За міліметр від смерті

За міліметр від смерті

З війни дід Данилюк носить осколок у серці!

Юному солдату Червоної армії Павлові Данилюку ще 1944-го лікарі сказали: врятувався він дивом, але довго з осколком у самісінькому серці не проживе. Нині Павлові Омеляновичу вже 91-й!

«Инородное тело в стенке правого желудочка после слепого проникающего ранения в грудную полость», – написано в довідці 1945 р., яку дід досі береже, мов реліквію…

Діда Павла в його рідному Коршеві Луцького р-ну ми застали за ретельним вивченням четвергової преси. Гучно ввімкнений радіоприймач. Стіл – весь у газетах. Окуляри в руках. Один із найстаріших мешканців Коршева – в курсі всіх політичних подій у країні. «Ото як прийшли в 39-му наші «визволителі», то й досі «визволяють». Чуєте?» – показує із сарказмом на радіо. Каже, має право так говорити і може робити висновки хоча б тому, що пройшов у всій час і через війну, і через підозри енкаведистів, і через колгоспи… А в стінці правого шлуночка свого серця зберіг осколок, аби увесь вік жити «за міліметр від смерті».

На фронт Павла Данилюка призвали із с. Вікторяни Луцького р-ну в 43-му. На ту пору йому було 20. Нежонатий. Запальний. Переломним моментом «служіння отечеству» став 44-й. Десь на теренах Польщі (нині Павло Омельянович і не пригадує достеменно – де саме) впав у бою:

«Скільки лежав, не знаю… Фронт уже пішов уперед, а я, всипаний осколками, ворухнутися не міг. Аж раптом почув польську мову. Почав просити помочі. Польською… Дві такі тоненькі сестрички помітили, спинилися, кажуть: «То польські жовніж». Взяли за полу шинелі та потягнули в бліндаж. Там – дали свою подушку під голову. Крім мене, у тому рові ще 6 поранених було, 7-го згодом привезли. Я був весь у крові, але санітари перев’язали, а надвечір сказали, що будуть доправляти в санбат», – згадує дід.

Тільки солдата Данилюка на воза вклали, щоб транспортувати, як – у небі засвистіли німецькі снаряди. Народ – навсібіч, а він… Він так і зостався на возі слухати смертоносний свист. Другого дня поранених таки взялися везти в санбат (правда, із 7-ми зосталося тільки троє). Потім був фронтовий госпіталь у «панській хаті». Данилюка навіть на лежанку ніхто не клав. Так, на підлозі, конав. Ніхто не надіявся, що житиме. Вижив. Наступного дня після прибуття у госпіталь повели солдата на рентген. Треба сказати, що осколками парубка з Вікторян зрешетило добряче: дещиці снаряду виявили у лівій руці, лівій лопатці, лівому плечі, в нозі… А на рентген-знімку побачили неймовірне: у стінці правого шлуночка серця «завмерло» «инородное тело».


«Лікарі тоді мені казали, що такого ще не бачили», – переповідає Павло Омелянович. Згодом пораненого відправлятимуть то в один госпіталь, то в інший, а зрештою – у Білокам’яну. Лікарняною установою госпіталь можна було назвати умовно. В їдальні – 100 тарілок на 300 чоловік. Що ще казати? Їли по черзі. А до їдальні, наприклад, треба було добиратися через вулицю при 35-градусному морозі й без шапки.

«Вона то в мене була. Але тільки-но вийшов з поїзда, як хтось «хап!». Я лап-лап по голові, а там уже пілотка. Це називалося у нас «купити шапку». Ті салаги, які щойно прибули в госпіталь, звідки мали знати про те, що треба шапки берегти? Тому більш досвідчені солдати рятувалися від холоду таким чином. Наступного року і я собі так само «шапку купив», – зізнається щиро.

Згодом із Москви Павла Данилюка евакуювали в Калінінградську область. Уже звідти в 1945-му й комісували. У довідці, виданій того ж року і підписаній червоним олівцем майором Гурвінкілем, «синім по жовтому», читаємо: Данилюк Павло Омельянович «тяжело ранен» … «в бою при защите СССР» і, мовляв, «негодный к военной службе». І діагноз: «инородное тело в стенке правого желудочка сердца после слепого проникающего ранения в грудную полость»… Із цим папірцем волинянин у повернувся у Вікторяни, а згодом одружився і пішов жити до батьків дружини в Коршів.

Удома – війна тривала. «Одну ніч стрибки трясуть тебе, другу партизани хочуть їсти. Мусиш дати, а взнають – посадять», – каже Павло Омелянович.

Молодшого брата Степана від «стрибків» мусив рятувати, віддавши в Луцьк на роботу до єврея у швейну майстерню. А на сестру теж чатувала доля: «Було в селі таких два хлопці, які вельми не хотіли в стрибки йти й вирили нору в полі, щоб ховатися. А її НКВД звинуватило, що вона їх прикриває. Три неділі в НКВД в Луцьку провела. Мала такі довгі коси, а вернулася… без волосся. Вирвали. Та, видно, пообіцяла з ними сотруднічати. Хоч вдома і не признавалася. Бо і вночі приходили потім питали нашу Ніну. А вона після того зібралася раптом, заявила рідним, що її вербують на роботу в Сталіно (Донецьк) і поїхала туди. Там і зосталася...»

Довгий час під пильною увагою дільничного та місцевих органів НКВД був і сам Павло Данилюк. По війні чоловік «вкусив колгоспного щастя». Знає, як це – весь рік працювати, а потім ще й винним зостатися. Досі душа болить від того, як хазяйнували новоспечені «комуністи-колгоспники». Назвозять, мовляв, люди свого збіжжя у кагат. І стоїть той під дощем і снігом. Зверху проросте, знизу – як шуба, а тоді молотять – зерно на всі боки летить. Або – худоба… Нині перед очима у Пала Омеляновича, зізнається, стоїть картина: корови у стайні підвішені на шлеях, щоб не падали… Пізніше Павло Данилюк не один десяток літ трудитиметься завфермою у місцевому господарстві. Тепер же – заслужено відпочиває.

«Коли осколок виявили в серці, то наказували жити весь вік легко, не трудитися. Бо інакше – вмру. Але, бачте, було всякого, а живий!» – мовить солдат. За це щонеділі колишній боєць, поранений «в бою при защите СССР», дякує Богові у скромній хатині, що слугує частині коршівських прихожан за церкву. «Я тільки в ту церкву ходжу, де можна співати «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», – додає наостанок.

Олена ЛІВІЦЬКА.

На фото автора: Павло Данилюк; довідка 1945-го, що засвідчує поранення, а заодно доводить: у серці колишнього бійця Червоної армії – досі шматок війни.

Від редакції. Колишній солдат Павло Данилюк не має родинних зв’язків із багатьма відомішими Данилюками. Ні з головним редактором нашої газети Володимиром Данилюком. Ні з колишнім заступником начальника ДАІ області Василем Данилюком, який знешкоджував на Волині озброєних терористів із Німеччини. Ні з активістом Євромайдану Олександром Данилюком, який емігрував у Лондон… Але в цьому й полягає найбільша цілісність для суспільства простого селянина і мужнього солдата Павла Данилюка. Таких – мільйони!

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (228) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (159) - 30.6%