Люди найгуманнішої професії

Люди найгуманнішої професії


Минулої неділі святкували не тільки одне з дванадесяти найвеличніших релігійних свят – Трійцю, а й День медичного працівника. А напередодні свята відбулася зустріч із флагманом волинської медичної галузі Волині – головним лікарем обласної клінічної лікарні Іваном Сидором.

Він – із числа людей, що на все життя зодяглися в білі халати, шанують на всій Земній кулі. Вони – сіль життя, яке дається Богом кожному з нас.
Тема розмови вийшла за рамки медицини, але від того не втратила своєї родзинки.
– Якраз цьогорічного червня виповнюється 50 літ очолюваній Вами лікарні, що за цей період воістину стала не тільки досить потужною оздоровницею, а й, не вдаючись до гіперболізації, солідною науковою установою. Найбільше позитивних змін відбулося саме при Вашій безпосередній участі.
– За озвучений період часу все докорінно змінилося. Змінилося до невпізнання. Коли я прийшов головним лікарем сюди, тут стояв один хірургічний корпус. Ніяких інших споруд не було. Половини відділень в лікарні не функціонувало. За ці роки, відколи я очолив лікарню, ми спорудили нове приміщення хірургічного корпусу, харчоблок, овочесховище. Зробили капітальний ремонт котельні, згодом запустили в дію нову. Для усіх працівників сорока відділень поліпшили умови праці завдяки капітальному ремонту та реконструкції приміщень.
Тепер коротко про те, що стосується технології. У мій прихід на посаду очільника в лікарні був лише один кардіограф, який писав чорнилом. А розшифровувати записи доводилося під лінійку. Сьогодні у нас в лікарні функціонує надвисока технологія. На придбання сучасної апаратури за залучені кошти протягом останніх трьох років ми використали понад 150 млн грн. Усе навіть важко і довго довелося б перераховувати. Але сьогодні лікарня «до зубів» оснащена передовою технологією. І це нас дуже радує. Ми в змозі надавати найскладнішу допомогу нашим пацієнтам. Чого вартий лише півторатесовий РМТ, 16-тизрізний комп’ютер фірмі «Тошиба», два аніографи від «Тошиба» і «Філіпс». Для операційних придбані нові столи та лампи. Новою апаратурою оснащені офтальмологічне та діагностичне  відділення. Недавно, як відомо, відкрили в Боголюбах реабілітаційний центр, про що писала і ваша «Волинська газета». Туди ми залучили більше семи млн. грн. Ці кошти використали і на капітальний ремонт, і на реконструкцію, і на придбання апаратури. Буквально через тиждень в оновлене після капремонту приміщення знову поселяється гематологія. Так само і алергологія. Через тижнів два-три будемо відкривати неврологічне відділення. Робимо ремонт фасаду лікарні, поліклініки та терапевтичного корпусу. Словом, лише ремонтні роботи проводяться на шести об’єктах. І це все за рахунок залучених коштів. Усе це, безумовно, треба координувати і тримати під постійним контролем. Окрім цього, повсякчас доводиться шукати  матеріали, які сьогодні коштують не дешево. Як і робота, до речі, також.

 – Ваша розповідь – красномовне свідчення, що керівник на своєму місці і в курсі усіх справ, що відбуваються на підвідомчому об’єкті. Це надзвичайно важливо і не так просто.
– У якійсь мірі так. Але на те він і керівник, щоб всі проблеми звалювати на власні плечі. Кілька слів хочу мовити про кадри. За півтора року минулого і шість місяців нинішнього на закордонних стажуваннях побувало вже 65 наших спеціалістів. Це досить сильний крок уперед. Без такого своєрідного навчання ми не змогли б на повну силу використати ту надпотужну техніку, яка нині є в нашій лікарні. Крім того, десь близько 70 спеціалістів пройшли перепідготовку на внутрідержавних курсах. Роботі з кадрами надаємо надзвичайної, архіважливої ваги. Це питання на постійному контролі адміністрації закладу. Сьогодні ми дали можливість кожному спеціалісту проявити себе, знайти в собі внутрішні резерви. Ініціативних у нас чимало, але дехто, висловлюючись образно, бачить себе лише на середині, а окремі – на початку професійного шляху. Безумовно, їм треба допомогти та підтримати. 

– Якою є лікарня дня сьогоднішнього і Ваше бачення дня завтрашнього?
– Сьогодні лікарня наблизилася, в повному смислі цього слова, до рівня європейських клінік. Я впевнений, що колектив і далі шукатиме шляхи вдосконалення та працюватиме над своїм подальшим професійним рівнем. Перерахувати усі наші здобутки за останні рік чи два просто неможливо. Повірте, що їх дуже і дуже багато. Робота робиться грандіозна. Наведу тільки одну цифру. За минулу п’ятницю в лікарні прооперовано 61 пацієнта. Оцінити це не фахівцю досить складно. Зрештою, воно йому і не потрібно.

– Іване Миколайовичу, Ви керівник не тільки досвідчений, але й думаючий, який бачить на два кроки вперед. Про це довелося неодноразово чути від ваших колег, з якими пліч-о-пліч ідете не один рік. Які методи керівництва Вам ближчі до душі – авторитарні чи демократичні?  
– Уже пішов тридцять шостий рік мого керівництва. Не думаю, що хтось з працівників міг би сказати, що в нас авторитарний стиль управління. Це дорога в нікуди. Авторитарна форма управління не дає розвитку, вона дає повний застій. Але люди мають думати і кожен спеціаліст повинен проявляти свої здібності і свій талант. Свідченням демократичності є досить красномовний факт: за півтора десятка літ, а може й більше жоден працівник не отримав догани. Колектив працює злагоджено. У нас нема якихось незрозумілих ексцесів. Але для того, щоб так було, треба з колективом працювати постійно. Для всіх у нас розроблені посадові інструкції. Кожен повинен знати свої функціональні обов’язки, за що він відповідає і якого результату має досягти. Я сам у душі і за природою демократ.  

– Цікаво почути, що передалося у спадок Іванові Миколайовичу від мами та тата чи ще й від їх батьків?
– Щось конкретно сказати важко. Мої батьки були простими колгоспниками. Батько воював, мама працювала дояркою і свинаркою, померла дуже рано, коли я тільки поступив на перший курс Львівського університету, який закінчив з відзнакою. Але генетика, безаперечно, є генетика. Вони господарювали непогано, щось з того відклалося у мене і з’явилося бажання робити краще та йти далі. У нашій сім’ї нікого ні з лікарів, ні з вчителів не було. У сім’ї виховувалося четверо дітей. Я перший подав документи в медичний вуз. Мій шкільний товариш, з яким жили поруч. пішов у Ленінградську духовну академію, бо забажав бути священиком. Переконував і мене йти з ним. Не знаю, чи я себе знайшов би на цьому поприщі. Це ж треба мати добрий слух і голос. Для священика це дуже важливо. Та я все-таки віддав перевагу медичному вузу. Після цього багато моїх родичів пішли моїми слідами і працюють лікарями та фельдшерами в різних регіонах.



– Мені неодноразово доводилося спостерігати за Вашою поведінкою у робочих ситуаціях. Жодного разу не запримітив, аби Ви проявили невдоволення до відвідувачів, дюжину яких маєте щоденно. На Вашому обличчі якщо не посмішка, то уважність та зосередженість. Звідки це? Вироблена роками звичка чи доброта людського характеру?
 – Я б сказав, що все залежить від людини. Є такі люди, що якби йому дати владу, то невідомо, щоб він зробив. І до нього вже не доступиш. Це дуже погана риса. Такі «круті» керівники на посадах довго не втримуються, незалежно від того чи він президент, чи голова держадміністрації, чи головний або рядовий лікар. Найперше, то треба навчитися спілкуватися з людьми. Я ніколи ні з ким не говорю на підвищених тонах. Він послаблює керівника, применшує тебе в очах підлеглих. Ці пацієнти, які виходять від мене, в день, буває, приймаю до 70 чоловік, секретар це може підтвердити, завжди отримують якщо не допомогу, то мою пораду. Завжди стараюся вникнути у суть прохання і чимось підсобити. Адже більшість просять матеріальної підтримки, оскільки на серйозні операції грошей не вистачає.  

– Свого часу Ви обиралися не тільки депутатом обласної ради, а були у найвищому законодавчому органі колишнього союзу. То в цьому плані питання такого характеру. Хто нині є для Вас моральним авторитетом?
– На моє переконання, називати моральними авторитетами можна тих керівників, які підвищили рівень життя людей. Якщо рівень життя людей низький, вони на межі бідності, то тут моральний авторитет ні до чого. Якщо чесно, то я дуже розчарувався в тій владі, яка у нас була. Мені, здається, що за п’ять років можна було гори перевернути. Зробити можна було дуже і дуже багато. Я не такий великий керівник. У колективі тисяча працюючих і така ж кількість хворих та відвідувачів, є курсанти. Протягом дня в стінах лікарні до шість тисяч людей циркулює. Ми могли нічого не мати, якби сиділи склавши руки. Грошей катастрофічно не вистачає. Найважча робота керівника – це мислення. І моральний керівник той, який щось зробив добре для людей, а не для себе. Розумію, що природньо дано людині щось мати для себе. Але якщо ти керівник, то в першу чергу думай про інтереси колективу, а не свої власні. Тож моральний авторитет так просто не дається. Його треба заслужити. Тож не беруся сьогодні давати комусь оцінку.

– На Ваше переконання, яким професійним та людським якостям має відповідати сьогодні керівник будь-якого підрозділу?
– Перш за все, керівник повинен бути людиною та знати і розуміти, що посади тимчасові. Пересвідчився у тому, коли був, як ви згадували, союзним депутатом. Коли імперія розпалася, вчорашні партійні бонзи найвищого рангу стояли в загальних чергах з людьми. На партійній сцені вони були лише акторами, хоча свою роль грали украй погано. Завжди треба бути звичайною і доступною людиною. Не потрібно ставити себе вище інших. Якщо ти в соборі, то не треба ставати напроти людей, а разом з ними. Деякі чиновники, коли приходять на службу Божу, то йдуть наперед, повертаються до молильників і починають поправляти краватку. Це неправильно. Будь таким же християнином як і інші. У Бога нема ні менших, ні більших – рівні усі. А дехто думає, що він над людьми і вище них. Керівник повинен бути розумний, доступний, найти в собі терпіння вислухати будь-кого. У такому разі є можливість взяти щось корисне і для себе. Ніколи не став себе вище когось. У нас нема сцени для президії та актової зали для решти. Усі на одному рівні. І керівники, і працівники сідають разом. Робимо своєрідний «круглий стіл», аби не відокремлюватися один від одного. 

– Хто є главою сімейства у вашій родині? Іноді жартома кажуть, що дружина – то шия, яка куди хоче, туди голову і повертає.
– Так вже повелося, що головою сім’ї є я. Але це не значить, що думки дружини ігнорую. Вона завжди радиться, оскільки є господинею дома. Ніколи не переношу повноваження головного лікаря на сімейні стосунки. Більшість свого часу проводжу на роботі. Живемо ми в одному будинку дружною родиною, у тому числі з невісткою мого сина, який загинув. Я б не міг би лягти спокійно спати, якби хтось жив окремо. Весь час думав би, що там у них. Сім’я має бути єдина. Така моя позиція. 

– Іване Миколайовичу, Вас давно сприймають як корінного волинянина. Далеко не всі знають, що родом Ви з сусідньої області. Не скучаєте за малою батьківщиною?
– Ностальгія іноді з’являється. Чим ти довше живеш, тим вона приходить частіше. Родом з Львівської області. У нас глибоке Прикарпаття, гори, ліси, де у дитинстві пас і корів, і овець. Воно у тобі лишається та згадується.

– Як знімаєте напругу трудового дня? Чому віддаєте перевагу у вільний час та вихідні?
– У мене завжди брак вільного  часу, але коли така нагода трапляється, намагаюся більше читати. І газетні публікації, і книжки. А ще все життя, зізнаюся, займаюся якимось господарством. Курей тримаю, кроликів і навіть свині. Не подумайте, що я такий бідний. Просто такий уклад життя вибрав для себе. Можливо, через те уже 12 років не був у відпустці. Вважав, що на це нема просто часу. Завжди першоосновою була і лишається робота.

– Якби не стали лікарем, то в якій сфері хотіли б себе бачити?
– Думаю, що тоді знайшов би себе в сільському господарстві. З дитинства звик до роботи. Разом з мамою тримали три корови, два десятки овець. Було нелегко, але мусили напрягатися, аби вижити. З часом звик до такого життя, так що праця для мене не страшна.

Володимир ПРИХОДЬКО.
На фото Андрія ПАСІЧНИКА: очільник Волинської обласної клінічної лікарні Іван Сидор.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.2%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 44%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (163) - 30.8%