Яку історію святкувати

Яку історію святкувати

Ностальгія за Радянським Союзом… Хто ностальгує?

В соцмережах обурюються презентацією книжки, яку проспонсорував кум Путіна, інформують наші колеги з видання «Район Любешів». Сталося це напередодні 80-річчя з дня утворення Любешівського району. Очевидно, представлення книги входило у топ-заходів по відзначенню цієї круглої дати.

Журналісти «Волинської газети» підготували підбірку матеріалів – «Від ностальгії – до патріотичного осмислення своєї історії і героїв».

17 січня в Центрі культури та дозвілля Любешівської селищної ради відбулася презентація книжки любешівця, спонсором видання якої є політик Віктор Медведчук, відомий українцям як кум Путіна та проросійською діяльністю.

Ця подія викликала в любешівчан-патріотів й учасників війни на Донбасі невдоволення, а почасти – обурення та гнів.

 «Доки на фронті кожного дня гинуть військові - в маленькому містечку на Волині йде пропаганда «величного совєцького», – пише Ольга Дарчич-Корець.

Яку літературу може фінансувати той, запитує вона, хто змусив назавжди мовчати Василя Стуса?

 «Говорили про те, що декомунізація – це зло і т.д. Щиро дякували ДОБРОДІЮ Медведчуку та іншим. Були присутні вчителі. Звісно, і дітей для масовки привели...Любешів – маленький центр комунізму. І це не без підтримки селищного голови, опоблоку і російської церкви, яка вперто називає себе українською! Скільки крові буде пролито ще? Інформаційна війна в розквіті сил!» – обурюється дописувачка.

Марта Дем’янчук свій допис про презентацію назвала «Пропаганда антидержавницьких ідей на Любешівщині». Подаємо його в скороченому вигляді:

 «Завітали з Олександром на презентацію пропагандистської книжки «Вистояли й перемогли», автором якої є Петро Бущик – колишній перший секретар Волинського обкому Компартії України.

Присутніх на заході було понад 50 осіб, включаючи депутатів, священника московського патріархату, ідейних комуністів, працівників освіти і школярів, котрі замість того, аби вчитися за навчальним планом, змушені були слухати історії про «пабєду» й «ворогів трудового народу».

Одному з перших надали слово Олегу Чикиді, депутату від «Опозиційної платформи – За життя». Якщо коротко, його промова склалася зі слів удячності автору за опис «подвигів героїв червоної армії» та глибокого обурення через намагання влади відібрати в них 9 травня та комуністичні символи.

Мав нагоду виступити й Олег Кух, голова селищної ради, котрий з великим захватом, як історик і один зі спонсорів, розхвалював пропагандистську книжку, не приховуючи своєї прихильності до колишнього комуніста.

Чи згадується в книжці про українську повстанську армію, котра також унесла велику лепту в боротьбу з німецькими загарбниками? Очевидно, що ні. Бо для Петра Бущика упівці — це прибічники нацистів, вороги «совєцького трудового народу».

Далі ведучі запросили на сцену священника української церкви. Але вийшов чомусь представник московського патріархату... Невже не можна називати все своїми іменами? … Весело бачити на презентаціях священників, в той час, коли за радянських часів совєти, переслідуючи християн, палили церкви...

Останнім же слово мав сам автор. Він щиро дякував за фінансову підтримку у виданні книжки своїм спонсорам, зокрема, як він виразився, «київському добродію Віктору Медведчуку»...

Не знаю навіть, як ми досиділи до самого кінця, бо люті не було меж.

Після його останніх слів Олександр вигукнув «Слава Україні!», на що не отримав жодної відповіді, лише погляди презирства. За декілька секунд між ним і Бущиком виникла словесна перепалка, під час якої в сторону Сашка полетіли погрози збоку присутніх. Після його обурливих слів про те, що він в лавах полку «Азов», віддаючи найкращі юні роки, воював не за те, аби тут пропагували ворожу Україні ідеологію, прибічники комуніста й, грубо кажучи, неадекватні жінки намагалися вигнати його з приміщення.

Прийшовши додому, дізналися, що до нас прямують поліцейські. Як виявилося, Петро Бущик написав заяву, в котрій йдеться про те, що Саша буцімто зірвав захід, образивши його своїми висловами. Уявляєте, людину образило гасло «Слава Україні!». Що ж, буває...

Я, як уродженка Франківщини, не могла навіть подумати, що з упівського краю на Волині залишилась лише назва. Місце, де не поважають українських добровольців, де надають слово особам з ворожої українській ідеї партії, де ідеалізують катів і вбивць українців, де досі прагнуть ходити до московських попів, котрі освячують зброю ворогу, де ностальгують за совком, його символами... Совком, котрий десятиріччями нещадно трощив українську державність».

Любешів не є центром комунізму. зауважує в коментарях до першого допису Віталій Боснюк,турбує інше – спроба поширення такої чуми як «рюській мір». Одні прийшли через ідеологічні мотиви, інші – тому що запросили, тощо... А найбільш огидно, що притягнули дітей на чолі з учителем.

Такий ось матеріал друкують інтернет-видання. То ж чи насправді  любешівці ностальгують за колгоспними часами та Вєлікой нєдєлімой? Читачі можуть самі визначитися з думкою, прочитавши матеріали, що розміщуємо нижче.

На офіційних сайтах розміщені привітання голови Любешівських райдержадміністрації та райради Сергія Фесика та Петра Нагорного з нагоди 80-річчя району, заснованого ще першими совєтами.

Подаємо їх без змін.

Звернення голови районної державної адміністрації Сергія Фесика з нагоди 80-ої річниці з Дня утворення Любешівського району!

Шановні жителі Любешівського району!

Прийміть щирі вітання з нагоди 80-ої річниці з Дня утворення нашого району!

День району – не просто цифра у календарі,  це свято всіх, хто пов’язав із ним свою долю: хто народився і виріс тут, хто приїхав і залишився тут назавжди. За 80 років становлення і розвитку Любешівщини нам є що пригадати, чим пишатися, на кого рівнятися і над чим працювати далі. 

У далекому 1940 році згідно з Указом Президії Верховної ради УРСР було утворено Любешівський район Волинської області УРСР. У 1962 році у зв’язку з укрупненням адміністративно-територіальних одиниць був включений до Камінь-Каширського району, а 4 січня 1965 року – відновлений.

Любешівщина – це край чисельних озер і річок, соснових борів і березових гаїв, чудових природних краєвидів та недоторканої природи. Проте справжнім багатством нашої землі є трудящі та працьовиті жителі – доброзичливі та чуйні, які безмежно шанують та люблять свій край.

Жителі району ніколи не стояли осторонь захисту своєї Батьківщини, свідченням чого є імена, які назавжди увійшли в сумну історію Любешівщини. Ми у вічному боргу перед тими хто віддав своє життя в боротьбі за Перемогу, за обірвану війною юність, за зразки мужності, силу духу, самопожертву, яку вони виявили в боях за рідну землю. І нині ж наші славні воїни захищають територіальну цілісність України на Сході.

Чимало наших земляків своїми вагомими здобутками прославили Україну на весь світ. Ми горді тим, що на Любешівській землі народилися Герої України,   заслужені працівників освіти, культури, охорони здоров’я, фізичної культури і спорту та відомі юристи.  

Дякую кожному з вас, шановні земляки, за всі добрі справи, наміри та починання, спрямовані на спільне майбутнє! Нехай нас завжди об’єднує любов і небайдужість!

Вітаючи вас зі святом, хочу побажати, щоб у подальшому на нашій землі були мир та злагода, панували закони справедливості та добра, а життя кожного мешканця району було гідним та самодостатнім. Нехай Любешівський район назавжди залишиться для вас найулюбленішим та найріднішим!

Зі святом, дорогі земляки!

З повагою голова районної державної адміністрації

Сергій Фесик

 

«За 80 років нам є що пригадати, чим пишатися», – Петро Нагорний.

Вітання голови районної ради Петра Нагорного публікується на сайті Любешівської районної ради.

«18 січня виповнюється 80 років від дня утворення Любешівського району. У цей день кожен з нас відчуває себе частиною великої родини, у якій народився й виріс, приїхав і залишився назавжди, відвідує її періодично, приїжджаючи з різних куточків. Всі, хто завітав до нашого району, відчувають особливу атмосферу затишку та спокою, тішаться його мальовничими краєвидами»,– ідеться в привітанні.

Як відомо, історія – це не тільки те, що відбувалося протягом певного періоду, зазначає Петро Нагорний, а й те, що суспільство, громада, люди визнали за потрібне пам’ятати. Любешівчани пишаються славною історією свого району. Це були по-справжньому величні роки становлення, зміцнення, злету, важких воєнних випробувань, повоєнної відбудови, творчого поступу вперед і вже в наші дні – утвердження нової незалежної України.

«Тому відрадно, що за 80 років нам з вами, є, що пригадати, чим пишатися, на кого рівнятися, над чим працювати далі. Адже весь цей час, навчаючись у старшого покоління, намагаємося зберегти та примножити надбане. Район значно змінився в соціальному, економічному, духовному, культурному й освітньому розвитку. Незмінними залишилися лише щедра земля та її працьовиті люди, які протягом поколінь творили й продовжують створювати унікальну спадщину. Адже саме завдяки їх натхненню, самовідданості та наполегливості розвивається сучасний район. Прагнення до позитивних змін, до стабільного майбутнього наших дітей і сьогодні об’єднує жителів району – працівників сільського господарства, лікарів, вихователів, вчителів, усіх, хто спрямовує власні потенціал та досвід, сили та знання на благо нашого краю», – наголошує він.

І дякує усім мешканцям району за професіоналізм, уміння жити та працювати на благо свого краю й України. Окремо ж удячний людям, які всі ці 80 років обороняли, розбудовували та прославляли район.

Від імені районної ради Петро Нагорний щиро вітає любешівчан із 80-річчям з дня утворення району та бажає миру, міцного здоров’я, родинного щастя, добробуту та нових звершень на благо рідного краю.

Довідково: Любешівський район Волинської області УРСР утворили згідно з Указом Президії Верховної ради УРСР 18 січня 1940 року. У 1962 році у зв'язку з укрупненням адміністративно-територіальних одиниць його територію включили до складу Камінь-Каширщини, але 4 січня 1965 року район відновили. 5 лютого 1965 Указом Президії Верховної Ради Української РСР передали Видертську, Ворокомлівську, Пнівненську та Тоболівську сільради Любешівського району до складу Камінь-Каширського району, а Залізницьку та Судченську сільради Рівненської області – до складу Любешівського району Волинської області.

В обох привітаннях – ні слова про УПА, їх жертовну боротьбу за незалежну соборну єдину Україну.

Любешівщина має давнішу історію

Любешівський край, його адміністративний центр, втім, мають набагато глибшу і більшу історію. Ось бо ми віднайшли в архіві замітку про святкування 525 річниці селища Любешів. З цієї нагоди у Любешівському громадському музеї минулого та сучасного, в його галереї мистецтв відбулося відкриття одразу двох виставок. «Символ твоєї свободи» до сторіччя Національного герба України, надану музею для експозиції обласним краєзнавчим музеєм та інститутом Національної пам’яті.  Друга це попленерова виставка творчих праць українських малярів, напрацьованих на всеукраїнському пленері малярства на Любешівщині у серпні 2019 року.  Третя тимчасово узагальнена, оскільки приміщення музею ще не повністю відремонтовано то частину фондів музею з різних відділів, довелося розмістити в одну експозицію.  На четвертій виставці  відвідувачі музею могли помилуватися творчим доробком народного майстра України Валентина Поліщука.  Презентував дані виставки засновник та директор Любешівського громадського музею минулого та сучасного Генадій Сарапін.

А ось як на основі конкретних матеріалів пише про життя на Любешівщини за колгоспних часів голова Любешівського відділення Фонду культури, ветеран праціВалентин ПОЛІЩУК.

.

Наша історія: Гірку правду потрібно пам’ятати

Невтомний голова Волинського обласного відділення фонду культури, він же директор Любешівського музею минулого й сучасного, Геннадій Сарапін під час проведення Всеукраїнського пленеру художників зібрав і доставив у музей десятки цінних експонатів із Люб’язя та Свалович. Утім, цінні експонати не золотом-сріблом, а історичною правдою про життя краян до і після соціалістичного колгоспного «раю».

 

Без вихідних

Для тих, хто сумує за «світлим минулим» та і для всіх краян, особливо, хто ще не визначився в оцінці нашого комуно-московського минулого, хто згадує дешеві хліб і ковбасу, прокоментую експонати нашого музею: трудову книжку № 409, видану працівниці колгоспу «Волинь» Шкльоді Антоніні Василівні, 1931 р. н. Дата видачі 10 липня 1967 р. – тобто через 22 роки після війни та голодомору 1946-1947 років. У колгосп селянка вступила в 1949 р. – у вісімнадцятирічному віці. Тож безробітною і дня не була.

Червоні «визволителі», їхня влада, мабуть, у батьків Антоніни, як і у всіх селян, забрала землю, худобу, реманент, ощаслививши колгоспною «вільною» працею, за яку платила рублями та зерном.

У перший свій колгоспний рік, 1949-ий, Антоніна виконувала «різні роботи» й заробила аж… три рублі 87 копійок. Після реформи це стало 38,7 копійки. На моє подивування, адже знаю випадки, коли колгоспник зароблене за рік зерно приносив на плечах у торбині, вона заробила жита 143 кілограми та ще п’ять кілограмів проса. Відтак Антоніна з «різних робіт» перейшла працювати на ферму (корівник).

Працю тваринниць я бачив. Принаймні, в колгоспі ім. Сталіна на Рівненщині. А вона ж була ідентичною на всій території «нєоб’ятной родіни». У Люб’язі, Хоцуні теж. Сягала вона 365, а у високосний – 366 днів на рік.

Починалася праця їхня о четвертій ранку й улітку закінчувалась о 23, а часом – і о 24 годині. Про вихідні, святкові дні, про відпустки, прогули, відгули ніхто і гадки не мав. Щоправда, десь у сімдесятих, а чи вісімдесятих роках, з’явилися підмінні доярки, тож якісь дні Антоніна могла і відпочити, коли б не домашні клопоти.

Утім, тваринницям навіть заздрили «нештатні» колгоспники. Адже ті могли пити «даремне» молоко, принести його пляшку, а то і цілу гумову грілку під куфайкою додому дітям та ще і зарплату отримували.

 

Заробляли по 15 копійок за день

Перший запис праці Антоніни на фермі датується 18 квітня 1967 р. Антоніна за вісім із половиною місяців отримала 252 рублі 72 копійки та 1,529 кілограма жита.

У 1962 р. колгоспниця працювала на фермі і різних роботах (так свідчить запис). Того року, як і легендарний Стаханов, спромоглася виробити аж 427 трудоднів, отримала 40 рублів і 405 кілограмів жита. Тобто на місяць заробляла 3,3 рубля та 33,7 кілограма зерна.

У 1982-му Антоніна працювала 134 дні й отримала зарплату, вже без зерна, – 228 рублів 18 копійок. Або ж за місяць вона заробляла 19 рублів і 0,15 копійки, або 1,72 рубля за день. А 1959-го, урожайного для неї на трудодні (308), заробила за рік аж 46 рублів 35 копійок. Тобто за місяць – 3,62 рубля або по 15 копійок за день.

Книжка завірена підписами голови Губарика та бухгалтера Сорочук. Вірю їй на всі сто. Адже тоді була дисципліна ще сталінська.

Сказавши, що з цієї зарплатні дівчина Антоніна мусила ще платити «бездітне», а сім’я – різні «позики», поставки у вигляді м’яса, молока, масла, яєць, вовни, шкури забитої тварини, платити за кожне деревце в саду, платити комсомольські внески, якщо була комсомольцем, купувати марки ДТСАФ, Червоного Хреста і таке інше.

 

Сім років без пенсії

Хтось із «вічно живих», «червоних» скаже: ну взяв американський агент Поліщук трудову книжку колгоспниці з найбіднішого колгоспу і ганьбить розум, честь і совість тоді керуючої і спрямовуючої комуністичної партії, колгоспний «рай». Піду на випередження.

Переді мною поруч із трудовою книжкою Антоніни лежить пенсійне посвідчення моєї мами Параски Юхимівни, 1905 р. н., видане 9.03.1967 р. колгоспом «Перемога», що був до хрущовської відлиги колгоспом ім. Сталіна. Досягнувши пенсійного віку в 1960 р., мама, як і всі її колгоспні ровесниці, пенсії не отримувала 7 років. Уявіть, нинішні малозабезпечені пенсіонери, що вам сім років узагалі нічого не платять!

Мама працювала в ланці – на буряках, картоплі, зернових, виконувала будівельні роботи цілорічно. І її зарплата на родючих землях у приміському колгоспі на Рівненщині була такою самою, як і в колгоспниці з поліського села Хоцунь, про яке говорили, що «кругом вода, а посередині біда».

Посвідчення свідчить, що вона становила шість рублів 41 копійку. Тож мали колгоспники за що купувати дешеві хліб, ковбасу, одягатися, взуватись, обігріватися, годувати-одягати діток, відзначати релігійні свята й комуністичні празники. А ми нині завдяки червоним посіпакам маємо можливість заздрити тим, хто будував комунізм, жив у ті часи, про які Сталін у голодомор заявляв усьому світу, що колгоспники вже не хочуть їсти курятини, мовляв, їм уже індичатину подавай.

Колгоспники не мали паспортів, які мали породисті тварини, собаки також. І пенсій їм не платили.

За 1951 рік Антоніна виробила 151 трудодень. А ось платні за цей рік отримала нуль. Ні рубля, ні кілограма зерна. Можливо, брала коня, щось виписувала з комори – тож відрахували. А могло бути, що за якусь «провину» й оштрафували.

 

Сіно для колгоспних дворів

Тваринники, як уже згадував, працювали 365, у високосний рік – 366 днів. Хто тримає бодай курку, якусь тваринку, мені повірить. Адже їх потрібно годувати щодня. Колгоспні різні «ферми» винятком не були. Навпаки! Кормів завжди бракувало. А надої, «привєси» вимагали. Тож періодично на ферми кидали на «дойку», тобто на перевірку якості доїння колгоспних, переважно, голодних корівок десанти райкомівських чиновників. То був рейвах і для райкомівців, і для доярок, і для колгоспного начальства.

Питання кормів для колгоспної худоби вирішувалось тим, що колгоспник мав накосити на болотах сіна – два стіжки в колгосп, а третій, а то і четвертий (якщо був у немилості в начальства) – собі. Косили, сушили, гребли... Та все одно не вистачало. Тож ганяли на так звані «суботники» для заготівлі сінажу, хвойної лапки працівників підприємств, установ, школярів. Але і цього було мало. Тоді подекуди активісти їздили по дворах колгоспників, «просили» пожертвувати сіна для колгоспної худоби. Часом забирали силоміць. Було таке в Березичах, Дольську, інших селах.

 

За пенсію – штани

Тепер про робітників в Любешеві: будівельники, що будували льонопереробний, комбікормовий заводи, інші об’єкти, заробляли, приїжджаючи з сіл, менше трьох карбованців за день. Правда, згодом влада зобов’язала виконробів за будь-яких обставин закривати наряди так, щоб робітник-будівельник менше трьох карбованців не отримував.

Розповім про медпрацівників, до яких, будучи колись дезінфекційним інструктором, належав і сам. Почну мовою фактів: у нинішньої любешівки Євгенії Мозолевської, що прибула в Любешів із дипломом медсестри, ставка була 290 рублів, які після грошової реформи перетворились у 29. Я прибув уже після реформи, тож мав ставку 37 рублів, потім – 43, 57 і т. д.

Що ж могли купити колгоспники, інтелігенція за свої «ставки», пенсії?

Почну з колгоспників: не з Антоніни, а зі своєї мами, пенсійне посвідчення якої стверджує, що її середньомісячний заробіток становив 6 рублів 41 копійка.

Я, її син, повертаючись із Радянської армії, якій віддав три роки, три місяці і п’ять днів, отримуючи за службу, – ні, не 7, а чи 10 тисяч гривень, які отримує нині захисник України, не беручи участь у бойових діях, де платня близько 30 тисяч, – а три рублі. Плюс 80 копійок, якщо відмовлявся від курива.

За роки служби я і мої товариші накопичили трохи грошенят. Тож, їдучи до дому, в Москві, яку тоді охороняв, купив в’єтнамські білі, з матеріалу, схожого на радянський перкаль, штани. Купив за чотири рублі. Дешевших не було. Тобто в місячну колгоспну зарплатню вклався. Вдома вже не вкладався, хоча купував знову найдешевші (родина була після пожежі, хворів, доживав останні дні батько) так звані «кортові», або «хлопчато-бумажниє». Штани такі коштували шість рублів із копійками. Тобто колгоспниця, рвучи на колгоспних роботах куфайку, кирзяки, ламаючи вила, заступа, за місячну зарплату найдешевші штани чоловіку, синові чи собі купити не могла.

Сім років не отримуючи пенсії зовсім, мама, її ровесники з 1968 р. стали отримувати її в розмірі 12 рублів. Тобто, за пенсію колгоспника можна було купити майже двоє найдешевших штанів, якщо б вони до 1968 р. не подорожчали.

Але повернуся до інтелігенції, «найщасливішої», «найпередовішої», як і все російське, радянське, – до її зарплат, пенсій. За її зарплати, пенсію в будь-які радянські часи, навіть в період «розвиненого» соціалізму, в період, коли ми вже однією ногою були в комунізмі, можна було купити не лише штани, а й недорогий чоловічий костюм. Навіть не кортовий, а пристойніший. Дорогий же чоловічий костюм коштував до 200 крб. А це три-чотири пенсії радянського «інтелігента». А кольоровий телевізор «Електрон» по блату, з хабаром коштував у селах Рівненщини (багато любешівців там їх «діставали») тисячу радянських повноцінних рублів. Скільки зарплат, пенсій потрібно було – підрахувати не складно.

 

Правда про минуле

Епілогом цих сумних роздумів буде те, що за 28 років незалежності України ми не стали українцями, синами та доньками України. На моє тверде переконання тому, що ні батьки, ні педагоги не доносили дітям ось такої, не соціалістичного «реалізму» правди. Правди хоч гіркої, та святої. Коли б на тому ж Донбасі всі від великого до малого знали про своє минуле, про голодомори та людоїдство, не зустрічали б їхні нащадки в 2014-ому хлібом-сіллю «визволителів» із Москви.

Коли б у школах на Любешівщині в обхід комуністичної, табачниківської програм, в обхід виховання «патріотизму» на базі Лобненського музею кривавим упирям, який чомусь назвали «музеєм партизанської слави», розповідали дітям про криваві злочини всіх окупантів, найжорстокішим із яких був червоний, московський, розповідали про розстріляні, спалені села, ситуація з патріотизмом у районі була б не гіршою, ніж на Горохівщині, Ківерцівщині.

Не було і немає цього. Тож хтось воює, проливає кров, гине, а хтось за спиною таких жирує, голосує за окупаційних депутатів. Хіба не так? Тож чому б окупанту не скуповувати Україну, не повертати Крим, не продовжувати війну на Донбасі?

Небайдужі люди Любешівщини давно робили, роблять і нині спробу бодай хоч якось поліпшити патріотичну ситуацію в районі, донести правду до краян. У свій час навіть своїм коштом випускали «Вісник Конгресу Українських націоналістів», де читач міг прочитати правду і про російську церкву, і про ідейних братів фашистів – комуністів, про звірства червоних партизанів. На жаль, влада районна «українська» цього не підтримала.

Нині ж небайдужі любешівці, аби якось з невтраченого назавжди відтворити, залишити в історії правду про наше минуле та сьогодення, взялися створювати музей. Музей правди, правдивої історії, де б люди, школярі могли побачити не тільки штани якогось червоного командира, а й латані-перелатані штани, шкарпетки, «взуття» селянина-колгоспника. Де б діток виховували не на «подвигах» червоних «месників» із книги генерала-енкаведиста, а на подвигу лахвичанина Іларіона Фесика, який «здаючись» у полон, підірвав себе та ворогів захованою на тілі гранатою, прах якого покоїться в невідомій могилі лахвичівському кладовищі.

Небайдужі любешівці хочуть, щоб у музеї були не тільки «документи» про «бойові» і «трудові» «заслуги» комуністичних висуванців та прихвоснів, а й трудові книжкии антонін, пенсійні посвідчення парасок, де була б правда і тільки правда. На жаль, без підтримки влади, громадськості, на голому ентузіазмі зробити це не просто, а то і не можливо. Та ще і в найчервонішому в області районі.

Як голова Любешівського відділення Фонду культури, від імені небайдужих людей звертаюсь до всіх краян, червоних і не червоних, берегти свою правдиву історію, експонати минулого та сьогодення. Якщо не для музею, то для себе, для села, родини, як зберегла трудову книжку Антоніна Шкльода, а я – мамине пенсійне посвідчення. Переконаний, що музей таки відбудеться, як відбулося в районі, попри шалений спротив московських лакуз у рясах і без ряс, кілька істинно українських православних храмів.

Валентин ПОЛІЩУК,

голова Любешівського відділення Фонду культури, ветеран праці.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Багатомільйонні зарплати та премії міністрам – це…

Багатомільйонні зарплати та премії міністрам – це…

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (1) - 2%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (2) - 4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (2) - 4%
Банкет під час чуми (30) - 60%
Гідна оплата праці держслужбовців (1) - 2%
Підстава для негайного звільнення чиновників (9) - 18%
Мені байдуже (1) - 2%