І душпастир, і пастух

І душпастир, і пастух

Про будні та свята сільського священика.

Трьох діток виховувати, господарством займатися, власний дім зводити і при цьому лишатися взірцем для громади шести навколишніх сіл. Гадаєте, не буває такого? А от мешканці Турійщини кажуть: «Це – про нашого душпастиря отця Андрія, котрий є настоятелем церкви Пресвятої Покрови Божої Матері Української православної церкви Київського патріархату».

Чи, бува, не ідеалізують прихожани свого священика? Аби дізнатися, їдемо до обійстя отця Андрія, в миру – Василишина.

Старенька дерев’яна хата, далі – теж не нові господарські споруди, а ще правіше – новий добротний дім, точніше – його коробка.

– Будуватися сьогодні – справа не дешева, – вловивши мій погляд, каже отець Андрій. Утім, як то кажуть, не хлібом єдиним. Бо і в старенькій хаті хай тіснувато, зате затишно. Хай не по-модному, зате радісно від дитячого сміху.


Ще перед нашим знайомством із родиною Василишиних люди зауважили: «Батюшка наш молодий, але шану вже встиг заслужити. Авторитетом не зловживає. Навпаки – живе тими ж клопотами, що й кожен із нас».

А клопоти – це не тільки власна сім’я, де старшій Софійці виповнилося п’ять, а двійнятам Серафиму й Вероніці – по три рочки. Це не тільки будівництво хати. У родинному господарстві дві корови, п’ять бичків, свині, птиця, гектар ораного поля.

– Якби не майбутній дім та трійко дітей, можна було б і менше тримати. Однак ціни сьогодні такі, що мусимо вирощувати, продавати, як то кажуть, агробізнесом займатися, – усміхається співрозмовник.

Втім знімати рясу й рукави закачувати, а потім знову бігти службу правити – для отця Андрія справа звична. Адже коли після закінчення духовної семінарії прибув разом із дружиною на Турійщину, Службу Божу тривалий час проводив у кімнатці сільського магазину площею три на чотири метри. Оскільки майбутній храм потребував праці, то разом із сільською громадою, керівником будівництва Василем Швораком та за фінансової підтримки Віталія Мацьохи ставав до роботи. І правилом – «Насамперед церква, а далі – все інше» він керується до сьогодні. Причому, не тільки він. Дружина Ірина – тієї думки. Не дарма ж вона – і матушка, і мама, і регент у Свято-Покровському храмі, і викладач недільної школи та керівник дитячого церковного хору.

Що спонукало подружжя обрати собі таку стезю? Ще й тоді, коли обом лише по 20-ть виповнилося?


– Поєднати життя зі службою Господу я вирішив іще в дитинстві, коли у батьківському селі (а родом із Тернопільщини) став прислужувати у місцевому храмі. Логічним продовженням стало навчання в духовній семінарії та направлення працювати у Турійському районі, – каже отець Андрій.

А от його друга половинка не думала й не гадала бути матушкою.

– Коли я навчалася в духовній семінарії (тій самій, що Андрій, але на регентському відділенні), то завжди казала: якщо вийду заміж, то тільки не за священика, – сміючись, пригадує співрозмовниця. Але: не все так буває, як чоловік гадає, а так, як Бог дає.

Тому ось уже шість років, як Андрій та Ірина поєдналися перед Господом і людьми та стали членами турійської громади.

До речі, Свято-Покровський храм – це, вважай, ровесник першої дитини Василишиних. Софія-бо народилася 5 жовтня 2008-го, а через тиждень відбулося урочисте освячення новозбудованого храму.

Попри домашні клопоти й немалу господарку, подружжю вдається знаходити час і на іншу роботу.

– У нашому районі гарною традицією став фестиваль різдвяних піснеспівів. Так-от свій творчий доробок там демонстрували мої учениці. Люди називають його дитячим церковним хором. Але то швидше підлітковий. І не хор, а група, – скромно каже пані Ірина. – Тим не менше, 11 січня ми з дівчатками їздили до Турійська, у храм Святої Трійці. І там поруч із церковними хорами всіх парафій району колядували. Крім того, займаюся із сільськими дітками, аби на зимові свята підготували прихожанам колективний виступ у церкві. Такі ж сюрпризи стараємося дарувати і на Великдень, і на Трійцю. Причому, до виступів залучаємо діток від 4-річного віку й старших. А щоб музичний супровід був належним, придбали на церкву невеличкий клавішний інструмент, по-простому – синтезатор.


Недільна школа, роботу якої теж курує Ірина Василишина, зараз перетворюється на освітньо-виховний центр сільської громади. Таку ідею зініціював митрополит Луцький і Волинський Михаїл. Тому невдовзі викладачі недільних шкіл УПЦ (КП) мають отримати єпархіально затверджені шкільні програми, за якими будуть проводитися заняття.

– Стільки працюєте. Бабусі-дідусі далеко. Із ким власних діток лишаєте? – запитую співрозмовників.

– Дружина зайнята – я доглядаю. Я працюю – Ірина з ними, – пояснює отець Андрій. І це при тому, що він же мусить і будівництвом займатися, і поле обробити, і коли черга настає – два дні (бо ж має дві корови) сільське стадо відпасти.

– Люди пропонують помогти. Втім я стараюся сам. Адже в кожній сім’ї власної роботи вистачає, то чому маю бути особливим? – риторично запитує отець Андрій.

Хоча без поняття «особливий» таки не обійтися. Бо якщо більшість хазяїв після тяжкої праці лягають і телевізора дивляться, то Андрій Василишин сідає і текст майбутньої проповіді обдумує, котру перед сільською громадою треба під час Служби Божої виголосити.

– Тут дійсно треба поміркувати, на чому зробити акцент, яка із тем зараз найбільше хвилює. Якщо це Служба з нагоди якогось свята – тоді простіше. Адже кожен священнослужитель має підказку у вигляді посібників чи, наприклад, готових виступів в Інтернеті. Втім, якщо стається якась подія місцевого значення, мусиш текст проповіді готувати самостійно. І так готувати, аби кожне слово в ній нагадувало зерно, яке впаде у благодатний ґрунт, тобто людську душу, та проросте благими помислами й ділами. Тому щоразу перед проповіддю взиваю: «Відкрий, Господи, уста мої». І ви знаєте, вищі сили дійсно допомагають: у церкві, у сім’ї, у стосунках із громадою.


Зважаючи на відвертість розмови, вирішила зачепити й тему церков. Бо, крім п’ятидесятників, громада має два православні храми: Київського та Московського патріархату. Чи так само близько вони духовно, як і географічно (розташовані навпроти один одного за кілька десятків метрів)?

– Коли я – молодий і без досвіду – тільки приїхав на приход, без осудливих поглядів (а, можливо, й слів) окремих жителів не обійшлося, – зізнається отець Андрій. – Утім поставив собі за мету йти шляхом любові, покори, терпимості. Наскільки мені це вдалося – люди не дадуть злукавити. Тож із моїм колегою отцем Іваном конфліктів ніколи не виникало. Навпаки – ми не раз зверталися один до одного за порадою. Як зустрічаємося – розпитуємо про справи мирські та церковні. Сподіваюся, так триватиме й надалі. А мир та злагода пануватимуть як серед наших прихожан, так і в державі загалом.

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.2%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 44%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (163) - 30.8%