Звичайний… антифашизм

Звичайний… антифашизм

Політична доцільність, історична недолугість, мовна безграмотність, підкилимні домовленості та правова порожнеча: ці терміни можуть характеризувати один із пакета «законів про диктатуру» від 16 січня 2014-го, якому Верховна Рада України таки дала життя з другої спроби – 28 січня ц. р.

Ідеться про Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів фашизму». Його реєстраційний номер від 17 травня ц. р. був 217-а, а 28 січня реанімувався за №4038. Проте жодного слова, жодної букви і навіть жодного розділового знаку його творці-комуністи Петро Симоненко та Ігор Алексеєв у цих «антифашистських» братах-близнюках не змінили.

А шкода.

Ще більш прикро, що ніхто з народних депутатів не говорить про кричуще порушення Регламенту Верховної Ради України (законопроект ухвалили без обговорення!) та про його правову недолугість (юридичне управління парламенту дало офіційний і негативний висновок щодо його суті!).

І чому ми в ставленні до історичних уроків минулого продовжуємо демонструвати подвійні стандарти, коли тоталітарний і людиноненависницький режим третього рейху та його захисників цілком справедливо засуджуємо, а тотожні та триваліші в часі злодіяння червоного сталінізму та його сучасних послідовників виводимо із зони відповідальності?


Що ж двічі ухвалювали парламентарі під кодовою назвою боротьби із «запереченнями злочинів фашизму»?

Ось повний текст цього документа:

«Верховна Рада України постановляє:

І. Доповнити Кримінальний кодекс України (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, №25-26, ст. 131) статтею 436-1 такого змісту:

Стаття 436-1. Публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму, пропаганда неонацистської ідеології, виготовлення та(або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників.

Публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму проти людяності, вчинених у роки Другої світової війни, зокрема злочинів, здійснених організацією «Вафен-СС», підпорядкованими їй структурами, тими, хто боровся проти антигітлерівської коаліції і співробітничали з фашистськими окупантами, а також пропаганда неонацистської ідеології, виготовлення та(або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників, –

карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

ІІ. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

Голова Верховної Ради  України Володимир РИБАК».

Чому ж цей закон не можна було ухвалювати ні 16 січня, ні 28 січня 2014 р.?

Ось «Висновок Головного науково-експертного управління Верховної Ради України на проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо

відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів фашизму» на поданий 30 травня 2013 р. народними депутатами від Компартії Петром Симоненком та Ігорем Алексеєвим законопроект №217-а. Висновок підписано В. І. Борденюком та розміщено на офіційному інтернет-порталі Верховної Ради України:

«Проектом пропонується доповнити Кримінальний кодекс України (далі – КК) новою статтею 436-1, у якій встановлюється кримінальна відповідальність за публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму.

Проаналізувавши поданий законопроект, Головне науково-експертне управління вважає за доцільне відзначити, що поданий проект є тотожним законопроекту № 1060 від 12. 12. 2012 р. (н. д. П. Симоненко та І. Алексєєв), на який Управління вже надавало висновок (8. 01. 2013 р.). Тому вважаємо за необхідне повторити вже висловлені зауваження.

1. Основною правовою проблемою при застосуванні запропонованої статті в разі її прийняття стане розуміння вжитих у ній таких понять, як «фашизм», «неонацистська ідеологія», «фашистські окупанти» та «прибічники фашистів». Юридичне визначення цих понять у національному законодавстві відсутнє, а між тим вони є ключовими для правильного розуміння складу пропонованого злочину і кваліфікації відповідних діянь.

У зв’язку з цим вважаємо, що в сучасних умовах запропоновані у проекті заборони не матимуть однозначного правового змісту, а стаття 436-1 (в разі її прийняття) стане підґрунтям для різноманітних суто політичних звинувачень, замаскованих квазіюридичною формою, а не інструментом для протидії діянням, злочинність яких не викликає сумніву у суспільства.

2. На наш погляд, назва запропонованої статті 436-1 КК України не відповідає її змісту, оскільки в ній йдеться виключно про «заперечення чи виправдання» злочинів фашизму. У той же час у вказаній статті, крім зазначених дій, кримінально караним пропонується визнати також: 1) пропаганду неонацистської ідеології; 2) виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників. Тобто, більшість із перелічених у цій статті діянь взагалі не мають жодного стосунку до заперечення або виправдання злочинів фашизму.


Крім того, деякі діяння, за які законопроектом пропонується встановити кримінальну відповідальність (зокрема, заперечення чи виправдання фактів вчинення певних злочинів), є формами реалізації конституційного права людини на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Вказані діяння не можна розглядати як злочини, оскільки вони самі по собі не становлять суспільної небезпеки, необхідної та достатньої для визнання їх злочинами. Суспільно небезпечними та кримінально караними є самі злочини проти людяності (наприклад, злочин геноциду, відповідальність за який передбачена статтею 442 КК України) та інші міжнародні злочини, що були вчинені під час Другої світової війни, а не судження про те, чи були вчинені такі злочини певними особами чи певними організаціями.

3. Однією з форм об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого частиною першою статті 436-1 (у редакції законопроекту), є пропаганда неонацистської ідеології, виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників. Виходячи з буквального тлумачення наведеного формулювання, мова йде про популяризацію, пропаганду ідей неонацизму та фашизму. Адже, по суті, виготовлення та розповсюдження вказаних матеріалів є практичними діями, що спрямовані на пропаганду нацизму та фашизму.

При цьому слід враховувати, що статтею 161 КК України уже передбачено відповідальність за дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Пропаганда поглядів чи ідеології, які складають зміст поняття фашизму та нацизму, у даний час за умови доведення відповідних фактів цілком може бути кваліфікована за цією статтею КК України. Крім того, положення статті 161 передбачають більш жорсткі санкції, аніж положення даного законопроекту. Тому потреби у повторній криміналізації дій, про які йде мова у проекті, на нашу думку немає.

Узагальнюючий висновок: за результатами розгляду в першому читанні законопроект доцільно відхилити».

Що тут додати? Хіба що нагадати: окремі політичні партії вже давно поняттю «патріотизм» намагаються прищепити ярлик «фашизм». Причому, забуваючи про те, що саме влада СССР у період правління Іосіфа Сталіна була не тільки «прибічником», але й союзником гітлерівської Німеччини, підписавши з урядом Адольфа Гітлера два міждержавних договори: 23 серпня 1939 р. про спільні бойові дії проти Польської держави і 28 вересня 1939 р. – про дружбу та кордони!

Не мають пояснення та прощення масові злочини, здійснені гітлерівськими окупантами, а також їхніми союзниками з числа угорських та румунських загарбників, які в 1941-1944 рр. вчинялися на Волині та в Україні. Не мають і не будуть мати ніколи! Їхніх виконавців, до речі, засуджено Нюрнберзьким трибуналом, сформованого з числа представників Антигітлерівської коаліції. Чого не скажеш, до речі, про солдатів та офіцерів т. зв. військ «Ваффен-СС» (а не «Вафен-СС», як написали великі знавці вітчизняної історії та німецької мови тов. Симоненко й Алексеєв!), бо ці бойові одиниці поряд зі звичайними підрозділами вермахту воювали на фронті, а не займалися знищенням в’язнів концтаборів…

Але чому в Незалежній Україні ми тільки морально засудили карателів із числа військовослужбовців системи НКВД-НКГБ та МВД-МГБ, функціонерів ВІКП(б)У, котрі безпосередньо здійснювали масові злочини щодо мирного населення, згодом – реабілітованого в установленому порядку? Чому ми колишнім душогубам із НВКД, які вивозили людей у Сибір, охороняли та вбивали в’язнів у концтаборах системи «ГУЛАГ», досі виплачуємо пенсії як «учасникам бойових дій» та навіть пільги за комунальні послуги надаємо? І, чим, власне кажучи, необільшовицька ідеологія відрізняється від ідеології неонацистської?

Немає відповідей на ці запитання в щойно ухваленому законі Симоненка-Алексеєва. Відсутні вони й у коментарях наших політиків як із числа більшості, так і зі складу опозиції. Лише Арсеній Яценюк, який родом із Чернівців, в одному з телеканалів мимохідь зауважив, що, мовляв, опозиція вирішила підтримати «два закони комуністів про пам’ятники». Лідер «Батьківщини» їх не читав? Хіба не бачив, що раціональне зерно в посиленні захисту поховань загиблих військовослужбовців різних армій справді є, проте це зовсім інший закон, ніж той, де розпочинається «полювання на відьом»? І як після цього сам Арсеній Петрович та лідер «Свободи» Олег Тягнибок збираються пояснити своєму електоратові на Буковині та Галичині таке вкрай негативне ставлення до ветеранів 14-ї гренадерської дивізії СС «Галіція», сформованій із числа українських добровольців саме на території т. зв. «дістрікту Галіція», що в 1941-1944 рр. входив до складу т. зв. «Польського генерал-губернаторства» і складався із земель та населення нинішніх Львівської, Івано-Франківської, частково Чернівецької та Тернопільської областей? Бо для Волині ця тема не болить: її під час нацистської окупації було поневолено гітлерівським режимом і «приписано» до т. зв. «генерального комісаріату Волині й Поділля» з адмінцентром у Рівному. І тут жодного солдата в цю галицьку дивізію «під гвинтівку» не поставили: наші пращури воювали і в червоних партизанах, і в РККА, і в УПА, але тільки не в дивізії СС!

Тому чергові кулуарні домовленості окремих людей у стінах парламенту вкотре засвідчують просту істину: український народ уже давно за інтелектуальним рівнем та силою громадянського чуття переріс тих, хто силується ним управляти. І Майдан – не випадковість, а закономірність. Бо з такими «антифашистами» мало якого «фашиста» злякаєшся…

Володимир ДАНИЛЮК.

На фото з архіву: підписання договору про дружбу та кордон між третім рейхом і Країною Рад;  а на обличчях генерала Гудеріана та комбрига Кривошеїна - приязні посмішки; вересень 1939 р. – «фашисти» та «антифашисти» спільно проводять парад у м. Брест.

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (226) - 44.6%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (149) - 29.4%