, має звання – «Майстер спорту міжнародного класу». Загалом у повітрі Михайло Миколайович провів більше 7 тис. год., а почав літати з 16-річного віку.
Аероклуб «Крила Волині» ще зовсім юна організація. За словами Миколи Ступака, який до того базувався у Рівненському аеропорту, коли вони сюди приїхали, то на місці теперішнього ангару росли берези, а сам ангар наполовину був розграбований. За два роки на відновлення було потрачено більше 400 тис. євро.



Уся техніка куплена за власні кошти Миколи Ступака та Василя Гериліва. Кожен літальний апарат має свою унікальну назву. До слова, той, на якому ми піднялися в небо, носить кличку «ДЄД» – «Дельта-Еко-Дельта». Його назвали в честь чоловіка, який їздить на фронт.
Всього до клубу входять четверо людей, переважна більшість із яких приїжджає сюди  з сусіднього м. Рівне. Тож польоти відбуваються лише по суботах і неділях. Пілоти мріють про власну школу, але для цього потрібні штатні працівники, а поки що все тримається на чистому ентузіазмі.
Також учасники аероклубу працюють над відновленням аеропорту, хочуть проводити тут грандіозні фестивалі, але за відсутності інфраструктури поки що це залишається лише мрією. До того ж, чимало мороки виникає через реєстрацію літальної техніки, треба оббити сотні порогів, аби отримати документальне підтвердження власності.
Зараз аеропорт у с. Крупа – офіційно працюючий літно-посадковий майданчик, який має власний канал зв’язку та частоти. З наступного року його хочуть переоформити в аеродром. Крім того, планують відремонтувати готель та організувати школу для навчання юних пілотів. Для цього ведуться перемовини з чеськими колегами, які екзаменуватимуть вихованців луцького аеродрому та надаватимуть їм пілотські посвідчення.
Планів чимало, але не вистачає коштів. Лише на щорічний техогляд планера витрачається від 900 до 1200 доларів США. До того ж, і ціни на авіаційний бензин підскочили майже наполовину. Але наші герої закохані в небо, тому без роздумів вкладають кошти у своє хобі, хоча й чекають на приєднання ще декількох забезпечених чоловіків, які зможуть допомогти розвинути авіапростір Волині.
«Багаті люди, купляйте літаки, а не розкішні авто!», – наголошує Михайло Десятов...
До слова, літак можна придбати за вартість автомобіля. У м. Києві навіть складають планери за 50 тис. доларів. А базуватися можна на луцькому аеродромі. Там є ще один ангар в розібраному стані, тож місця вистачить усім!

Ольга КОНОНЧУК.

Фото Юрія ЯКОВЮКА.

Більше фото ТУТ!




  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (234) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (167) - 31%