Дві трагічні історії

Дві трагічні історії

Я народилася в селі Доросині, на хуторі Фішне. Там і пройшло моє дитинство і молодість. Кожен мав свою землю, коні, плуга, корови, гуси. І так все доглядали, жили усі сусіди дружно. В нашому селі мешкали не тільки українці, жили на своїх колоніях поляки та німці. Чехів та євреїв було сім і п’ять сімей.

До війни усі жили дуже мирно. Ходили одні до одних, допомагали в гарячу пору жнив, кликали гостину, і навіть кумували разом. А як розпочалась війна (а потім німецька окупація) усе пішло по-іншому.

Запам’ятала чітко 1943-і рік. На дворі стояла осінь, опадало листя. Батьки поралися по господарству, а я з братом загрібала це листя. Коли дивимось на дорогу, що пролягає з Доросинь на Немир, їдуть підводи. Мама запитала тата: «Дивись-но, що це за підводи з якимись людьми?»

Тато відповів: «Ти ж бачиш, як вони помалу їдуть. Це, мабуть, наші повстанці».

Через деякий час мама стривожилась: «А чому це усі сусіди тікають у лози? Бачиш, уже з підвод невідомі зіскакують й стріляють. Тікайте з Миколою, а я з Надійкою буду в хаті, бо вона ж хворіє!»

Тато з братом побігли, а ми з мамою залізли під ліжко. Кошика з дровами підсунули, і так сиділи. Двері в хаті були всі відчинені, щоб вони думали, що тут немає нікого. Біля оселі вже чути одну стрілянину і запах диму. Ми думали, що горить наша хата. Але це був запах пороху.

Під вечір стихло. Хто живий, став повертатися в свої домівки. А ми з мамою плачемо: нема Колі і нема тата. Аж приходить сусідка і каже, що теж не встигла втікти в лози. Сиділа на горі і через отвір дивилась, як стріляли на болоті і бачила, як ваш чоловік не добіг до корчів і в долині впав. Але чи живий, чи ні, то не знаю.

Мій дідусь пішов на ту долину подивитися, хто ж там впав. І побачив, що поляки застрелили мого тата. Бо прийшов і сказав мамі: «Мого сина, а твого чоловіка вже нема живого. Він там в долині лежить убитий». Дідусь запряг коні і я поїхала з ним. Дідусь поклав тата на віз, а я сіла йому на груди. Не боялась мертвого, бо ще не усвідомила, що тато не повернеться до життя. Мені йшов 5-й рік, але я все пам’ятаю. Мама не те, що плакала, а голосила. Бо не знала чи живий і син Коля, якому тоді було 12 років. Але о 2-ій годині ночі він прийшов і сказав, що забіг аж у Щурин до Терещука Ореста. Тоді ще двох доросинців убили.

Згодом вже дорослою я дізналася, що це була озброєна група Польської Крайової армії, загони якої базувалися в Переспі. А в Доросині приїхала, щоб розправитися з активістами і прихильниками УПА, які мешкали на Громуші.

 

***

Моє дівоче прізвище – Стаднік Надія. Я народилася в 1939-му році. А в 1959-му вийшла заміж. Через п’ять років побудували собі хату по вулиці Громушівська. Там і досі проживаю.

Згадую дуже багато доброго і поганого. Згадую війну, бо втратила під час нападу озброєної польської банди в 1943 році батька, якому було 33 роки. Мама лишилась вдовою і нас, двоє дітей. Братові було 12 років, мені 5 років. Маму звали Агафія Флорівна, а тата – Мирон Петрович Стаднік. Згадую, як єврейську сім’ю Цитварів переховували: Давида, Соню і чотирирічного Абрама. Було дуже багато хвилювання і неспокою. Бо були такі люди, які доносили на нас, що ми переховуємо євреїв. Тата вже не було. Тільки мама і я з братом. Пишу те, що запам’ятала.

Це був грудень 1943 року. Дуже було холодно. Абрама малого брали на піч грітися. І їсти давали, а на горище в хлів, на сіно, давали кожуха, щоб не змерз. Молоко гаряче в глечику носила. Його і досі я зберігаю, бо це їхній глек. Глечику уже 75 років, це пам’ять про Абрама.


… Одного грудневого вечора невідомі прийшли, освітили весь наш двір і хату. Двоє зайшли в дім. Штовхнули маму в груди, крикнули: «Лізь з нами на гору, побачимо, чи немає там євреїв. Якщо знайдемо, то буде тобі те, що і їм». На щастя, там їх не виявили. Біля хліва стояла скирта соломи. Цитварі з самого низу зробили лаз і там тихо сиділи. В скирті теж шукали, вилізали на верх, штиками штрикали, але до схованки не дістали. У той час Абрам заплакав. Мама Соня мусила рушником йому закрити рота, бо чула голоси чужинців.

На другий день це все Соня нам розповіла. І так вони в нас переховувались до квітня 1944-го року, коли село звільнили від окупантів.

Це були доросинівські євреї. Вони мешкали на Громуші, дружили з моїми батьками. А потім деякий час проживали в Рожищах. Пам’ятаю, що ми з мамою кіньми їздили до них на гостину. Але жити тут євреї вже боялись і виїхали згодом в Ізраїль. Тоді наші стосунки обірвались на довгі-довгі роки.

Я все життя мріяла, щоб з Абрамом зустрітися. І бажання мої здійснилися. Через 50 років Абрам приїхав зі своїм сином до нас в Україну, на Волинь. А вже з Луцька – в Доросині, до мене.

Ми довго чаювали і розмовляли. Вони зустрілись і з моїми доньками. А ще розшукали місця, де була їхня хата на хуторі і де наша оселя. Там, де колись були страшні події у його дитинстві.

Надія БАНАДА,

с. Доросині Рожищенського району.

 

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Звичайно, адже вона використала для боротьби з Covid-19 весь потрібний державний ресурс. (10) - 12.2%
У Києві тільки імітують бурхливу діяльність. Насправді під прикриттям коронавірусом вирішують інші справи. (41) - 50%
Якби не місцеві ради, то епідемія б стала масовою. (18) - 22%
Мене це не стосується. (10) - 12.2%