Вдівець, удовиця та їхня любов

Вдівець, удовиця та їхня любов

Аж через 40 літ після першого побачення Ольга з Володею поєднали свої долі і навіть… розжилися на ще двох діток.

У тому, що людська доля вершиться на небесах, ця пара навіть не сумнівається. Бо віражі, в яких закрутилося життя Володимира Кравчика й Ольги Клімук, могли би стати сюжетом захопливої мелодрами. Втім ця історія – про реальних людей. Наших земляків, які пройшли крізь горе та сльози й на шостому десятку літ знову знайшли своє щастя.

Прокляття холостяка

Понад сорок літ минуло відтоді, як Ольга й Володимир почали зустрічатися. Тоді вона, 18-річна сільська дівчина, захоплено слухала розмови на 5 літ старшого чоловіка. А він, уже обпікшись у шлюбі, шукав розради в ясних дівочих очах.

Їм було затишно разом. Обоє навіть думали про шлюб.

Та через три місяці Ольжин батько дізнався про стосунки доньки і вже розлученого Володимира.

– Тобі що, молодих хлопців мало?! – нагримав тоді. І татова заборона, здавалося, поставила хрест на стосунках.


Дійшло до того, що Володя всерйоз задумався, чи, бува, прокляття над ним не нависло. Бо що ж це таке: з ким стосунки не почне – всі розлученням закінчуються.

Щоби позбутися страху перед самотністю, чоловік знайшов на чотири роки старшу жінку, й за рік вони вже побралися.

– Сім’я була нормальна, – пригадує. – Я на КамАЗі працював, вона – провідником у поїзді «Ковель – Москва». Щоб син із донькою завжди під наглядом були, бабуся допомагала. А як діти подорослішали й самі собі раду давали, я в далекобійники пішов. Мешкали в Ковелі. Мали будинок. Усе чудово, здавалося. Проте…

Страшним ударом стала в родині Кравчиків звістка про хворобу мами і дружини. Жодні ліки не помагали. І 2008-го жінки не стало.

– Діти на той час уже були дорослими, свої сім’ї створили. Мені внуків народили. А я лишився сам. У великому будинку не мав до кого словом обізватися, – зітхає Володя.

І все частіше він тоді став згадувати прокляття, якого так боявся в молоді роки.

Помагаючи в біді, сама горя закусила

А в іншому кінці Ковеля проживала родина Клімуків. Адже Ольга після розриву з Володею також вийшла заміж. Разом із чоловіком також переїхали до Ковеля. Отримали квартиру, двійко синів народили.

– Жили ми, як то мовиться, душа в душу, – пригадує Ольга Степанівна. – Разом із чоловіком на роботу ходили. Разом із «Ковельсільмашу» додому поверталися. Як сини підросли й онуків народили, чоловік ще й турботливим дідусем став. За всіх переживав, усім допомагав.

Причому не тільки власній родині, каже жінка. Коли померла їхня кума із с. Уховецьк і чотирьох сиріток лишила, подружжя Клімуків щоп’ятниці їздило до кума. І в господарстві помагали, і в хаті. Всіх діток по черзі забирали у Ковель на вихідні й канікули. А сироти до Уховецька щоразу везли сумки з їжею та подарунками.

– Не встигли ми цих чотирьох на ноги поставити, як хвороба забрала життя другої нашої куми, зі Скулина. Там теж удівцем лишився кум і сиротою – його донька. Дівчинка мала інвалідність, нормально ходити не могла. Тож цій сім’ї ми мусили ще більше помагати. Сирітку і на навчання влаштували, і, як знайшла кавалера, весілля справили, навіть сукню з туфлями за свої гроші купили, – без жодної хвальби розповідає жінка. – І лише після того, як дівчина власну сім’ю створила й на самостійні заробітки пішла, ми перестали нею опікуватися.

Але стільки добра подарувавши людям, стількох згорьованих прихистивши, Ольга сама невдовзі зрозуміла, що таке біда.

– Як зараз пам’ятаю той трагічний ранок, – уже без сліз пригадує оповідачка. – Мій чоловік тоді поснідав, зібрався на роботу. А через пару годин я дізналася, що в нього обірвався тромб.

Один із синів, який рятувальником працював, намагався реанімувати батька. До останнього вірив: раз чужих до життя повертав, то і рідного зможе. Однак…

– Він довго не міг змиритися зі смертю батька. Не міг вийти із шоку. Адже наш тато ніколи серйозно не хворів, ні на що не скаржився. А тут на тобі – за декілька годин не стало…

Втім родині Клімуків потрібно було жити далі. І Ольга жила.

Після того, як розрахувалася з «Ковельсільмашу», започаткувала власну справу. Синовим сім’ям треба було десь мешкати, тож квартиру надумала залишити дітям, а самій – переїхати у Скулин до батьків.

– На той час я мала кілька точок на базарі. Торги йшли нормально. Тож навіть ставши вдовицею, спромоглася звести біля батьківської хати власний дім, – провадить жінка. – Думала: як забрав Бог чоловіка, буду для батьків і дітей жити.

Втім одна випадкова зустріч усе змінила...

«І все одно ти моя…»

Це був літній вечір… – відтворює події 6-річної давнини Ольга Степанівна. – Разом із невісткою ми поверталися зі Скулина в Ковель. Їдемо автобусом, а вона й каже: «Гляньте, як на вас отой дядько дивиться».

– А я теж у родичів гостював. І тим же автобусом до Ковеля прямував, – долучається Володимир Мойсейович.

На ту пору в обох вже пригасли почуття їхньої молодості. Сухе «добридень» – це й усе, що дозволяли собі, випадково зустрівшись у селі чи в місті.

Але того дня ніби якісь вищі сили підвели завжди сором’язливого Володю до місця, де сиділи Ольга з невісткою.

– Не знаю, де в мене стільки сміливості набралося. Але за декілька хвилин розмови я вже просив номер мобільного, – усміхається чоловік.

– І ще й як просив! – додає Ольга. – Я йому: «Та нащо. Любов уже давно в минулому!». А він: давай і все!

Декілька днів терзали чоловіка роздуми: дзвонити – не дзвонити? А якщо так, тоді коли? Втім, дочекавшись найближчих вихідних, Володя таки набрав номер своєї колишньої дівчини.

– Я, як годиться, спершу опиралася. Мовляв, не варто минуле ворушити, – знову сміється оповідачка. – Але потім подумала: вихідний, теплий вечір, чому б і не згодитися?..

Щоб не виявляти своїх симпатій і боячись, що жінка дасть відкоша, Володя вирішив навіть квітів не купувати.

– Ми зустрілися, як давні знайомі. Пішли парком погуляти, молодість згадати, про себе більше розповісти. А як зрозуміли, що разом нам так само затишно, як і колись, почали зустрічатися…

Коли обом за 50 і вдома вже чекають діти з онуками, призначати побачення було якось незручно. Ольга навіть забороняла Володі приходити на базар, де працювала. Тому кавалер чекав так, аби самому заховатися, але Ольгу бачити. Жінка ж також: ніби й сварилася, а сама і зачіску робила, і щось гарніше  одягала.

Втім Ковель – місто не велике. Через трохи невістка Володимира дізналася про свекрову симпатію. Так зацікавилася, що вирішила парочку підстерегти, аби потім, увечері, розказати чоловікові: «Ти знаєш, батькова пасія – таки гарна жіночка».

Ще за півроку пара вже не приховувала від рідних свого кохання. У великому сімейному колі познайомилися сини й доньки двох родин. І за трохи Володя з Ольгою стали жити разом, поруч із Ольжиними батьками у Скулині.

Хоча й тоді, коли все, здалося б, вляглося, доля принесла Ользі та Володі нове випробування…

Молодіти, щоб діток глядіти


Ця сторінка життєпису надто тяжка, щоби легко про неї розповідати. Тож трохи ніяковіючи, Володя пригадує:

– Син у мене нічого, хороший. А от дочка хибним шляхом пішла… Маючи двох дітей, вона їхньою долею не переймалася. Куди більше турбували випивка, закуска й весела компанія.

– Наталка і Софійка тоді зовсім маленькими були, – долучається Ольга Степанівна. – Але досі пам’ятають, як жилося їм із мамою, як вони їли тільки хліб, сало і на велике свято – ковбасу. Тато їхній хоч випивав, але за дітьми дивився. Тож після його смерті дівчатка фактично сиротами зосталися…

Наскільки б довго ці поневіряння тягнулися, невідомо. Але одного дня до обійстя Володимира постукали. Люди у формі повідомили: його дочка скоїла злочин, її судитимуть, тож необхідно вирішити питання дітей.

Почувши, що внучок можуть забрати в інтернат, дід сказав: «У дєтдом не здам». На той час він іще не знав, як таке рішення сприйме Ольга, тому відразу попередив жінку: щоб не бути тягарем, разом із дівчатками він переїде зі Скулина до Ковеля.

«Який Ковель! Яке «переїдемо»! Чи ти думаєш, у мене серце – камінь?! Привозь онучок, разом їм раду дамо», – без жодних вагань заявила Ольга. Але давати раду було ой як непросто. 7-річна Наталка й на два роки молодша Софійка нікого не чули й не слухали.

– Такі були пусті, такі, що вам не передати! – зізнається жінка. – Скільки я плакала, сварилася, просила – нічого не допомагало. Вже думала: мій хрест такий і треба з ним миритися. Але десь через рік Господь таки почув мої молитви. Тепер прекрасні дівчатка стали.

Аби внучки ні в чому не нуждалися, Ольга з Володею корову завели. Сільська рада їм 30 соток городу виділила. Зі своїми прийомними дітьми жінка і господарює, і уроки вчить. На батьківські збори – також вона.

От тільки рідна мати, якій іще рік у тюрмі лишився, навіть «дякую» Ользі не скаже.

– Не знаю, чому таке ставлення, але як вряди-годи подзвонить, навіть «Добридень» не мовить. «Де там мої? Покличте» – оце така розмова... Але думаю, з часом усе добре буде... – сподівається Ольга Степанівна. Хоча розуміє: дівчатка таки в Скулині залишаться:

– Часом заводимо бесіду: от, мовляв, мама з тюрми вийде, будете з нею жити. А сестрички в один голос: «Ні, у вас хочемо зостатися…» – тішиться подружжя.

– Коли троє моїх онуків із Ковеля на канікули приїздять, Софія з Наталкою від них не відходять, як із рідними почуваються. А ми з Володею тому тільки раді, – каже Ольга.

– Та й нам добре. Бо тре’ глядіти – мусимо молодіти! – жартує на це чоловік. І дивлячись на цю пару, розумієш: навіть у 60 життя може тільки починатися.

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (72) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%