Щасливий випадок долі

Щасливий випадок долі

Як голова колгоспу «Більшовик» церкву врятував.

Мудреці стверджують, що випадковостей у житті не буває. Якщо це так, то рано чи пізно ми все-таки з Іваном Семеновичем зустрілися б. Добре, що це вже сталося. Посприяв звичайнісінький збіг обставин.

Мали вручити редакційний подарунок нашому передплатнику Івану Какалюку з Видрич, що на Камінь-Каширщині, але випадкові зустрічні вказали на оселю Івана Калюха. Обидва, до речі, Семеновичі.
Дізнавшись, у чім річ, господар щиросердно запросив на гостину. Мовляв, без філіжанки кави нікуди вас не відпущу. А що обійстя Івана Семеновича обнесене господарськими будівлями різного призначення, має ще й мистецький шарм (лавка, стіл і навіть бесідка – з колесами від возів, на ширі хліва – ярма, наконечник для тримання рубля, на дверях літньої кухні – гербовий знак з бандуристом у центрі, різьблений з дерева олень, під навісом – тракторець і велосипед, по-господарськи доглянутий двір, сад, квітники), з радістю прийняли запрошення. Тут же зустріли й поважну господиню, що на хвильку забігла до господи з городу, де рятувала від зілля капусту та цибулю… Дізнавшись, що вона вчителька-пенсіонерка з багаторічним стажем роботи, відчули: на нас чекає цікава розмова. 
Звідки у цім поліськім селі львівське «філіжанка кави», зрозуміли з подальшої розповіді: Іван Калюх закінчив сільськогосподарський інститут у Дублянах (це неподалік галицької столиці), після вузу отримав направлення у Ратнівський р-н.

– А сало ви їсте? – грайлива усмішка з’явилася на обличчі господаря. 
Та не одним салом ми пригощалися. Смакували і домашніми варениками зі справжньою селянською сметаною. Тож розмова була і жвавіша, і веселіша. 

– Іване Семеновичу, з Вашого дозволу ми беремо у Вас інтерв’ю.
– Оце вже стає небезпечно (говорить крізь сміх). 

– Головою колгоспу Ви у Видричах працювали?
– Так, тут. Я в цьому селі відпрацював 22 роки. Колгосп називався «Більшовик». Згодом назви почали змінюватися. Але фінансовий стан від того не поліпшувався ні на йоту. Грошей ставало все менше й менше. Люди почали виставляти претензії. Але на мій захист тоді став Іван Карпомиз, тодішній перший секретар райкому партії, котрий мене добре знав. Нині Іван Іванович на пенсії, на яку пішов із посади голови Ради федерації профспілок області, живе в с. Зміїнець Луцького р-ну. Так що я в курсі всіх справ, козаки мої.

Порядність – життєве кредо

– Іване Семеновичу, скажіть, як з позиції голови колгоспу оцінюєте своїх земляків?
– Завжди треба бути порядним, відвертим і твердим в обіцянках. Ніколи не обманюй людей. Якщо хоч раз спіткнувся, то обов’язково хтось помітить – не брат, не сват, а сусід про це знатиме. Отоді й оцінку люди тобі виставлять.

– Тобто, важливо, щоб був лідер. Але чи могли ваші люди йти на обман, якусь хитрість стосовно голови колгоспу? Як Ви їх сприймаєте?
– Своїх людей, земляків поважав, поважаю і буду поважати. І сприймаю нормально, навіть коли десь хтось мені не так сказав. Може, і куфайку кинув в азарті перед комбайном, бо сьогодні він гроші не отримав, а завтра знає, що в поле треба йти: у такий спосіб ультиматум висловив. Тоді я язик прикусив і мовчу. Були й такі випадки на початку мого головування. Але якось витримував. Я прийшов керівником господарства після інституту, який закінчив з відзнакою. У мене в дипломі не було жодної четвірки. «Ленінським стипендіатом» не став тільки через те, що на першому курсі мав сміливість посперечатися з викладачем фізики. Мав направлення в аспірантуру, та я ним не скористався.

– Куди Вас направили після навчання?
– Скерування отримав у Ратнівський район – у с. Замшани. Тамтешнє господарство очолював Андрій Силович Шах. Господар з нього був тямковитий. Я з ним дружив.

– Іване Семеновичу, а Ви родом з якої місцевості?
– Із Камінь-Каширщини, з с. Котуш. Хотишів, можливо, чули? Обидва належать до однієї сільради, а знаходяться на віддалі 7 км. Неподалік ще с. Щедрогір, Щетинь. Воно на межі трьох районів: Камінь-Каширського, Любешівського і Ратнівського.



Успадкована господарність 

– Ми навіть з вигляду Вашої забудови бачимо, що Ви – господарник у всьому. Звідки така хазяйновита жилка?
– Родина батька й матері все дала. Бог та природа дають родині Калюхів трохи розуму та організаційних здібностей. І з людьми ми вміємо працювати. Мені у цьому році, до вашого відома, козаки-молодці, вже 71-й пішов!

– Скажіть, на наших бідних поліських землях, напевно, важко добрі врожаї збирати?
– Для того, щоб господарювати, треба розум мати. Землі, погоджуюся, бідні. Багато міг би я вам розказати, але висловлю своє бачення. Наші поліські землі потребують органіки. Без корівки нема діла. Я був у Горохівському р-ні, в мене було багато корів. Я мав також чимало друзів, які стали і професорами, і докторами наук. У с. Струмівка, що неподалік Луцька, живе мій друг Михайло Шевчук. Михайло Йосипович – доктор сільськогосподарських наук. Це мій колега, з яким у студентські роки ми жили в одній кімнаті. Мені він, до речі, лохини подарував, я посадив. Ми часто спілкуємося з ним у телефонному режимі.

– Зустрічатися з такими глибокими практиками, як Ви, доводиться не часто. На півдні чорноземи дуже багаті на гумус, чого не скажеш про ґрунти Полісся. Земля, як Ви зауважили, потребує органіки. Але де її набратися, коли кількість корів у селах щорічно зменшується?
– Тепер у кожному селі таких господарств, як колись, нема. Переважає приватний сектор. Певну частину органіки він виробляє, але поля заростають. Хоча, коли відверто, це також в якійсь мірі збагачує землю. Та цього мало. Хімія, яку ми вносимо, певний імпульс росту дає рослинам, але вона негативно позначається на нашому здоров’ї. Це надзвичайно погано. І останнє. Гумус на Поліссі, як такий, не пропаде. Чому? Навіть зелень, що навкруги нас, певну поживу землі дає. Це – моя особиста думка. Але основну заправку їй повинна все-таки зробити корівка, про що ми вже говорили. До речі, приїжджаю до свого колеги на Горохівщину, а він повідомляє, що органіку навіть у кар’єр вивозить. Там родючі землі. Між іншим Михайло Шевчук – з с. Задиби Турійського р-ну. 

Родовід оповідача

– Скільки у Вас дітей?
– Син і дочка. Обоє вже мають сім’ї. Лариса живе в Луцьку, виховують з чоловіком двох дітей – Тетянку і Стасіка, що ходять у 7 та 3 класи. Син Ігор – наш первісток – з невісткою і двома дітьми живуть із нами. Один хлопець закінчує школу в цьому році, інший вже вчиться в Луцьку в коледжі. Звати їх Владислав і Станіслав. Тож усього у нас із дружиною 4 внуків. Тішимося ними. До речі, моя Марія Адамівна 50 літ відпрацювала вчителькою, заробила 2600 грн пенсії, зараз займається господаркою, любить садити квіти та всіляку городину.

– А як Ви познайомилися?
– Ми з моєю Марією з одного села. У 1966 р.одночасно закінчили школу, тоді випускними були два класи: одинадцятий – мій, і десятий – дружини. Ми й жили недалечко один від одного. Деякий час зустрічалися. Потім я пішов в армію, вона мене дочекалася зі служби. Трохи, можливо, й засмутилася, коли я заявив, що мушу закінчити інститут. Та все вийшло добре. Я ще до армії поступав у житомирський, але безуспішно. А вже коли відслужив, то, напевно, нас сприймали по-іншому. Хлопець, як мовиться, визначився і з професією, і з життєвою дорогою. Може, й знання наші не були вже такі досконалі, бо дещо призабулося за два роки в кирзових чоботях, та оцінки ставили хороші. На іспитах завжди йшов першим. З біології мені п’ятірку ставлять, може, я і не заслужив. З хімії така ж оцінка. Думаю: «А то що за комедія?». На мене вже косо дивляться інші. Йду на фізику, викладач подивився в екзаменаційний і каже: «Ти вже, можна сказати, – студент, але поясни мені, чому горобець сідає на електричні дроти і не гине?». Відповідаю, що все пов’язано з опором. «Зрозуміло, – мовить протяжно, – але п’ятірки я тобі не можу поставити, досить з тебе і четвірки, ти і так вже студент». Через день викликає нас декількох хлопців, у тому числі й Мішку Шевчука, декан і пропонує відпрацювати в гуртожитку. Кажу, що ми ще твору не написали. «Пишіть коротко, ясно – і все буде в порядку», – отримуємо пораду. Правда, виклик на навчання прийшов дещо з запізненням. Приїжджаю, а Міша вже мені кімнату забронював. Усі роки навчання ми з ним і жили. Ось така коротка історія.



– Про гумус ми поговорили, а що можете сказати стосовно води, зникає вона з Полісся?
– Зникає капітально. Меліорація дала великий-великий мінус. Я колись сам був її прихильником. На 548 га із 860 га ріллі, яка була в колгоспі, ми проклали гончарний дренаж. Він і стягнув воду. Воробей Володимир Романович (тут є 52 га в урочищі Охожа, неподалік якого жіночий монастир) хотів його осушити, та, видно, доля милувала. Турія зараз міліє і навіть здорово. Водички добавляють лише весняні паводки.

– Скільки дітей було у Ваших батьків?
– У мене є ще один брат Володимир. Живе в Севастополі. Дружина його Тетяна (вже давно покійна) працювала викладачем російської філології. У брата лишився один-єдиний син, який нині живе в м. Луцьку. Андрій Володимирович Покровський. Це – мій племінник. Він допомогу дає, хто до нього звертається. А тепер пояснюю, чому різні прізвища. Коли мама Андрія померла, то його дідусь Микола Васильович Покровськиий побажав, аби внук взяв його прізвище, оскільки в родині більше нікого не лишалося. Така ось історія – і цікава, й трагічна. 

– Яку оцінку Ви можете дати своїм людям, адже їм доводилося і з косами ходити, і за плугами, і комбайни водили? Традиція любові до землі живе чи поступово зникає?
– Чесно кажучи, зникає. Ще ми, ветерани, готові до праці. Молодь – «до побачення». Як не сумно це констатувати, вона в селах спивається. Роботи нема, і йдуть до буфету або «на точку». Через те – різні прикрі випадки. Колись такого не було. З людьми постійно працювали. Володимир Воробей, про якого ми вже згадували, основну увагу звертав на кадри. У моєму невеличкому колгоспі працювало 5 агрономів. Їх стільки не треба було, але спробуй не прийми спеціаліста! 

Мудре рішення

– Скажіть, як так сталося, що голова колгоспу, який мусив бути в компартії, побудував свою хату поряд із церквою?
– Ви владику Ніфонта пам’ятаєте? У Михнівці в нас була церковка, по-моєму, 1667 р. Її збиралися закрити. Ковальчук Василь Гнатович – колишній голова Камінь-Каширського райвиконкому, згодом очолював обпаливо, приїхав і каже: «Ваня, розвалять церкву стопроцентово. Треба щось робити». Пропоную взяти її під опіку колгоспу і зробити там склад. Вивішую вивіску «Склад колгоспу «Більшовик». Завожу туди з тракторів скати та запчастини, так і зберегли цю церковку. Ще була капличка, яку хотіли вивезти в музей десь під Києвом. Та приїхав Ніфонт і запропонував відкрити в Михнівці, яка колись мала Магдебурзьке право, монастир. Покликав ще сільського голову Мартинюка Івана Гавриловича і голову Бузаківського сільпо Мартинюка Павла Михайловича, показав нам місце і каже: «Тут має бути монастир». У мене закрадається думка, що владика в якійсь мірі був ясновидцем. Згодом цю обитель і звели. А щодо церкви, яка навпроти моєї хати, то на тому місці мав бути дитячий садок. Але на території Видричівської сільради ця місцина за рельєфом – найвища. Тому й вирішили поставити тут церкву, яку ми й допомагали будувати усім миром.

Сергій ЦЮРИЦЬ. 
Володимир ПРИХОДЬКО.

На фото Віктора РАЙОВА: колишній керівник видричівського господарства Камінь-Каширського району Іван Калюх.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (71) - 13.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%