Коли герої не помирають?..

Коли герої не помирають?..

Немилосердність долі: сільський учитель Маркіян Бурак, рятуючи дітей у крижаній воді, трьох вихопив із безодні, але разом із п’ятикласником Дмитром Ришкевичем пішов на дно… А через 16 років після цієї трагедії двоє врятованих ним 16 лютого 1998 р. учнів уже теж відійшли у Вічність – за трагічних обставин…

Згадка про доволі віддалене в часі та одне із сотень журналістських відряджень виникла несподівано. Навіть важко пояснити, коли саме… Мабуть, як розійшлася Волинню інформація про порятунок дітей із крижаної купелі в с. Качин Камінь-Каширського р-ну: 16-річний Микола Хаймик на місцевій врятував двох односельчан: і 20-літнього Примачука, і 13-річного Вадима Цимермана, який намагався першим урятувати старшого товариша, але також провалився під лід… Це сталося в Качині 9 січня ц. р…

Стоп! Але ж не так уже й давно – так здалося – схожий випадок був у с. Муравище Ківерцівського р-ну! Там простий і скромний учитель фізкультури холодного зимового дня, рятуючи школярів, пожертвував своїм життям задля того, щоб троє врятованих хлопчаків отримали шанс бачити синє небо, жовте сонце, зелену траву…


Згадалося, як після велелюдного прощання з героєм багато хто з місцевого начальства казав: треба зробити все, щоби пам’ять про цю мужню людину жила вічно… І що тепер? Особливо, коли Ківерцівський край 20 лютого ц. р. втратив двох не менш героїчних людей, які, рятуючи інших, теж пожертвували на столичному Майдані власним життям! Чи буде в нашого суспільства «ліміт пам’яті» і щодо цих молодих патріотів? А чи все відбудеться за звичними правилами: спочатку – велелюдні урочистості, за кілька років – невиразні спомини, а потім – лише невеликий історичний епізод?

Нині веде до Муравища через так само ошатний, але стабільно засмічений біля дороги ліс, вже не стара брукована дорога, а вкритий доволі пристойним асфальтом шлях. Але ледь у далечині з’явилися контури крайніх хат, як одразу згадав, як треба їхати до старої школи: на першому перехресті повернувши ліворуч. Он і два її корпуси видніються. І – невеличкий скверик із хвойних дерев… Трохи далі – так звана пожежна водойма, де 16 лютого 1998 р. втопився вчитель, рятуючи останнього з чотирьох учнів.


Здається, що час тут зупинився: як 16 літ тому розміщувався «світоч знань» цього села в двох непоказних спорудах, так учні та педагоги і ходять сюди ж на навчання досі. Звичайно, старі будівлі відремонтовано так, як це лише можливо у випадку, коли древній офіс управління з торфовидобутку та корпус робітничого гуртожитку перепрофілювати в школу. Щоби там не було, але підтримувати в безпечному для навчального процесу стані ці корпуси доводиться насамперед педагогічному колективові на чолі з директором Василем Панасом…


Проте вчинок героя-вчителя Маркіяна Бурака, мабуть, мав би вже давно матеріалізуватися в щось значиміше, ніж просто прибирання території та щорічний ремонт класів.

Тільки-но наблизився до порога, як помітив біля вивіски з офіційною назвою навчального закладу й таблицю, котра сповіщає: «Тут працював учителем фізкультури Бурак Маркіян Омелянович, який трагічно загинув 16 лютого 1998 року, рятуючи дітей на воді».


Стара школа в Муравищі


І тут я зрозумів, чого щось незриме, але дуже сильне у січні-лютому все кликало знову приїхати в с. Муравище… Маркіян Бурак народився 12 січня 1951 р., а загинув – 16 лютого 1998 р.!

Оскільки попередньо до дирекції школи не телефонував, то післяобідньої пори журналіста в навчальному закладі I-II ступенів ніхто особливо й не чекав. Лише прибиральниця ретельно відмивала від нанесеного з подвір’я бруду дерев’яну підлогу, а в учительській після занять збиралися додому троє педагогів. Знайомимося: заступник директора Світлана Кондратюк, учитель світової літератури Оксана Мірчук, педагог-організатор Наталія Ришкевич. Світлана Андріївна одразу говорить, що працює в с. Муравище недавно, тому про героїчний вчинок Маркіяна Омеляновича знає лише з чужих розповідей. А от Оксана Віталіївна і 16 літ тому трудилася в цій школі. Правда, саме 16 лютого її викликали в райвно, тому про все дізналася вже згодом… Хоча…


«Маркіяна Омеляновича неможливо забути, – говорить вона. – Доброю, ввічливою та самовідданою людиною він був. Намагався завжди прийти на допомогу. Пригадую, як дорогою від автобуса до школи він, їдучи на велосипеді, завжди зупинявся та пропонував підвезти нам важкі вчительські сумки…».

Що ж, про героїчного вчителя найбільше могла б розказати ще один педагог – Ірина Козачук, проте наразі вона відсутня. Хоча про її добрі справи найкраще свідчать грамоти та кубки, котрі в учительській – на почесному місці. Це – здобутки учнів школи с. Муравище на щорічних шашково-тенісних турнірах. Спочатку ці змагання відбувалися на рівні села, останніх два роки – у райцентрі Ківерці.


На прохання показати, де на сільському кладовищі покояться учитель та учень, першою відгукнулася Наталія Ришкевич… Згодом мені пояснили, чому саме Наталія Петрівна: загиблий п’ятикласник Дмитро Ришкевич був її родичем…

Підходимо до місця, де упокоївся прах Маркіяна Омеляновича та малого Дмитра… Біля гідних монументів – свіжі вінки та квіти. Це означає, що сюди продовжують приходити люди…


Повертаємося до школи. Учительки показують спеціальний стенд. Моя давня публікація з газети «Молода Волинь» – теж на ньому. Поруч із копіями статей із «Комсомольской правды» та «Фактов и Комментариев». І – біля тексту Указу Президента України Леоніда Кучми №801/98 від 20 липня 1998 р. про присвоєння Маркіянові Бураку ордена «За мужність». Посмертно.

Уважно переглядаю матеріали колег-журналістів. Особливо вражає знахідка киянки Марії Василь, яка не лише розповіла про цей трагічний випадок, але й відшукала в рідних останній малюнок 9-річного Дмитра Ришкевича. Хлопець створив його буквально за два тижні до загибелі. І зобразив серед схематичних квітів та дерев казкового героя Капітошку, який… ледь помітною дорогою йде в небо. Кудись далеко-далеко, аж за хмари…

А що ж тоді написав я?

Наведу лише короткий епізод про те, як сталася трагедія:

«Орислава Калиновська – класний керівник цих п'ятикласників. За сумісництвом Орислава Юхимівна виконує й обов'язки шкільного бібліотекаря. Цій мужній жінці під час великої перерви довелося опинитися буквально в епіцентрі подій.

– Закінчився урок, і я пішла в бібліотеку, щоб видати дітям книжки. І тут до мене прибігають п'ятикласники: «Ориславо Юхимівно, діти топляться!» Як, які діти?! Схоплююся з місця, біжу в учительську. Кричу: «Боже, допоможіть, там діти топляться!». Маркіян Омелянович якраз після лікарняного з'явився. Як почув – бігом надвір. Далі – грузькою ріллею прямо до водойми. Я й сама ледь поспіваю позаду… Ледь добігла, як чую: «Ориславо Юхимівно, палка потрібна…». А де її взяти?! Тільки кущ поблизу росте… Я – туди. Тільки ж живе дерево не піддається… Що робити? Помітила якусь металеву трубу чи кутник, що із землі стирчав. Вирвала, схопила, біжу до Маркіяна Омеляновича і дітей… Коли добігла, ще всі були живими. Знаєте, ця картина досі в мене перед очима… Вчитель, перебуваючи в воді, правою рукою тримав Діму. Зібравши чи не останні сили, Маркіян Омелянович трішечки піднявся над рівнем води…  Я подаю йому металевий предмет, а він короткий, не дістає!.. І чую від Бурака, а голос і нього став тихим і наче не його: «Ближче, ближче, будь ласка…». А потім. За мить обидва пішли під воду… Назавжди».

Мокрі та перелякані учні залишилися на березі. Ними були Руслан Попов, Василь Соха і Володимир Ричук. Двоє перших уже померли в зрілому віці. Третій врятований Маркіяном Омеляновичем, учителем, який так і не встиг одружитися та народити власних дітей, досі живе в с. Муравище та працює в Луцьку…

«Життя розвивається за своїми законами, і на місце одних подій, котрі видаються дуже важливими, неминуче приходять інші, що заполоняють своїм трагізмом попередню біду. Але є речі, які не повинні забуватися. Є вчинки, які потребують осмислення. Є явища, котрі повинні вкарбовуватися у вічність…» Ці слова в лютому 1998-го я написав у статті «Вчитель загинув, рятуючи учня… Як вшануємо їхню пам'ять?..»

Що тут додати? Лише схилити голову перед ентузіазмом місцевого педагогічного колективу (а особливо – вчительки фізкультури Ірини Козачук, у якої Маркіян Бурак викладав фізвиховання), котрі як можуть, так і бережуть пам'ять про свого героїчного колегу… Але хіба найкраща та найсучасніша на Волині школа не повинна бути саме тут, у Муравищі?

16 літ тому я написав:

«Той, хто бачив, у яких спорудах розміщується ця школа, погодиться: старі корпуси мають мало спільного із закладом, де повинен вічно горіти «вогонь знань». То хіба не прийшла пора для будівництва в с. Муравище Ківерцівського району нової, сучасної школи? Школи, де продовжуватиме навчання і молодша сестричка Діми – Алла Ришкевич, учениця четвертого класу, школи, куди скоро прийде і найменша з родини Ришкевичів – Аліна, який виповнилося чотири з половиною рочки? Такої школи, де буде хоча б спортзал, а то Маркіян Омелянович був змушений проводити уроки упродовж багатьох років на відкритому повітрі, «виходячи з місцевих умов».



Під цими словами готовий підписатися й зараз. А ще – з вашою, шановні читачі, допомогою нарешті розбудувати навчальний заклад, який прославив своїм геройським учинком Маркіян Бурак і де через 3 роки вчитиметься уже понад 100 дітей.


Пожежну водойму так і не огороджено...

Володимир ДАНИЛЮК.

Фото автора та зі шкільного архіву.

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.2%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (232) - 43.9%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (163) - 30.8%