Щира душа та золоті руки хірурга

Щира душа та золоті руки хірурга


Далеко не кожному щастить народитися з Божою іскрою у душі. А ось до провідного хірурга Луцької міської клінічної лікарні Феодосія Романюка  доля виявилася прихильною. Понад 40 років цей висококласний спеціаліст повертає життя людям.

Саме стільки часу ми колегуємо з Феодосієм Олександровичем, багато моїх колег, до речі, також. Його з повним правом можна назвати журналістським доктором. Моя родина досі вдячна цьому неординарному чоловікові, який колись порятував від операції старшого сина Сергія. Той почав жалітися на болі в животі. У лікарів, які оглядали,  виникла підозра на апендицит. Феодосій Олександрович з притаманною йому уважністю обдивився та общупав пацієнта, а тоді з усмішкою мовив: «Сергійку, ти такий хороший хлопчик, що мені шкода тебе різати. Давай попробуємо лікувати так». Богу дякувати, що все гаразд. 
І ще один характерний штрих. Дружина повернулася з роботи та пожалілася, що дуже болить серце. Зателефонував своєму другу та поспитав поради. «Я зараз під’їду і подивлюся». Добре все розпитавши Феодосій Романюк відразу поставив діагноз: затиснутий нерв лівого плеча. Після масажу біль як рукою зняло. Справжнісінький тобі чародій!
Подібних історій з медичної практики вчорашнього ювіляра можна пригадати чимало. З вдячністю про нього відгукується і голова наглядової ради ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536» Віктор Чорнуха, якого у свій час зцілював Феодосій Олександрович. У передювілейні дні ми кілька разів домовлялися з ним про зустріч, але через постійну зайнятість лікаря вона не відбулася. Добре, що виручив власний архів, в якому зберігся колишній записник.  Він і допоміг у цьому інтерв’ю.
 З Феодосієм завжди цікаво поговорити, оскільки людина він досить ерудована. Інтелігент, як і його дружина Надія Здиславівна, котра тривалий час працювала в Луцькому педінституті ім. Лесі Українки, у повному розумінні цього слова. Учора цей мудрий чоловік, посріблений сивиною, з великими карими очима, відзначив свій черговий, 70-літній, ювілей.

– Учора тобі сказали багато гарних слів, у яких не було ні краплини лестощів, ні підлабузництва. Усе щиро, відверто й заслужено. Четвертий десяток літ ти на сторожі людського життя. І що характерно, з роками не втрачаєш свого ентузіазму, оптимізму та життєвої енергії, бажання робити добро людям. 
– Можливо, й не хочеться помічати тих змін, які природно відбуваються з нами. Але я, як лікар, знаю, що фізіологічні зміни невідворотні. В одного вони відбуваються інтенсивніше, в іншого процес старіння дещо пригальмований. Бути завжди у формі допомагає рухливий спосіб життя. Ти ж сам знаєш, що сільські діти змалку привчені до праці. Так що на всілякі витівки часу не вистачає. Ми знаємо ціну праці наших батьків та своєї, а тому вміємо і чужу пошанувати. Відносно побажань, які звучать на ювілеях, то сприймаю їх цілком спокійно. Набагато приємніше, коли чуєш подяку від пацієнта, життя якого учора було на критичній межі, а сьогодні він полишає стіни медзакладу. Тоді моральна теплота досягає найвищої точки кипіння. Загалом ми завжди повинні говорити один одному приємні речі. Це робить людину душевно багатшою та добрішою.

– Свій день народження, у тому числі вчорашній, ювілейний, відзначаєш у розповні літа, яке обдаровує нас щедрими плодами саду та городу, чаруючими запахами квітів та різнотрав’я, що розноситься з полів та лугів. Ця пора року, напевно, й позначилася на твоєму характері, звідси сонячний усміх на твоєму обличчі та душевна теплота.
– Такими рисами обдарував мене Господь Бог та батьки. Вони завжди вчили любити й шанувати людей, а досягати усього наполегливою працею. Після восьмого класу пішов в інтернат, аби здобути середню освіту, оскільки в Серхові Маневицького району була лише восьмирічка. Після школи поступив у медичний інститут. Вчитися спочатку було надзвичайно важко. Довелося багато працювати над собою. Чимало моїх однокурсників-містян закінчували школи з поглибленим вивченням окремих предметів. Та десь на курсі третьому ми могли говорити на рівних. Робота з книгами значно розширила мій кругозір, дала можливість по-іншому сприймати філософію життя, яке щоденно вирує навколо тебе. Коли отримав диплом, більше трьох років, як молодий спеціаліст, змушений був відпрацювати в Голобській дільничній лікарні, що в Ковельському районі.

– Друже, приємно, що з роками жага до знань, бажання знати більше тебе не полишили.
– Вважаю, що коли ти є вузькопрофільним спеціалістом, то в якійсь мірі є обмеженою людиною. За місяць, як мінімум, мушу прочитати хоч один художній твір. Це може бути, приміром, роман Володимира Лиса, якийсь бетселер. Ще до душі мені фантастика. Для декого це може видатися дивним, але після цього мені краще працюється. По-іншому оцінюю життя, сприймаю власне «я» в глобалізованому світі подій і явищ. Адже є люди, як кажуть, з тонкими фібрами душі і визначити їх недугу під час розмови не так просто. Важко іноді вловити грань між болем душі та тіла. Тому потрібно читати і філософію, і релігію знати, аби бути на рівні вимог часу, що постійно розвивається та прогресує. 

– Феодосію Олександровичу, скажи, будь ласка, якби вдалося повернути час назад, яку професію ти тоді обрав би?
– Напевно, знову захотів би бути хірургом. Хоча в школі дуже любив математику. Вона мені легко давалася і вчителі радили вступати на метематичний. Та вже з восьмого класу чітко визначив, що хочу стати лікарем. На мій вибір вплинули також книги. Здійснити мрію дитинства вдалося лише на шостому курсі, коли розпочалася спеціалізація. Допоміг у цьому тодішній ректор медінституту Михайло Павловський, який був керівником моєї дипломної роботи. В іншому випадку мені, крім терапевта, нічого іншого на той час не світило. Він ще був доцентом, але завів мене до професора Караванова і той на моїй заяві написав резолюцію: «Прошу изыскать место». Так і вирішилися питання та моя подальша доля. Професорським розчерком пера я став хірургом.

– Не страшно було? Адже щоденно треба брати до рук скальпель, комусь на якийсь час робити боляче.
– Не це страшно. Боляче робиш, щоб потім людині було легше. В інституті ми спостерігали за ходом операцій. Страшно стає, коли починаєш оперувати сам і розумієш, що від тебе залежить чиєсь життя.

– Але ж іноді лікар буває безсилим. Чи від таких випадків Бог тебе милував?
– Розумієш,кожен лікар робить усе можливе, аби порятувати чиєсь життя. Але іноді просто не встигаєш цього зробити. Був у моїй практиці такий випадок. Привезли чоловіка, в якого було сім ножових поранень. Шість у ділянку серця і одне в живіт. Спочатку почали рятувати серце. На щастя, воно виявилося неушкодженим, а ось поранення живота виявилося смертельним. Просто не встигли вчасно прооперувати цю ділянку. Випадок хоча і поодинокий, але він полишає моральну травму у душі.

– Чи залишилася у пам’яті перша самостійна операція?
– Безперечно, що так. Робив її в Голобах, що в Ковельському районі. Привезли жінку, в якої днів три чи чотири тому лопнув апендицит. Іти самостійно вона вже не могла. А тут ще й анестезіолога нема. Довелося викликати з райцентру. Стало трохи моторошно, операція передбачалася складна, незважаючи не те, що видаляти апендикс я умів. Щоб вичистити усе з живота, довелося попотіти немало. Слава Богу, все закінчилося благополучно.

– Замалим не півстоліття Феодосій Олександрович провів за операційним столом. Це тільки уявити! Ось тобі і подвиг сьогодення. Цікаво, скільки операцій доводиться робити ургентному хірургові за своє життя?
– Нині поряд зі старшими у відділенні працюють молоді спеціалісти, які хочуть і повинні робити операції, аби набиратися практичного досвіду. Мені тепер частіше доводиться асистувати. Скальпель беру до рук у складних випадках. Що ж до кількості операцій, то питання складне. Бувають дні, коли операції ідуть одна за одною. Фізичне навантаження таке, що, здається, втома звалить з ніг. Рідко, але випадають і спокійні зміни. Обійшов хворих, побалакав з ними, призначив курс лікування і можеш дещо розслабитися. Якщо вести мову за статистику, то за рік на одного хірурга припадає до тисячі операцій. Раніше доводилося робити більше, ніж тепер.

– Окрім хірургії, ти цікавишся медичними новинками інших профілів.
– Для того, щоб бути справжнім фахівцем, треба людину знати досконало. Адже, крім живота та грудної клітки, які доводиться оперувати, є ще нервова система, голова, руки. Хворіє не печінка, а людина. Причини захворювання можуть бути різні. Лікар повинен встановити справжню. Нефролог, приміром, знає як працює нирка, уролог – сечовий міхур, а хірург зобов’язаний знати і одне, і друге та ще й третє. Не можна лікувати серце, коли не відомо, в якому стані печінка або інший орган, як людина харчується. Уже звідси можна визначити походження захворювання.

– У практиці хірурга, зрештою, будь-якого медика не обходиться без унікальних випадків. Що цікавого може пригадати ургентний хірург Романюк з власного досвіду?
– Кожну людину, перш ніж лікувати, треба розговорити. Отоді й можна вияснити всі нюанси та дізнатися, звідки ростуть ноги її недуги. Одного разу мені довелося три рази послухати розповідь пацієнта, поки не здогадався про причину недомагання. Коли сказав про неї колегам, ті спочатку сприйняли мої слова за кепкування. Згодом переконалися, що все дійсно так. Аби не вдаватися в подробиці, скажу, що людину переслідували кошмарні сни. Вони й привели її на лікарняне ліжко. 

– Не секрет, у який час ми живемо, що їмо, яким повітрям дихаємо. Що, на твою думку потрібно, аби менше хворіти?
– Турботу про здоров’я, як і про виховання, треба проявляти з раннього дитячого віку. Малюк має знати, що ніколи, ніде, ні за яких обставин обманювати нікого не можна, бо то великий гріх. Якщо ти хоч раз скажеш комусь неправду, то люди з недовірою сприйматимуть твої слова. Пізніше ти втрачаєш і свій авторитет, і свій імідж. Тепер про здоров’я. Воно у великій мірі залежить від нашого харчування. Тому настійно раджу вживати лише натуральні продукти. Якби тільки вони були в нашому раціоні, то ймовірність захворювань зменшилася б набагато. Коли їсиш лише те, що в тебе росте на городі чи бігає на подвір’ї – шкоди не повинно бути. Тільки в такому разі не варто забувати про культуру харчування. Спожити їжі треба стільки, скільки ти маєш затратити енергії. Для чого, скажімо, тобі сьогодні їсти м’ясо, коли ти не копаєш котлован. До сказаного хочу додати один характерний штрих. Наш організм, як відомо, на 75-80 відсотків складається з води. Так ось вона має такий самий склад, як і в тій місцевості, де ми народилися. Якщо ми міняємо місце проживання, то наш організм зреагує на це миттєво. І реакція буде негативна.

–  Сорок з гаком літ ти трудишся в колективі міської лікарні, де кожен лікар – це унікальний митець своєї справи. Від кого набирався досвіду ургентного хірурга, кому і чим завдячуєш і дотепер?
– На початках, можна сказати, вчився самотужки. Всі ми, молоді, проходили науку плавця, якого випадково зіштовхнули з берега у воду і ти розраховуєш лише на власні сили. Коли трохи освоївся, то хочеться, аби хтось навчив правильного стилю. Отаким добрим тренером став для мене відомий волинський хірург (хай йому буде Царство Небесне) Валентин Семенович Янюк. Серед молодшого покоління дуже великий вплив на формування щонайкращих якостей хірурга справляє наш завідуючий відділенням ургентної хірургії Євген Северинович Комарницький. 
Він вніс дуже позитивну філософію у нашу роботу. Перш, ніж взятися за скальпель, подумай, як би ти оперував, коли б перед тобою були рідні: мама, тато? Такий підхід вимагає зібраності та відповідальності. Саме у цьому плані формується філософія усього колективу. І хоча він дещо молодший за мене, але я завжди прислухаюся до його думки. Якщо іноді в чомусь не згоден, то сідаємо за дружній стіл перемовин. Йдеться ж про найдорожче – життя людини.

Володимир ПРИХОДЬКО.

На фото: ургентний хірург Луцької міської лікарні Феодосій Романюк.  

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (603) - 86.3%
Пізно (25) - 3.6%
Яка різниця? (13) - 1.9%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.4%
Мені байдуже (29) - 4.1%