Фронтовика вбили «свої»

Фронтовика вбили «свої»

До тої, найжорстокішої з воєн, яку історики цілком слушно назвали Другою світовою, оскільки вона набрала континентальних масштабів, сім’я українців Івана та Марини Галасів разом з чотирма дітьми жили у тихому селі Скригичин над Західним Бугом. Тоді воно належало до Грубешівського повіту Холмського воєводства.

Населений пункт був багатонаціональним, хоча переважали родини поляків та українців. Тоді ніхто у думках не припускав ділити людей за етнічними ознаками. Усі вживалися тихо та мирно. Жоден сусід ні з ким не сварився. У кожного своя господарка, своя віра, свій храм. У неділю до обіду в обов’язковому порядку завжди вистоювали службу. Йшли не тільки дорослі, а й діти. Згодом порали господарку, обідали самі. Трохи відпочивши, ходили в гості одні до одних. 
Життя в селі йшло своїм розміреним ритмом. Роботи вистачало щодня. Перше, коли вставали, годували та напоювали худобу. Корів доїли та вигонили на пашу. У господарці роботи вистачає на цілий рік. Своєрідною віддушеною для хлібороба була зима – найбільш спокійніша пора року. Досвіт сонця, на противагу весні та літу, ніхто не піднімався. Не було такої нагальної потреби. Як тільки сходив сніг, починалися турботи про землю. Вона, як турботлива мати, щедро годувала кожну сільську родину. Орали поля, сіяли та збирали хліб, у повноводній річці ловили рибу. Її вистачало на всіх. Дітей також ніхто не ділив за національною ознакою. У школі всі дружно повторювали за вчителем: «Я єстем поляк малий…»
Усталений устрій почав ламатися, коли на Річ Посполиту зазіхнули шваби (саме так польське населення називало німців). Родина Галасів вирішила переселитися в Західну Україну, яка на той час також знаходилася під панською Польщею. Отаборилися знову-таки в тихому волинському селі Кременець, що в Рожищенському районі. Люди тут сумирні та привітні. Кожен займався нелегким хліборобським ремеслом. Воно передавалося у спадок молодшому поколінню від діда-прадіда. Кожна родина обробляла свій шмат поля. Якщо від роботи ніхто не відлинював, то в сім’ї згодом утворювався надлишок продукції, яку охоче купували євреї, котрі мали свої крамниці. Гроші не тратилися, а відкладалися, щоб згодом прикупити ще якийсь клаптик землі. Вона не лишень годувала селян, а й одягала. Інших доходів не було. Усталена картина помінялася, коли Волинь разом з іншими західними областями окупували «перші совіти».  
Село стало радянським. Таким його зробили, так звані визволителі, які «простягнули руку допомоги» братам-західнякам. Рука ця була не тільки міцною, а й мстивою. Вона почала швидко розправлятися зі справжніми хазяями, які знали ціну землі, вміли її любити та леліяти, за що та віддячувала щедрими врожаями. Нова «народна» влада одразу їх не сприйняла та нарекла куркулями. Потомственні з діда-прадіда хлібороби стали зайвими на власній землі. І потягнулися довгі ешелони з товарними вагонами, у яких, мов худобу, везли «ворогів народу»,  на далеку Північ у холодний Сибір. Вернулися звідси через роки одиниці. Більшість знайшли свій спочинок у вічній мерзлоті.
Того разу зла доля обминула заможну оселю Галасів, оскільки сільський голова сказав, що це нещодавні переселенці. Життя поступово входило у звичну колію. Небезпека, здається, обійшла стороною та лишилася позаду. Та це була лише ілюзія. Досі небачена загроза на якийсь час тільки притаїлася та вичікувала, коли випустити свої гострі кігті.
Уже так сталося, що Івана ще з кількома односельцями забрали до Червоної армії у перший день війни. У яку тільки круговерть не закидало його криваве крило бойні. Звідав оточення, з якого заледве вибрався, згодом мало не потрапив у полон, коли під натиском танків Клейста довелося кілька разів залишати оборонні рубежі та відходити вглиб радянської території на запасні позиції. Добре, що попалися два толкові майори, які зуміли запобігти паніці, що вже вселялася у душі червоноармійців. Це порятувало від смерті багатьох, а сім’ї – від державного терору. 
Рядовий Іван Галас воював не гірше й не краще за інших. На рожон не ліз, але й за спинами однополчан не ховався. Накази виконував хоча й беззаперечно, але не сліпо. Завжди обдумував, щоб зробити краще. Саме такий підхід дав можливість кілька разів живим-здоровим вернутися з розвідки. Та ще й не з пустими руками, а з «язиками». 
Обережність та розсудливість ніколи не полишали рядового Галаса. Саме ці риси, а ще щоденна молитва до Бога рятували від багатьох напастей. І все ж нежданий «сюрприз» піднесла доля на останньому етапі війни. У бою під Прагою ворожим снарядом з крупівської сталі відірвало обидві ноги. Скаліченого та контуженого солдата винесла з поля бою молоденька медсестра. Другого дня вчорашнього кременецького селянина разом з іншими пораненими та покаліченими бійцями повантажили в ешелон та повезли на схід. Кінцевою зупинкою стала далека Уфа, де вже повновладною господаркою була весна. Довгих півроку тривало лікування. Рани затягувалися погано. Галас уже почав втрачати усіляку надію, що колись він полишить цей осоружний госпіталь зі щоденними маніпуляціями, які приносили не тільки моральні страждання, а й додавали песимістичного настрою. У душі не міг змиритися з думкою, що став інвалідом. Отже дорога додому заказана. Кому він такий потрібен? Бути обузою для дружини, на руках якої і так троє ще неповнолітніх дітей? Ні, цього він не зробить. Не в його характері. Краще хай думають, що його навічно забрала війна. Та коли настав день виписки, вирішив рідний край все-таки провідати.
Мариня мало не зомліла та не відразу повірила сусідці, коли та сказала, що на вокзалі у Ковелі стріла її Івана. Сидів безногий на маленькому дерев’яному візочку і просив милостині. Коли хтось кидав якийсь гріш, в інваліда з очей текли сльози. Другого дня жінка, не сказавши нікому ні слова, подалася в місто залізничників. Пробула там до пізнього вечора і в розпачі вернулася ні з чим. «Напевно, сусідка обізналася», – солоні сльози викотилися з очей. Надія зажевріла знову, коли Гнат Пилип’як та Максим Перебендя знову сповістили Мариню, що бачили Івана в поїзді, що прямував у напрямку Бреста. Ще кільком односельцям траплялося стріти Галаса, котрий усе чомусь їздив поїздами. Одного разу попросив земляків передати вітання дружині та донькам, а заодно просив у них прощення, щоб не картали, що не являється додому. Виною усьому війна, яка зробила його інвалідом. Гірко ридала Мариня, але сльозами горю не поможеш.
Зник учорашній фронтовик так само раптово, як і появився. Над цією загадкою довго довелося думати: що ж трапилося? Розгадка прийшла неждано минулого року. Відповідь на це питання дала книга колишнього працівника КДБ «Записки районного гебіста». Виявляється, вождь усіх народів розпорядився зібрати усіх інвалідів війни і під гуманним приводом відправки у санаторії вивезти у Сибір. Там учорашніх захисників, яких скалічила війна і які йшли в атаку з гаслами: «За Родину, за Сталіна», – нащадки Дзержинського холоднокровно розстріляли. 
Для держави з найгуманнішими ідеями, яку захистили власними грудьми, вони виявилися великою обузою. Лозунг соціалізму: «Хто не працює, той не їсть» – реально втілили у життя. Ось така хвала та честь героям. 

Олег ЛОКАЧУК.

На фото: репродукція малюнка Г. Доброва з циклу «Автографи війни»

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (235) - 43.5%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (167) - 30.9%