Бронзовий арештант

Бронзовий арештант

У Горохові арештовано Тараса Шевченка… Арештовано виконавчою службою суду: «Лот «Погруддя пам’ятника Т. Г. Шевченка» на аукціон виставляли протягом 2013 року тричі, – розповідає у газеті «Відомості» (№2 від 16-22 січня 2014) наша колега Наталка Слюсар. – Уперше – за ціною у 369 тисяч 885 гривень. Востаннє – за 184 тисячі 942 гривні у листопаді»… Звісно, «судовий арешт» погруддя напередодні 200-річчя від дня народження Кобзаря не міг пройти повз увагу громадськості і, правду кажучи, викликав шок.

…Тараса Шевченка вперше арештували у тридцять три… Не розпинали, як Христа, хоч арештовували зі страшною підступністю – на поромі, під час переправи через Дніпро, щоби, боронь Боже, поет не зміг позбутися якихось речових доказів. Було це 5 (17) квітня 1847 р. Під конвоєм Шевченка відправляють у Петербург, приблизно два місяці тримають у казематі Третього відділу імператорської канцелярії, а потім «як наділеного міцною будовою тіла» призначають рядовим в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати і малювати. Вдруге поета арештовують у квітні 1850 р. й після піврічного ув'язнення на довгих сім років відправляють до Новопетрівського берегового форту, що на півострові Мангишлак. Утретє це відбулося 13 липня 1859 р., коли Тарас Григорович, перепливши Дніпро човном, наближався до садиби Максимовичів. Поет хотів купити землю в Україні, оженитися і жити в ріднім краї. Не дали. Хоча фактично петербурзький обер-поліцмейстер на «потребу його арешту» вказав ще 25 травня, коли однією рукою видав Шевченкові пашпорт, а другою сповістив про його від’їзд до України відповідних цивільних губернаторів (фактично оддавши під поліційний нагляд).


...І ось арешт уже Шевченкового погруддя…Сам скульптор Василь Рижук, який фактично і призвів до такого суддівського парадоксу (оскільки міська рада не мала коштів на виплату винагороди за його творчу працю, пам’ятник-погруддя у центрі Горохова арештували як міську комунальну власність і виставили на продаж, щоби вторгувати гроші та віддати борг митцю) і визволяв погруддя Кобзаря з полону. І майже так само, як за життя, Тарас Шевченко (вже бронзовий) опинився у «кріпацтві»… Фактично до сьогодні. Свого часу Карл Брюллов і Василь Жуковський викупляли молодого поета з кріпацтва у поміщика Енгельгардта за 2500 рублів (еквівалент 45 кг чистого срібла). Для того перший написав портрет другого (вихователя спадкоємця престолу), і 22 квітня (4 травня) 1838 р. картину розіграли в лотерею за участі царської родини, а вже 25 квітня Шевченкові видали відпускну. Тут ціна викупу – 309 тис. грн (щоправда, частину суд повернув конфіскованим у міської влади майном – легковиками та факсом, тож, на думку Василя Рижука, йому мають виплатити ще 250 тис. грн плюс 82 тис. інфляційних витрат).


Важко навіть сказати, у чиєму кріпацтві тепер перебуває «погруддя Шевченка». Встановили його 20 травня 2004 р. Тодішнє керівництво міської ради не потурбувалося ні про виділення землі під постамент, ні про взяття бронзового погруддя на баланс. То ж до 2012-го його нібито не існувало. Тобто монумент реально стоїть на центральній площі міста перед будинком райдержадміністрації, районної і міської рад, а на папері його не існує!. У дні державних свят до постаменту кладуть квіти і вінки, тут вирують мітинги, звучать вірші і пісні, владці виголошують палкі промови, їх навіть друкують газети, але за документами Шевченка у Горохові нема і ще довго не буде. Аж коли виборну посаду міського голови 2009-го  посяде Віктор Годик і автор Шевченкового погруддя стане вимагати своєї винагороди, Віктор Леонідович виявить, що ні земля, ні постамент, ні бронзове погруддя документально навіть не оформлені. Лиш у 2012 р. місто взяло погруддя-пам’ятник на баланс і навіть поступилося всією тодішньою наявною власністю на користь Василя Рижука.


У кабінеті міського голови – кілька портретів Тараса Шевченка, а ще бандура з профілем Кобзаря та одна з Шевченкових репродукцій. Вочевидь, що міський голова знає, хто такий Тарас Шевченко, і вшановує його пам’ять, як вважає за потрібне. Цьогоріч, наприклад, власним (не бюджетним) коштом разом із депутатом райради Володимиром Мельником обновили на постаменті  літерний текст: «А всім нам вкупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли» Т. Шевченко». Старий, каже міський голова, став відвалюватися. Витратили на це 1200 грн. Також за свої гроші придбав кабель і прожектори, які би підсвічували погруддя вночі… Жаль, що якісь вандали «вкрали» їх у Тараса.

За п’ять років свого головування Віктор Годик  зробив немало добрих справ для міста – заасфальтовано декілька вуличок, облаштовано два дитячих майданчики, впорядковано австро-угорське кладовище часів Першої світової війни та Пагорб Слави (там викладено 1 тисячу квадратних метрів бруківки, відкрито  фонтан, облагороджено скверик, молодь тут може «підключитися» навіть до Інтернету)… Торік на ремонт та асфальтування доріг, освітлення вулиць, каналізацію, облаштування скверика виділено 1200 тис. грн.  капіталовкладень. Варто сказати, що Віктор Годик виховувався без батька, а мати працювала дояркою, тож довелося всього добиватися самотужки. Спершу закінчив горохівський радгосп-технікум, відслужив армію, у двадцять два виграв вибори у с. Мирне і став наймолодшим сільським головою України. Після трьох термінів друзі вмовили його виставити свою кандидатуру на міського голову Горохова, і він переміг. Долучається до кожної справи.

– Людську довіру доводиться заробляти впродовж усього життя, – розмірковує Віктор Леонідович. – Втратити можна за одну мить, зробивши один невірний крок.

Тепер у приміщенні колишнього військкомату мріє облаштувати 6 квартир для афганців, малозабезпечених, багатодітних та сиріт. Уже зроблено проект. Є план створення відпочинкової зони з озерцем у центрі містечка на місці болітця. Молодий голова мріє про сучасне містечко на семи горбах (за однією з версій, Горохів – від «гори ховають»), має бачення його інфраструктури. У бюджеті міської ради завжди знайдеться якась копійчина, щоб вирішити найнагальніше і навіть будувати перспективу.

Чому ж не поспішає викупляти «Шевченка» з кріпацтва? Чи знають горохівчани, що їхнього Тараса напередодні двохсотлітнього ювілею заледве вдалося звільнити з-під судового арешту, але «волі він ще не має»? Свого часу депутати міської ради навіть прийняли рішення не виплачувати авторської нагороди за витвір, хоча Віктор Годик дотримується думки, що за Шевченка сваритися українцям не гоже.

– А яка позиція райдержадміністрації і районної ради? – цікавимося у міського голови. – Адже бронзове погруддя Шевченка – це й новітній символ і святиня усього району. Зрештою, Волині і цілої України.

Виявилось, району до цього діла нема, а сам міський голова не хоче обтяжувати верхи «важким спадком».

– Будемо вирішувати це питання на сесії, – мовить Віктор Леонідович. – Думаю, що знайдемо консенсус і порозуміння.

Свого часу це намагалася зробити обласна рада: пропонувала скульптору мирову угоду, але не зійшлася розміром виплати. Можливо, це буде під силу новому її складу? . На наш погляд, цю справу вирішувати усім миром.

…Дослідники творчості Тараса Шевченка припускають, що поет міг довідатися про Берестецьку битву з «Истории русов», «Запорожской старины», історичних праць Д. М. Бантиша-Каменського, М. А. Маркевича, народних пісень (третій лірник у містерії «Великий льох» мовить: «Я співаю. І про Яси, і про Жовті Води, і містечко Берестечко…»), але й потверджують, що Кобзар і сам побував у Берестечку й написав вірш «Зеленеє поле», яке літературознавці називають «персоніфікованим образом української землі».

На жаль, не відомо, чи міг Шевченко проїжджати Гороховом. За найсміливішими новітніми версіями дослідників, поет побував на Ковельщині і навіть міг бути в Луцьку (про останній згадує у повісті «Варнак»). Але якщо й не був де, там ходило його Cлово, будило людей, підбадьорювало, додавало сил.  «Кобзаря» передавали з рук у руки, заучували напам’ять, співали. Тарас Шевченко завжди був незримо поміж цим патріотичним людом.

Василь Рижук вилив бронзове погруддя Тараса Шевченка із «Кобзарем». Здалеку воно – мов птах. Мов на крилах, витає Пророк над нашою землею. Працівники культури району, з якими почав обговорювати це питання, готові пустити шапку по колу і назбирати у неї грошей рівно стільки, скільки буде потрібно, скільки підкаже совість самого скульптора. До них, думається, у рік двохсотріччя долучилися б і всі небайдужі волиняни. Лиш би вирвати цей рвійний образ українського просвітителя з парадоксу кріпацтва і щоб ніякі суди не накладали арештів на бронзове погруддя – символ української волі. Сумно стає, коли патріотичні творці, замовники, шанувальники торгують пам’яттю Кобзаря. Сумно, браття, і прикро. Не така пам’ять потрібна Тарасові. Має перемагати людяність, тим більше коли справа йде про нашого Пророка – Тараса Шевченка.

Сергій ЦЮРИЦЬ.

На фото автора: бронзове погруддя Тараса Шевченка у Горохові; написи на постаменті; у кабінеті міського голови.

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (71) - 13.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%