Депутат Государствєнной Думи

Депутат Государствєнной Думи

Хто і де би не спостерігав за нинішніми бурхливими та безрезультатними депутатськими баталіями у Верховній Раді – на Сході чи на Заході, думає одне: «Ми їх обирали… На свою голову!». Тим часом країна – знову за крок до чергових виборів, коли народ укотре може поринути у роздуми та сумніви: кому вручити мандат довіри? І хочеться, як завше, аби обранець виявився достойним і не було між ним та народом (який усе частіше іменують електоратом, тобто безвольною біомасою) – величезної прірви… А може, настав час використати давнє правило: хочеш створити нове, згадай добре забуте старе?..

Лютий 1907 р. До ІІ Государствєнной Думи Російської імперії потрапляє лише 13 представників гігантської Волинської губернії (входили нинішні Житомирська, Волинська, Рівненська, частково Хмельницька і Тернопільська області). З-поміж них – звичайний поміщик із с. Коршів Луцького повіту Григорій Бєляєв, який потім стане депутатом ще двох наступних скликань. Здавалося б, одіозна особистість, чиє прізвище мусило потрапити до всіх краєзнавчих довідників та енциклопедій і чий родовід місцеві історики мали би виписати від А до Я. Натомість маємо – білу пляму і… добру славу. Це єдине, що зосталося після Бєляєва на Волині. В тому, до речі, й унікальність цього депутата: пан, магнат, а хазяйнував так, що досі мешканці в Коршеві та навколишніх селах тримають у пам’яті його постать як приклад зразкового землевласника. А ще – доступного людям громадянина.


Депутат Бєляєв


«Кому дзвонив? – у минулу війну спитали якось у селянина з Коршева, який на ту пору перебував в евакуації. «Барину Бєляєву», – спокійно відповів безграмотний простий чоловік. На що одразу подумали, що дядько помішався. А той, коли повернувся з евакуації в Коршів, ще довго розказував сусідам, як подивував народ дзвінком до «свого барина». І це тоді, коли телефон був справжньою рідкістю, а не як зараз – доступним навіть для дітей засобом зв’язку! А спробуйте зателефонувати народному депутатові України тепер! Отож-бо… Як у тому афоризмі: «Что имеем – не храним, потерявши – плачем».

«Був собі пан…»

У переліку депутатів Госдуми Російської імперії від Волинської губернії Григорій Миколайович Бєляєв – єдиний, хто згадується тричі. Звернувши увагу на цей факт, спробували дізнатися про обранця більше. На превеликий подив, інформацію довелося збирати дещицями – від старожилів, небайдужих до історії села людей, музейників… Прикро, що найбільше відомостей знайшли не в Коршеві, а в електронному архіві Російської державної бібліотеки, де на сторінках «госдумівського» видання 1913 р. – і портрет Григорія Бєляєва, і його біографія, і навіть інформація про його політичні вподобання та роботу на сесіях. Усе, що лишилося на Волині, – жменька спогадів, купа старої цегли і припорошена мороком забуття таємнича історія зникнення представників сімейства Бєляєвих, сліди якого тепер ведуть до Варшави…

Пошуки деталей про життя і побут родини поміщика Бєляєва ми почали, звичайно, з Коршева. «Був такий пан..» – приблизно такими словами, окреслюють свої знання про Григорія Миколайовича більшість нинішніх його земляків.

Про те, як саме і чому дворянська родина Бєляєвих опинилася в Коршеві, відомостей мало. Знаємо лишень, що навчався Григорій Миколайович у Курській духовній семінарії, але її не закінчив, потім поступив до повітового училища, був слухачем лекцій юридичного факультету Харківського університету. 1867-го його призначено виконуючим обов’язки мирового посередника 3-ї дільниці Луцького повіту. У 1872-1875 рр. обіймав посаду «предводитєля» Луцького повітового дворянства. А згодом, 1881-го, його обрали Луцьким міським головою. Градоначальником древнього Лучеська Бєляєв був вісім літ поспіль! І якщо про те, що коршівський пан був серйозним землевласником, відомо аж до Санкт-Петербурга, зокрема й селянам у Коршеві, то його діяльність на посаді міського голови досі утаємничена. Та й серед портретів луцьких градоначальників (а галерея ця чомусь веде відлік лише з 1939-го…) – ви не впізнаєте Григорія Миколайовича, бо його там – нема. І це не робить честі нинішнім «градоначальникам», бо чи через незнання, чи через огріхи червоного виховання взяли та й відреклися від усіх своїх попередників, крім радянських та «незалежних»… А дарма, в попередників є чому повчитися!


Залишки маєтку


Біографія тричі депутата Госдуми Російської імперії – багата посадами. Із 1875-го Григорій Бєляєв вважався почесним попечителем народного однокласного училища в Коршеві, з 1884-го опікувався Луцькою міською лікарнею, з 1893 р. – був навіть директором Луцького повітового тюремного відділення. Григорія Бєляєва також обирають дільничним мировим суддею, з 1896-го до 1905-го він працює головою з’їзду мирових судів округу, упродовж кількох літ – почесним мировим суддею Луцького судово-мирового округу….

І тут знову треба зупинити перелік досягнень пана Бєляєва, щоб дорікнути нинішнім служителям Феміди: чому нічого не знають про цього мирового суддю, не вивчають його життєпису та судової практики?

Лише 1904-го Бєляєв пішов у відставку з державної служби в чині штатського радника. А 1907-го отримав «благословення» від мешканців губернії представляти їхні інтереси в Держдумі, відтоді більшість часу проводить у Санкт-Петербурзі, Москві, Києві (у столиці у власності Бєляєва була садиба вартістю 140 тис. рублів, чим, до речі, від царського тричі депутата мало хто з наших нардепів та можновладців відрізняється, бо чи не в кожного в столиці чи попід нею – як не розкішна квартира, так маєток!)…


Картина поміщика - музейний експонат


Але основною резиденцією поміщика все-таки був коршівський маєток. Селяни згадують, що пана бачили рідко. Можливо, ці спомини торкаються саме депутатського періоду в житті Григорія Миколайовича? До того часу він уже налагодив роботу у власних земельних володіннях, яка його персональної присутності не потребувала. Аграрні справи пана Бєляєва йшли «на ура». Він не просто обробляв землю, а й виробляв чимало продукції. У Коршеві на початку XX ст. був млин, спиртзавод, дві крамниці, одна з яких горілчана, крохмальня, олійня, цегельний завод, пекарня… Розкішний будинок із садом… Місце для помешкання Бєляєви обрали гарне. Сьогодні там з одного боку – колишні ферми, з іншого – колгоспний тік, трохи далі – стара церква. Рештки підвалів, над якими колись були панські покої, поросли лозою. Очевидно, що помешкання розташоване на горбку, з вікон відкривався неймовірно гарний вид на Чорногузку, ліси та луки…


Церква у Коршеві 


Насамперед землевласник поважав людей праці. Кажуть, той, хто у нього трудився, жив краще, ніж ті, хто хазяйнували на своїй землі. А все тому, що пан дійсно добре платив. Як свідчення цьому – матеріали Комісії по дослідженню господарств Південно-Західного краю за 1912 р., яка працювала при Київському агрономічному товаристві і на той час обстежувала понад три десятки господарств Волинської губернії. Навіть у її висновках відзначено мирні та рівноправні стосунки пана Бєляєва з місцевим людом.

У власності Григорія Бєляєва станом на 1912-й було 163,25 десятин землі, з них орної – 1320, лісу – 270, присадибної – 23,25, решта – луки. Комісія зазначає, що частину володінь поміщик віддавав в оренду, також дозволяв селянам випасати худобу на своїх луках та косити траву з другого врожаю. Про статки господарства можна судити за заробітками. Вони, до речі, знову ж таки за висновками комісії, були нижче середніх (порівняно з подібними господарствами губернії). Так, за рік управитель маєтку отримував 800 рублів золотом, економ – 620, помічник управителя – 144, садівник – 200, лісник – 140 «целкових» (для порівняння: зараз 1 золота монета царської чеканки номіналом 5 рублів коштує 150-200 доларів США!).

У Коршеві був невеликий кінний завод та чимале молочне господарство, яке приносило основні доходи. Сіяли тут зернові та садили картоплю. Збір врожаю на ту пору вже був уже механізованим. Комісія зауважила, що пан Бєляєв мав експериментальну ділянку, на якій досліджував ефективність внесення добрив у ґрунт. Найбільш розповсюдженими сортами картоплі у нього були Вольтман, Сілезія, Грація, Бісмарк, виведені в Німеччині. Насіннєвий матеріал він купував у Царстві Польському. Найпоширенішими сортами пшениці були Високолитовська, Банатка, жита – Пекутське. Вивели тут свій сорт вівса Коршівський, який не вилягав і не осипався. Турбувався господар про меліоративне осушення луків: 1900-го в будівництво каналів вклав 1000 рублів!


88-літня Ніна Чепанюк


І садок, і млинок…

За переписом 1911 р. у Коршеві проживав 831 селянин. Тут (за Цинкаловським) діяла церковно-приходська школа, була церква… Щодо панського маєтку, то про нього у краєзнавчих матеріалах – мізер. Більше деталей зафіксувала народна пам’ять.

Ось що розповіла нам Галина Саранча із Коршева, яка й досі мешкає поблизу колишнього маєтку: «Ще до війни я до панського садка (де тепер ставки) малою бігала з іншими дітьми. Там і смородина була, і аґрус, і дерев різних тьма... Окрім фруктових, пам’ятаю такі тополі із сильним запахом. Листки у них були широкі, з одного боку зелені, з іншого – салатові. Нижче – 12 садків на рибу і льодовня для зберігання риби. Будинок панський був білим із голубими стовпами. Ще там були погреби, а зверху над ними жили форналі (найманці). Приміщення пригадую у вигляді букви «П». Ще по війні, до 1947-го приблизно, стіни стояли… Внизу від маєтку був спиртзавод із басейном цементовим, в якому спирт робили. І панська купальня за маєтком була, і пральня… Ми, малими, збирали черепки з битого панського посуду (бо ж панів на ту пору вже не було) і грали ними «Шпака». Постійно в Коршеві жили тільки старики, мабуть, батько з матір’ю того, про кого ви питаєте… Знаю, що Бєляєв продав частину землі для польських осадніків – на Рудці, як у нас кажуть. А перед совєтами свій маєток Бєляєви продали Рубану».

«Обикновєнний був пан, мав землю не тільки у Коршеві, а й у Мстишині та Радомишлі. З коршівськими селянами поводився, як зі своїми, – каже Павло Данилюк, 1926 р. н. – Колись мені мій сусід, уже покійний, розказував таку історію: він був в евакуації у війну й звідти дзвонив до Бєляєва. Треба було, щоб поміг. У нього там спитали, до кого ж він дзвонить. А той каже: «До барина Бєляєва». То подумали, що той чоловік помішався, бо, бачте, запевняв усіх, що з барином говорив… Поставив Григорій Бєляєв дзвіницю й зробив забора мурованого довкола церкви (у сільському храмі, до речі, досі зберігають грамоту, видану Бєляєву за будівництво дзвіниці, – авт.). Змайстрували все з тої цегли, яку на його ж цегельні виготовляли. Частина загорожі досі стоїть. Люди в часи Бєляєва мали роботу. Робили спирт, а зимою возили його в Луцьк продавати. Можна було опертися на такого пана. Головне ж: не тільки роботу давав, а й платив! Не те, що потім у колгоспі… Тепер тільки льох лишився від всього того добра. У ньому довго колгоспне залізяччя чи ще щось там зберігали. А раніше над ним покої були. Перед 39-м із панського маєтку всі повтікали. Покинули і подалися кудись… А наші вже все розграбили. Ото Наум Хвень, перший сільський голова, що знав лише три букви, в ті покої перебрався і почав усіх в колгосп заганяти… І ще одне: всі повтікали, а племінниця Бєляєва, Маруся, жила потім ще довго – на Острові по-нашому. Як перейти через міст, то її хата справа стояла. Вона молоко приймала і фельдшеркою була. Маруся ще при совєтах жила. Не мала імєнія, того її й не вивезли. Я її досі пам’ятаю. Працювати крепко не вміла, не звикла до роботи, то лікувала людей і молоко збирала. Німці до неї діла не мали. Але потім десь пропала. Думаю, її совєти могли розстріляти».

У Коршеві весь вік прожила і бабуся нинішнього депутата обласної ради, відомого підприємця Олександра Свириди – Марія Ульянівна.

«Вона не раз мені малому казала, що на все село за життя цього пана було чотири бідняки. То – майбутні голова колгоспу, голова сільради, дільничний і ще якийсь «упалнамочєнний»… Про таких, як вони, бабуся завше казала: «Та вони в жнива рибу ловлять!». І це означало апогей неробства! В селі в ті час існував такий порядок: у жнива люди збирали врожай спочатку в себе, потім помагали вдовам, тоді сусідам, а тоді йшли до пана Бєляєва. Щодо плати, то за день обробітку буряків, за її словами, можна було заробити ледь не на пару чобіт! Шкода, що як жила бабуся, то мало її слухав. Усе ніколи було, та й чомусь думалося, що ну просто не могло такого бути, щоб пан – та й добре платив за роботу! Потім зрозумів, що бабуся правду казала», – згадує Олександр Миколайович. До речі – Олександр Свирида теж має досвід налагодження потужного виробництва, бо був біля витоків «Торчин-продукту». А ще він теж парламентар, обраний людьми, адже у 1998-2002 рр. був народним депутатом від Луцька, а в Верховній Раді України працював в очолюваному Юлією Тимошенко Бюджетному комітеті головою підкомітету з питань видатків. Тож, як бачимо, є в тому Коршеві якась магічна сила, що розумних людей стимулює до здобуття результату!

Чимало відомостей про Григорія Бєляєва зібрав ще один депутат облради Микола Собуцький, який не тільки родом із Коршева, а ще й вправно фермерує на колишніх панських полях: «До сьогодні у селі пам’ятають анекдот, який зберігся з часів Бєляєва. Мовляв, уже перед самими совєтами приходить якось до пана місцевий злидень і починає права качати. Той питає: «А хто ти такий, щоб мені диктувати, як жити?» «Я – представник пролетаріату всього світу!» – відповідає браво. А Бєляєв йому: «Григорію, та ти дурак одного Коршева».

Архіви не горять?

І хоча волиняни майже нічого не знають про тричі депутата царської Думи, відомості про парламентську діяльність Григорія Бєляєва доступні нинішнім користувачам Інтернету. А все тому, що «царський режим» на детальний опис діяльності Государствєнной Думи грошей і праці не шкодував. У електронному архіві Російської державної бібліотеки ми розшукали видання «Члены Госсударственной Думы (Портрети и біографіи). Третій созывь. 1907 – 19012. Сост. М. М. Боіоновичь. Типогрфія т-ва И. Д. Сытина, Пятницкая ул., свой д., Москва, 1913 г». Там читаємо: «Волынская губерныя. Бъляевь, Григорій Николевичь. Родился въ 1845 г. Націоналистъ. Помъщикъ с. Коршевъ, Чаруковской вол., Луцкаго уъзда. Образованіе среднее. Быв. Город. Голова гор. Луцка и предсъд. съъзда мир. судей. Почетный мировий судья. Гласный губ. земства. Членъ Гос. Думы 2-го созыва».

Уперше Григорія Бєляєва обрали представляти інтереси народу в лютому 1907-го, коли відбулися вибори до ІІ Госдуми. Тоді він входив до фракції «Союза 17 октября» та належав до групи правих. У ІІІ Госдумі (1907-1912 рр.) депутат Бєляєв входив до фракції націоналістів і навіть до ревізійної комісії партії «Всеросійський національний союз». Виступав із запитом щодо побиття гр. Камишина та необхідності створення комісії для напрацювання законопроекту «по аграрному вопросу». Він вважав, що примусове відчуження земельних володінь призведе до економічних втрат та соціальній кризі в державі. З чого можна припустити, що в парламенті волинський землевласник лобіював аграрні питання.

На виборах до ІV Держдуми був «виборщиком» Луцького повіту. Але портрета депутата Бєляєва нема у матеріалах про її діяльність. А все тому, що втретє у депутати Григорій Миколайович утрапив на додаткових виборах (замість Г. Рейна) і балотувався від з’їзду землевласників. Під час усіх трьох скликань коршівський аграрій входив до сільськогосподарської, продовольчої, розпорядчої комісій та комісії з питань запитів.

У російських виданнях того часу зазначено, що помер Григорій Бєляєв від запалення легень 1916-го. Але ні слова про те, де похований. Зрештою, далі життєпис родини, мов пеленою, повитий таємницею або ж напівправдою. У селі люди кажуть, що пан виїхав одразу після війни, зоставивши господарство на сина. Відомо, що синів у Бєляєва було два. Один із них – Анатолій – був «предводителем» Луцького повітового дворянства, працював у судових органах Санкт-Петербурга та Варшави, прокурором Люблінського, Новгородського, Санкт-Петербурзького і Томського окружного суду, у 1910-1915 рр. головував у Луцькій повітовій земській управі і володів 1680 десятинами землі. Перед тим, як на волинську землю прийшли «визволителі», Анатолій Бєляєв, кажуть, люди, втік із Коршева. Вивіз усе добро, навіть прах померлих предків із фамільного склепу біля старої церкви забрав від безбожних «визволителів». А помер… у еміграції. Як доказ – коротеньке повідомлення із паризької газети «Возрождєніє» за 1934 р., яку, очевидно, видавала російська громада Франції: «В Варшаве после непродолжительнольной болезни скончался в возврасте 63 лет один из крупнейших землевладельцев Польши, бывший член Госсударственного Совета по выборам от волынской губернии, Анатолий Григорьевич Беляев. После революции, уже в качестве польского гражданина, А. Г. Беляев принимал участие в местной русской общественной жизни, будучи в течении многих лет председателем общества русских в Познани. Похороны А. Г. Беляева состоялись в Варшаве 28 сентября с. г.» .

А от фамільний склеп біля коршівського храму з 30-х років минулого століття стоїть порожнім. Лише пам’ятник з кованою огранкою нагадує про давні поховання. На ньому – щось схоже на родинний герб та напис: «От любящей семьи отцу Николаю Артемоновичу Бьляеву». Кажуть, пам’ятник на могилі батька поставив син Григорій – той самий тричі депутат царської Госдуми…

Далі буде…

Подальша доля членів цієї родини (ні про ще одного сина Григорія Бєляєва, ні про його внуків – нічого невідомо) залишилася поза увагою дослідників та істориків. Між тим, у Коршеві до початку 40-х років зосталася тільки родичка депутата – Марія. У Торчинському краєзнавчому музеї є погруддя цієї жінки як учасниці антифашистського підпілля. Мовляв, за це й закатували її гітлерівські загарбники…

Те, що фельдшерка із родини Бєляєвих, яка жила на хуторі «Острів», ніби могла допомагати партизанам чи підпільникам у період Другої Світової – цілком ймовірно. Тільки – яким? І чому Марію нібито спалили на подвір’ї Луцького замку 1943-го?

Покійний краєзнавець Григорій Гуртовий, засновник музею у Торчині, стверджував, що Бєляєва «воювала» на боці Червоної армії. А свободівець Микола Собуцький припускає, що вона, як і багато жителів Коршева у ті роки, допомагала українським повстанцям. Проте в польських історичних дослідженнях нам вдалося натрапити на відомості про співпрацю Марії з вояками… Армії Крайової! За що й покарали її окупанти карою смерті, а синів ледь не розстріляли в лісі… До речі, вона була дружиною відомого археолога, дослідника Волині Зигмунта Лескі, нащадки якого приїздили у наш час до Коршева і навіть спілкувалися із Миколою Собуцьким на тему сімейної історії Бєляєвих. Словом, доля цієї жінки – варта окремої розмови на шпальтах газети, бо в її біографії переплелися події та вчинки, гідні для наслідування й теперішнім жінкам (і не тільки їм!).

Темою подальших пошуків може стати і ще одне припущення. Із розповідей селян відомо, що, виїжджаючи з маєтку, син Григорія Бєляєва віз дорогою на Городок унікальну бібліотеку: «Щось трапилося під час поїздки. Книги розсипалися… Можливо, деякі з них і досі є у людей. Це ще належить з’ясувати. Бо дивно, що нічого з панського статку не залишилося донині. Коли я був агрономом у Коршеві, якось отримав завдання поприбирати на складах сільгоспхімії. Під час тих робіт ми наткнулися на бетон під землею. Ймовірно, це підвали Бєляєвих. Цілком можна припустити, що там і досі зберігається дещиця спадку поміщика».

Мріяв знайти бібліотеку свого часу і Григорій Гуртовий, каже директор музею у Торчині Олександр Мельник. Зокрема припускав, що частина книг, переданих закладу мешканцем Городка Андрієм Крищуком (із помістя Юзефа Крашевського) могла колись належати Григорієві Бєляєву. З імовірних речей із коршівського маєтку зберігається у цьому музеї й картина тих років («Фріна на святі Посейдона в Елевзині». 1889 р. Російський музей. Санкт-Петербург)».

Щодо сьогоднішнього Коршева, то земля тут і досі в ціні – найродючіша в районі. Гарних господарів вдосталь. І може, бєляєвські традиції даються взнаки?.. Тут діяв славетний колгосп під проводом Героя Соцпраці, уже покійного Івана Федорчука (його брат Ярослав Петрович, до речі, після роботи в компартійних органах зараз четверте скликання поспіль трудиться народним депутатом України від фракції партії «Батьківщина»!), тут більшість земель орендує СГПП «Рать», що належить депутату облради, повному кавалерові українського ордена «За заслуги» Вікторові Шумському – знаному на Волині аграрієві та благодійникові (у вересні 2013-го на серйозному рівні навіть озвучувалася інформація, що Віктор Анатолійович гідний носити найвище звання – Героя України!). «Рівня того пана, то хіба нинішній Шумський. Ото він хазяйнує так, як тоді ще», – на підтвердження сказаному філософськи констатує один із найстаріших мешканців Коршева Павло Данилюк.


Павло Данилюк



Та, здалося мені, нинішній Коршів якось мало задумується, до якої великої і цікавої історії він причетний. Натомість руїни панського льоху час від час тривожать заїжджі – чорні археологи. І навіть того дня, коли ми із секретарем сільської ради Аллою Хрипою добиралися через снігові кучугури до місця розташування панського маєтку, аби зазнімкувати залишки старезної цегли, до руїн підвалів на снігу вервечкою тягнулися дивні сліди…

Ех, не ті ходять! І не за тим, чим треба! Чужі скарби злидням не допоможуть, це ще в 1939-ому стало зрозуміло…

Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото автора. 



До теми

Курорт Ради і трудодні Думи

У збірнику «Обзорь дьятельности Государственной Думы Третьяго созыва. 1907-1912 г.г.», яку впорядкувала Канцелярія ГД, і в 1912 р. випустила у світ «Государственная типографія» Санкть-Петербурга» на стор. 23. знаходимо доволі цікаву та повчальну статистику. За кількісного складу в 440 депутатів Дума  складалася з таких фракцій та груп: «Праві» – 51 особа; «Націоналісти» – 91, «Союз 17 октября» – 123, «Праві октябристи» – 11, «Польсько-литовсько-білоруська группа» – 7, «Польське коло» – 11, «Мусульмани» – 9, «Прогресивні» – 39, «Конституційні демократии» – 53, «Трудовики» – 14, «Соціал-демократи» – 15, «Безпартійні» – 17.

Щоби направити роботу Думи в конструктивне та результативне русло, тодішній цар стимулював «слуг народу» до продуктивної законотворчої роботи не тільки добрим словом, але й жорсткими фінансовими санкціями. Тому було передбачено систему заохочень та штрафів. Наприклад, «рубльом карали» за неучасть у пленарних засіданнях та особистих голосуваннях. Відтак у державну казну за прогули найбільше грошей заплатили «Націоналісти» – 2975 руб., «Прогресивні» – 2375 руб., а «Союз 17 октября» – 2075 руб., а загалом усі прогульники та «кнопкодави» – 9125 руб.

Якщо врахувати, що буханка чорного хліба в дореволюційній Російській імперії вартувала 3 копійки, пляшка горілки – 40 коп., чоботи – 2 руб., кілограм червоної ікри – 3 руб. 20 коп., гармошка – 7 руб. 20 коп., а дійна корова – 60 руб., то фінансові санкції суттєво впливали на працездатність депутатів Государствєнной Думи, яким було заборонено переходити з фракції у фракцію.

Щодо народних депутатів України, кількісний склад яких сягає 450 осіб, то щомісячна зарплата наших обранців складає 12-20 тис. грн. Щодня бюджет витрачає на кожного «слугу народу» 460 грн. Стільки ж обходяться державі зарплати його помічників. Також суму – 460 грн – складають щоденні службові витрати і 450 грн на день проживання у готелі. 106 грн бюджет виділяє на оздоровлення кожного парламентаря, 73 грн на день депутати витрачають на проїзд, 15 грн – на появу у ЗМІ, 13 грн – на телефон і 2 грн – на канцтовари.

Жодних штрафних санкцій за відсутність на засіданнях профільних комітетів чи в сесійній залі не передбачено. Відсутнє покарання і за неучасть у персональному голосуванні чи «кнопкодавстві», перехід із фракції в фракцію або блокування сесійних засідань. Графік діяльності складений таким чином, що навіть 30 і 31 грудня 2013 р. наші обранці офіційно… «працювали з виборцями»…

Вл. інф.




  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (228) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (159) - 30.6%