Де край українського лісу

Де край українського лісу

Ліси Кортеліського лісництва ДП «Ратнівське ЛМГ» – зелена оаза на кордоні з Білорусією. Тутешні бори, гаї, діброви щедрі на лісові ягоди та гриби, лікувальні зела та мохи. А ще в цих лісах живе чимало червонокнижних птахів і звірів. Нещодавно у віддаленій лісовій окраїнці держави побували й журналісти нашого видання. 

На подвір’ї затишного лісівничого обійстя нас радо зустрів досвідчений лісничий Микола Васильович Оніщук. Виявилося, він – не тільки патріот лісівничої справи, а й рідного краю, а ще інтелігент, яких пошукати, справжній інтелектуал, надзвичайно компетентна, обізнана людина у краєзнавстві. Якийсь час ми милувалися чудовим дендропарком, що його за час своєї роботи створив цей знаний лісовод. Відтак розмова зайшла про історію села, бо ж його трагічна доля по цей день викликає сум і співчуття. А свого часу стала відомою на увесь тодішній союз. Про нього писав Володимир Яворівський та Олександр Богачук, інші відомі письменники.

– Розкажіть нам про Кортеліси, – попросили.
– Історія вашого села досить цікава і водночас трагічна. У полум’ї Другої світової війни воно згоріло ущент разом із більшістю жителів, мало кому вдалося врятуватися. Не обминув цю жахливу подію своєю увагою і наш земляк, відомий волинський поет Олександр Богачук. Версій нелюдського злочину кілька. 

– Яка ж з них істинна? Напевно, свідки цього злочину, що його вчинили нацисти, лишили якісь спогади.
– Усе-таки більшість фактів свідчить про те, що цей садистський злочин вчинили нацисти. Саме за їх командою поліцаї зганяли людей до центру села. Швидше усього це була помста жителям за допомогу, яку вони надавали партизанам. Наше село з зусибіч оточене лісами, в яких перебувало багато червоноармійців, які не зуміли прорватися до своїх. Серед них був і Михайловський. Спочатку вони якийсь період вичікували, а згодом організувалися у загін. 

– Хто став його керівником?
– Усе той же Михайловський. Він служив у Брестській фортеці, звідки й добрався до нас. Нині про це вже багато написано. Може ми краще в місцевий музей заїдемо, там більше про це розкажуть?!. 
Запрошення прийняли з вдячністю, почули, розповідь музейного працівникаПісля екскурсії Кортеліським музеєм продовжили розмову про ліс.

– Яке значення для Вас, як лісівника, мають пам’ятники, яких у наших лісах є чимало?
– У нашому лісі є три пам’ятники. Це в урочищі «Щеглівка», де свого часу жила родина лісника Карпука. В його садибі переховувалося чимало людей, за що і був застрелений німцями. Пам’ятник там споруджено за кошти сільської ради. Його обнесено бетонною огорожею. Ще один пам’ятник знаходиться в с. Оксені, на місці розстрілу німцями місцевої сім’ї. Його також поставлено коштом сільської ради. Тепер візьмемо хутір Поплавці, де нараховувалося півтора десятка сімей, які були знищені нацистами. Неподалік нашого лісу було колись с. Рабіно. У війну там гуляли весілля, під час якого людей німці постріляли. На знак цієї трагедії поставлено пам’ятник, який ми також доглядаємо.

– Які ще пам’ятні місця є у ваших лісах?
– Сюдою ішла наполеонівська дорога на Жиричівське лісництво. Іншого шляху тут нема, кругом розкинулися лісові нетрі. Тож французам довелося скористатися єдиною дорогою. І ще одна цікава історія. На хуторі Бір місцевий чоловік під час війни служив поліцаєм. Потім він емігрував в Аргентину, аби не потрапити під каральний меч репресивних органів періоду сталінізму. Тут лишився його син. Він працював трактористом. Коли стала незалежна Україна, все їздив до батька в Аргентину. Цей хутір ще до того часу існує, де нині живе і наш лісник Сергій Ковальчук. Мати і батько його працювали в лісі. Він там виріс і змалечку звик до розкішної поліської природи, яку полюбив і взявся оберігати. Закінчив школу, працював у нас вальником лісу. Згодом Сергій Феодосійович заочно закінчив Шацький технікум, одружився і разом з сім’єю живе в лісі. Що то значить корінний житель того хутора. Та незабаром збирається переселитися в с. Сільці, де зводить власний дім. Це в трьох кілометрах від теперішнього його місця проживання.



– У лісовій галузі Ви давно?
– Трохи води збігло з тих пір. Прийшов у ліс у 1981 році. Біля нього я, можна сказати, виріс. Напевно, через те змалечку і полюбив шум верховіть та гамір птаства. Родом з Самарів. Звідси й був призваний в армію. Службу проходив зв’язківцем у Центральній групі радянських військ в Німечинні, в Намбурзі. Саме місто невелике, але гарнізон там був досить чисельний. Тут дислокувалися різні роди військ. Часто доводилося бувати в командировках. Так що життя тамтешнє, звичаї та культуру пізнав зблизька. Вже після армії попрацював якийсь час на заводі у Кобрині сусідньої
 Білорусії, відтак поступив у Шацький лісовий технікум, який закінчив з червоним дипломом.  

– Куди Вас направили після того?
– Свій лісовий шлях почав з Гірниківського лісництва на посаді майстра з меліорації. Тоді, як відомо, інтенсивно копали канали. У лісництві було чотири екскаватори, які обслуговували вісім чоловік. Після цього був старшим майстром (тоді називали об’їздчиком), помічником лісничого. На цій посаді відпрацював три роки і такий самий строк був помічником лісничого. А 5 липня 1990 р. призначений лісничим Кортеліського лісництва. Ось уже 29 років працюю лісничим, щоправда, якийсь час був головним лісничим ДП «Ратнівське ЛМГ».

– Пригадуємо Вас на цій посаді. Разом із тодішнім директором Віталієм Адамуком Ви заповзялися розчищати меліоративні канали, яких у вашому лісгоспі чи не найбільше. 
– На той час вони добряче позаростали вільхою, березою, верболозами, бобри нагатили загат, нарили підземних ходів, понабудовували хатинок. Щоб все зробити, як слід, нам довелося мобілізувати чи не всіх майстрів лісу, залучати техніку, вальників лісу. До речі, тоді ми, як мовиться, вполювали двох зайців – і канали розчистили, і дорожнє покриття по їх краю проклали. Це був досить сміливий і потрібний крок, адже до багатьох лісових кварталів, які знаходяться серед боліт, добратися було неможливо. Ці лісові путівці і досі працюють.

– За такий період ліси, мабуть, стали для Вас близькими та рідними? За що Ви їх любите?
– Напевно, за їх живу душу. Вони в якійсь мірі допомагають долати труднощі. Не далекий той період, коли в нас працювало сімдесят чоловік. Ми мали десь 12-13 тисяч метрів кубічних головного користування. Тоді було три трелювальні, два колісні трактори, два автомобілі ГАЗ-53 для підвезення людей до робочих місць. Діяло підсобне господарство, де утримувалися свині та бички. Кожен день ми туди завозили сіно, солому, зерно. На свята в рахунок оплати давали працівникам м’ясо. Так тоді виконували так звану продовольчу програму, яку згодом успішно провалили. Працював харчовий пункт, який забезпечував усі лісівничі бригади гарячими обідами. На лісосіки їх доставляли в термосах спецавтомобілем. 

– Але ніякої прив’язки до лісу ці підсобні господарства не мали.
– Такою у той час була вимога правлячої і керівної сили радянського суспільства. Тоді ж ніхто не міг чи не мав права сказати, що цього не треба. Руку під козирок, як в армії, і виконуй добровільно-примусово. Ми навіть бичків контрактували у населення. Взамін пропонували борошно. Хто бажав, виписували ліс. Такий характер носила наша співпраця з населенням. Комплекс робіт був досить великий. Усе між собою було пов’язано. Лісове господарство було основою, а все решта йшло як побічне користування. Тримали пасіку. Бджоли були у трьох сусідніх лісництвах. Усього 150 сімей. Погодьтеся, що господарство чимале.

– Вам довелося працювати ще при начальнику обласного лісового управління Дмитрові Телішевському, який був надзвичайно цікавою людиною.
– У той час я працював майстром лісу. На початку та в середині 80-х років минулого століття нас періодично збирали в управлінні на семінари лісової охорони. Так що Дмитра Антоновича добре пам’ятаю. Мудрий був керівник і лісівник водночас. Він велику увагу приділяв побічному користуванню лісами – збиранню грибів, ягід. Тоді заготівля цих лісових дарів була масовою. На лісокомплексі працювали консервні цехи, які випускали багато різної продукції: соки, джеми, солянки, у тому числі з грибами. Займалися заготівлею хвойної лапки, з якої виготовляли екстракт для ванн. Якусь частину продукції відправляли на Москву, Ленінград, Мінськ. 

– Вважаєте, така модель господарювання себе виправдовувала?
– Займатися потрібно усім. Звісно, лісогосподарка потребує і спеціальних знань, і працелюбних рук та ще й коштів. А вкладеш копійчину, потрібно 80 років чекати, щоб повернути її з лишком, щось заробити.



– Наскільки важливим для лісничого є життєвий і професійний досвід?
– Досить грунтовні знання мені дав Шацький лісний технікум, тепер – лісовий коледж імені Валентина Сулька. Звісно, дуже допомогла практична робота пліч-о-пліч з старшими, більш досвідченими колегами, адже після навчання потрібно 3-4 роки, щоб зрозуміти, як застосувати набуті знання на практиці. Лиш років через п’ять молодий лісівник почне помічати, як міняється ліс. А там має бути все стабільно і ця стабільність часто залежить від знань і досвіду лісовода. Помилку як і побачиш, життя не стачить, щоб виправити, бо ж «лісовий час» міряється десятиліттями чи й століттям. Тому так і цінуються у лісовій галузі досвід і знання. Звісно, згодом я здобув ще й вищу лісівничу освіту, а ще у нас відпрацьована система внутрішнього навчання. Неводнораз проходив курси для лісничих, інженерів з охорони праці, головних лісничих у Боярці, де діє Український центр підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів лісового господарства (Укрцентркадриліс). Вивчав досвід лісоводів Івано-Франківщини, Закарпаття, Львівщини, зокрема, й з питань лісопереробки. Доводилося об’їжджати лісові масиви своїх колег з інших областей, чути їх думки, вивчати їх методи лісогосподарювання. 

– Які часи, на ваш погляд, були найважчими для лісової галузі?
– Мабуть, у період перебудови. Тоді зарплату виплачували товаром. Пригадую, як у лісництво натомість грошей привозили сірники, сигарети, відра… Місяць пройшов, отримуй свою зарплатню товаром… Тяжкий період був. Навіть не знаю, як ми його пережили. Зауважу тільки, що любов до лісу не згасла, а ще й зміцніла. І колектив зібрався відбірний: хто не хотів працювати, відсіявся. У п’ять останніх років ціну на лісопродукцію став диктувати відкритий ринок, що дало нам надію на кращі часи. Здавалося б, робота галузі стабілізувалася… Та у лісогосподарку втрутилися політики. Надмірні податки, навмисне викривлення праці лісоводів, а ще намагання за будь-яку ціну протягти закон про концесію лісів знову боляче вдарило по лісовій галузі. Недавнє падіння цін на лісопродукцію поставило галузь у скрутне становище, держпідприємства ледь виживають, такі великі тягарі на них покладено державою, та, думаю, і з цієї складної ситуації ми вийдемо достойно.

– Як вважаєте, чому так сталося?
– Лісоводів ніхто не чує. Нема людей, які могли б відстояти думку працівників лісової галузі. Раніше серед депутатського корпусу Верховної Ради України були професійні політики від лісової галузі, зокрема Самоплавський, Шершун, Черняков. То й лісова політика будувалася по-іншому. У нас було Міністерство лісової галузі, згодом Комітет лісового господарства, тепер галузь, яка опікується майже п’ятою частиною території України, «опустили» до статусу Держлісагентства, ще й підпорядкували МінАПК, де нема ні відповідних фахівців, ні бажання займатися лісом. Це потрібно міняти. Земля, надра, ліси – власність народу і ними мають опікуватися відповідальні політики і фахівці. Думаю, якщо триматися разом, ми зможемо цього домогтися. Водночас потрібно делегувати у головний законодавчий орган України своїх представників. Я, наприклад, являюся депутатом Кортеліської сільської ради, разом із Миколою Корнелюком, Василем Наумуком, Степаном Корнелюком можемо відстоювати лісівничі інтереси на місцевому рівні. Знаю, що багато працівників лісової галузі з Волині обрані до органів місцевого самоврядування, адже, хто б що не казав, вони мають досить високий авторитет серед людей і користуються їх довірою. Потрібно, щоб лісівники були і у Верховній Раді.

– Наскільки виправдана така політика з боку держави?
– Відповім на це мовою цифр. Раніше куб блоків і куб лісу по ціні співпадали. Зараз бачимо перекос. Пішли вгору ціни на паливно-мастильні матеріали, хоч загалом на нафту – вони падають. Зовсім поряд нас – кордон, за яким Білорусія. Ми бачимо ставлення до лісу їх «бацьки Лукашенка». Ми відстаємо від матеріально-технічного забезпечення білоруських лісоводів. У них і Т-25 для рубок догляду, і харвестери, і МТЗ свого Вітебського виробництва. В Україні досі нема заводу по виробництву лісової техніки. При таких високих податках, як в Україні, без жодного державного фінансування розвиватися вкрай важко. Потрібно хоч би 50 відсотків на затратні статті. Лісової ж політити нема. От і вся відповідь.

– Що собою являє сьогодні ваше Кортеліське лісництво?
– Ми доглядаємо 5488 га лісоугідь. У лісництві попри мене працює 5 майстрів лісу – Андрій Мосюк, Олександр Оніщук, Анатолій Колядюк, Олександр Понедільнік, Сергій Ковальчук, майстер електронного обліку – Дмитро Тарасюк, єгер – Михайло Бірук, помічник лісничого – Костянтин Гайчук, бухгалтер Ольга Марчук, троє лісозаготівельників – вальник лісу Іван Приймак, тракторист Петро Ярмошук, розкряжувальник Віктор Хмілевський та водій лісовоза Петро Корнелюк. 
На закінчення нашої оповіді потрібно сказати, що Микола Васильович виховав собі вже заміну – його син Ігор, як і колись він, зараз обіймає посаду головного лісничого ДП «Ратнівське ЛМГ», так само щиро любить природу, ліс і своїх краян.

Володимир ПРИХОДЬКО,
Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото Віктора РАЙОВА.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.4%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (235) - 43.3%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (170) - 31.3%