Професія лікаря стає сімейною

Професія лікаря стає сімейною


Перш, ніж говорити про медицину, поцікавився у пана Андрія, чи він бува не родич Петра Онищука, котрий свого часу працював у партійних та радянських органах, ще згодом у державницьких структурах вже при незалежній Україні?

– Це мій батько, – почув у відповідь, – котрий для мене є еталоном справжнього сім’янина у повному розумінні цього слова. 
Тепер познайомимо вас із завідуючим урологічним відділенням Волинської обласної клінічної лікарні, яке очолює Андрій Онищук, щільніше. У медичному сегменті замалим не все сімейство. 
– Чимало років в обласній клінічній лікарні працює мама Ліза Борисівна, – каже Андрій Петрович. – Її стежкою пішов не тільки я, а й мої діти, які нині навчаються у Львові. Напевно, цей фах обере і півторарічний онук. Він найбільше любить переглядати мої інструменти, гратися фонендоскопом, одягати білий халат та шапочку. Тоді радості нема меж. 

– Чим викликаний Ваш вибір професії? За приклад послужила мама?
–  У якійсь мірі так, а ще щось лишилося з дитинства, коли я хворів і лежав у лікарні. Згодом був інститут. Але навіть він не склав стільки думок, як приклад двох моїх вчителів, якими я горджуся.  Олександр Григорович Вознюк і Юрій Станіславович Юзефчик. Усе, що вмію і знаю, то завдяки їм. Вони, вже на пенсії, але слава Богу, живі й здорові. Швидше усього вони прищепили любов до професії. Будь-яку роботу потрібно любити і віддаватися їй. Отоді вона буде тобі в радість і все буде ладитися. Коли йдеш на роботу як на гільйотину, то толку не буде ніякого. І це стосується не тільки медицини.

– Вам довелося разом з ними працювати?
– Так, я у них вчився і завдяки їм став урологом. Років 14-15  мав честь з ними працювати. А в урології уже понад 20 років.

– Толерантне та уважне ставлення до пацієнтів також передалося Вам від мами?
– Швидше усього так. Вона досить ввічлива з пацієнтами. Мамочка гастроентеролог. Але для мене вона в першу чергу мама. Я навіть коли зустрічаю її в халаті, то завжди звертаюся «мама». Вона віджартовується: «Я лікар, Ліза Борисівна». Мені навіть Юрій Юзефчик не один раз казав: «Андрію, якщо ти хочеш, щоб у тебе був успіх, то до пацієнта треба ставитися так, якби ти хотів, щоб так ставилися до тебе, коли ти станеш пацієнтом». Усі ми живі люди і рано чи пізно усе може статися. Але я завжди бачу перед собою не просто пацієнта, а чийогось батька чи матір, чоловіка або дружину, чиюсь дитину.  Якщо людина хворіє, то страждає не тільки вона одна, а вся її родина. Тож завжди хочеться допомогти родині.

– А Ви якій інститут закінчували?
– Тернопільська медична академія. Тоді вона була імені Горбачевського. Коли поступив, то був інститут, а потім перейменували в академію. Сильні там хлопці урологи. Ми й зараз з ними зустрічаємося, спілкуємося, у тому числі й з іншими фахівцями з усієї України. Обмінюємося досвідом. Їздимо один до одного, бо хтось краще володіє однією методикою, інший – іншою. Один одному передаємо свої професійні секрети. Бо якщо лікар каже, що я знаю все, то від такого всезнайки, напевно, треба тікати. Це моя точка зору, хоча є, звичайно, індивідууми, які можуть знати все. Я до таких не належу. У нашій професії є як братство, так і  товариство урологів.

– Спеціальність уролога Ви обрали ще з академії чи це сталося згодом?
– Коли постало питання вибору, куди йти: в урологію чи хірургію, то задумався. Більшість хлопців виявляють бажання працювати в хірургії, бо всі мріють стати великими хірургами. Я нічим не відрізнявся від інших і також побажав іти в хірургію. Моя викладачка порекомендувала мені урологію. Мовляв, тоді з тебе будуть люди. Ця фраза просто відклалася в голові. І коли прийшов влаштовуватися на роботу, то попросив Івана Миколайовича направити мене в урологію, хоча чітко й не розумів, що воно таке. В академії ми її простудіювали всього за два тижні. Це було через пень-колоду. Головний лікар пішов мені на зустріч. Нині вже у відділенні появилися відносно молодші лікарі. Василь Остапович, коли я проходив ще ординатуру, досить заслужений чоловік, який мав державні премії радянського союзу, який удосконалив деякі урологічні операції Ну, такий глиба. Він виховав цей колектив. Це школа Василя Каліщука. Стара школа, добра школа і надійна школа. Це, знаєте, як будинок будують. Його можна споруджувати за новітніми технологіями і не зрозуміло, що з ним буде. А є старий дідівський метод і це надійно і назавжди. Взагалі колектив дуже сильний і тут кожен лікар це є особистість. У штаті відділення 10 лікарів вищої категорії, до яких нещодавно доєдналася лікар-жінка, що є досить рідкісним явищем в урології.

– Андрію Петровичу, Ви говорили, що збираєтеся зі своїми колегами з інших областей, обмінюєтеся досвідом. А Волинь у цьому плані чим може похвалитися?
– Хвалитися треба своєю роботою. Нині провідним урологом є  Олександр Едуардович Стаховський – к.м.н., старший науковий співробітник відділення пластичної та реконструктивної онкоурології Національного інституту раку. Він зробив себе сам. Двічі чи тричі на рік він збирає нас і проводить школу. До речі, першу свою школу, як тільки він став головним урологом України, провів у нашій обласній лікарні. Їздимо на науку і за кордон, коли десь у когось з’являється якась новинка. Тоді стараємося переймати це та запроваджувати у себе.
Що в нас в обласній лікарні сильно?  Завдяки Івану Миколайовичу Сидору у нашому відділенні займаються не лише урологією, а й онкоурологією. Для таких пацієнтів є окремі ліжкомісця. Онкохірурги мають спеціальні сертифікати. Подібних відділень в Україні досить мало. Щодо загальної урології, то скажу, що ми непогано рвонули в останні роки. Ми повністю закрили питання допомоги хворим на сечокам’яну хворобу. Таких пацієнтів є дуже багато. Завдяки управлінню лікарні ми придбали апаратуру, яка дає нам можливість без розризів надавати кваліфіковану допомогу людині з таким захворюванням. Що туди входить? Пацієнту через уетру вводиться та чи інша апаратура. І за допомогою ультразвукового літотрипта дробимо камінь будь-якої локалізації та  щільності. Крім того, ми опанували контактне дроблення каменів у нирках без розрізу. Подрібненні частинки видаляємо. Робиться це при допомозі апаратури німецької фірми «Шторц», яка досить надійна в експлуатації. Уже рік користуємося також апаратом дистанційної літорепсії, який без контакту з клієнтом при допомозі ударно-хвильової терапії дробить каміння. 

– Який би апарат не був досконалим, але без спеціаліста певного профілю він нічого не вартий.
– На кожній операції у нас задіяно три лікарі. З боку, тобто асистенту. набагато краще видно, ніж оперуючому хірургу. Така добра практика існує в медицині, бо тут існує колективна думка та колективне рішення. Три лікарі також працюють на дистанційній літотрепсії. Приємно, що до нас приходить молодь. У їх числі Андрій Удод, Роман Федан, які багато їздять, багато вчаться і вже серйозно заявили про себе. Вони не топчуться на місці, а постійно вдосконалюються.

– У цьому плані, думаю, не є винятком і завідуючий урологічним відділенням?
– Ви знаєте, коли лікар не робить крок уперед, то це вже два кроки назад. Медицина будь-якого напрямку розвивається не щомісячно, а щоденно. Можливо, не завжди для того вистачає відповідних фінансів, але я оптиміст і сподіваюся, що з часом і ці проблеми відійдуть у минуле. Не хочеться, щоб виникала патова ситуація: апарат придбали, а вже тоді ми роздумуємо, куди їхати вчитися працювати на ньому. Маємо завжди бути готові, аби надавати нашим пацієнтам якісніші послуги, коли держава допомагає з оснащенням наших закладів досконалішою апаратурою. Хоча, треба визнати відверто, на сьогоднішній день завдяки керівництву лікарні, яке нас постійно мотивує, ми порівняно з іншими областями досить добре забезпечені у технічному плані. Можливо, навіть на рівні столичного інституту урології.  З цього приводу багато спілкуюся з колегами, тож добре обізнаний зі станом речей. Іван Миколайович сам не стоїть на місці і заставляє рухатися інших. Періодично кличе до себе і цікавиться, де ти був, що чув, що бачив, що кому треба, аби вдосконалювати методи лікування будь-якого захворювання. Він сам у постійному пошуку і до того стимулює і нас. Навіть і того, коли у когось раптом з’являється апатія. Ось такий у нас Іван Миколайович, -- закінчує з посмішкою Андрій Петрович.

– Які стосунки у вашому колективі між лікарями, середнім та молодшим медичним персоналом?
– Люди є різні, хоча колектив дуже цікавий та дуже хороший.  Але в нашій професії найважливіше усвідомлювати, що до нас звертаються пацієнти з певними захворюваннями, тож вони потребують до себе більшої уваги. Впевнений, що таке розуміння є в більшості членів нашого колективу, які завжди готові прийти на допомогу один одному. Лікар без медсестри – це нуль без палички. Ми можемо допомогти, коли стаємо одним цілим. Медсестрами керує старша медсестра Ірина Миколаївна Тарасюк, сама професіоналка та розумниця, яка зуміла здружити і середній і молодший медичний персонал.
Усе це в комплексі добре прислуговується пацієнтам, які після лікування повертаються до нормального життя.

Олег ЛОКАЧУК.

На фото Андрія ПАСІЧНИКА: завідуючий урологічним відділенням обласної клінічної лікарні Андрій Онищук.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (71) - 13.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%