Генеалогія окупації

Генеалогія окупації В світовій політиці період безсилості в стосунках із Росією розпочався 11 років тому, коли регулярні війська країни-агресора вторглися на територію незалежної Грузії. «Розвідка боєм» для кліки Владіміра Путіна пройшла успішно: потім він окупував український Крим та розв’язав війну на Донбасі.


Вранці 7 серпня 2008 р. російські регулярні (не «миротворчі»!) війська перетнули кордон Грузії через Рокський тунель і розпочалу першу фазу наступу, хоча в російських ЗМІ представляють ситуацію так, ніби вони увірвалися в сусідню державу після початку військових дій саме грузинською стороною 8 серпня 2008 р. Під егідою «захисту прав» населення Абхазії та Південної Осетії Кремль насправді приховував іншу мету: повну окупацію Грузії та відсторонення від влади тодішнього президента країни Міхеїла Саакашвілі.

Кільки днів запеклих боїв на суші та на морі, реальна загроза окупації Тбілісі і, нарешті, за участі міжнародних посередників було досягнуто угоди припинення вогню. Активну участь у підтримці Грузії брали, до речі, тодішні глави держав Віктор Ющенко (Україна), Лєх Качинські (Польща) та Валдас Адамкус (Литва). А що ж інші? Якби не США, то Росія однозначно б окупувала всю Грузію, але Вашингтон скерував до берегів Грузії кілька військових кораблів, провів із Кремлем дуже жорсткі переговори, і, нарешті, домовилися: вивід російських військ із грузинської території мав закінчитись до 1 жовтня 2008 р.

Чи варто нагадувати, що домовленості, врешті, допомогли зберегти частину незалежної Грузії, але й досі ніяк не впливають на  статус маріонеткових і повністю підконтрольних Москві Абхазії та Південної Осетії? І чи не стало це свавілля з одного боку та імпотенція з другого стимулом для Владіміра Путіна у розв’язанні прямої військової агресії вже проти України в 2014 р.?

Насамперед, винні в усьому самі українці та їхня влада. Хоча й другосортність для світової політики нашої держави теж треба враховувати: 4 квітня 2008 р. у столиці Румунії – Бухаресті – закінчився ХХ саміт НАТО. На ньому керівники Альянсу домовилися про визнання Косово (частина території Сербії, яка шляхом військових дій проголосила незалежність, досі не визнану навіть Україною), спільні військові дії в Афганістані (воюють і досі!), розширення НАТО шляхом приєднання до нього балканських Хорватії, Албанії та Македонії, а також – приєднання до Плану щодо членства в Альянсі України та Грузії. Останній пункт закінчився провалом. Тобто, Київ та Тбілісі не отримали навіть куцих гарантій колективної безпеки!

Чи варто дивуватися, що саме Грузія в 2008 р., а Україна в 2014 р. стали об’єктами прямої військової агресії з боку Росії та не дочекалися реальної допомоги від жодної з країн-учасниць Північноатлантичного оборонного союзу?

Ще 11 років тому треба було зробити однозначні висновки з окупаційної політики Кремля і хоча б Україні та Грузії, які заявили про євроатлантичний курс розвитку, укласти між собою прямий оборонний союз. Зрозуміло, що навіть після цього протистояти ядерній Москві на рівних ми б не змогли. Але в військово-політичному плані це був би неймовірний крок уперед. Тоді б, наприклад, не розслідували кримінальних справ за постачання нашої зброї грузинським побратимам, а регулярні війська обох країн мали б міжнародно визнаний статус перебування на території обох держав та участі в спільних бойових діях.

8 серпня 2008 р., коли в Чорному морі від російських військових баз у Севастополі в бік Грузії пливли кораблі окупаційних військ, які стріляли по грузинській землі, мало стати переломним моментом і для української влади: вона мала негайно розірвати угоду про розміщення Чорноморського флоту РФ у Криму, тим самим позбавивши Владіміра Путіна кубла для «зелених чоловічків».

Але ніяких висновків зроблено не було. Тому не лише Грузія повинна пам’ятати цей сумний день, але й, насамперед, ми, громадяни України, яких агресивний північний сусід продовжує вбивати на рідній землі досі.

Володимир ДАНИЛЮК.

На фото з «Вікіпедії»: карта бойових дій у Грузії під час російської військової агресії в серпні 2008 р.

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (234) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (167) - 31%