Мозок на снігу…

Мозок на снігу…

В умовах надзвичайної скромності 10 березня в Люблінському воєводстві РП відбулися ювілейні заходи із вшанування жертв Сагринської трагедії.

Весна 1944-го на Холмщині видалася запізнілою. Тому снігу на початку березня лежало ще вдосталь. І саме на ньому найяскравіше було видно кольори фактичного підтвердження нечуваного злочину з усіма ознаками геноциду: червоніла кров закатованих дітей; сірів мозок розкроєних черепів літніх людей; чорніли згарища їхніх осель…

Це стало наслідком спецоперації польської Армії Крайової, котра вирішила остаточно та безповоротно очистити від українців всі землі, що із західного боку межували з т. зв. лінією Керзона. Причому інтереси комуністів, які будували «нову Польщу» в складі сталінського «соцтабору», та націоналістів, які орієнтувалися на емігрантський уряд у Лондоні, у ненависті до наших співвітчизників повністю збіглися! Тому й шансів на порятунок у людей того страшного ранку 10 березня 1944 р. фактично не було… Їх убивали всіма можливими способами і скрізь, де знаходили. Тому земля довкола Сагрині й досі таїть місця поховання сотень жертв свавілля, за яке не було притягнуто до відповідальності жодного бандита. Власне, українців із корінням виривали з прадідівської землі, що по той бік р. Західний Буг, ще з 1938-го. А довершили чорну справу масовою депортацією вглиб УРСР у 1945-му…


…10 березня 2014-го. На подвір’ї розташованої за кілька десятків від кладовища сагринської школи – юрба рухливих дітей. Одні – на спортивному майданчику. Другі – бавляться у футбол. За кілька хвилин перерва закінчиться, тому вони поспішають насолодитися життям. Заходжу на перший поверх до кабінету директора, щоби відмітити відрядження. Пані середнього віку охоче зголошується це зробити. На пояснення («журналісти з України приїхали на траурні урочистості») поспіхом каже: «Так, так! Я щось про це чула».

Їхні українські однолітки у цей час на кладовищі… бавляться біля лампадок та штучних квітів. Вони приїхали разом із батьками, щоби вшанувати невинно убієнних.


На шкільному подвір’ ї


…Науковий працівник люблінського Інституту історії Університету Марії Кюрі-Склодовської , голова Українського Товариства в Любліні та член Спільної комісії уряду РП і національних меншин у Варшаві Григорій Купріянович – у ролі модератора заходу. Ми давно знайомі. Особливо – після минулорічного перебування керівників національно-культурних товариств Польщі та Білорусі в Луцьку, де їх приймали як рідних братів. Пан Купріянович впізнає, вітається. Але не цікавиться, де інші представники Волині. Оголошуючи список учасників, він зазначає, що від польської сторони участь бере кілька представників Польського інституту національної пам’яті, серед яких – Ґжегош Мотика, який недавно репрезентував у Луцьку свою неоднозначну книгу про події тих часів.

Проте Григорій Купріянович жодного слова не каже про представників нашої області на жалобних заходах. І навіть не повідомляє, що автобус із делегацією майже 3 години проходив кордон у МАПП «Устилуг-Зосін», а тому трохи запізнюється на початок заходу. Волинян, здається, ніхто особливо не чекає. Представників області, яка власним коштом виготовила монумент жертвам Сагрині, біля якого й відбуваються панахида та мітинг.


Тут – три синьо-жовтих стяги і жодного червоно-білого.

…Архієпископ Люблінський та Холмський Польської православної церкви Авель дуже ревно ставиться до участі громадян України в догляді за занедбаними православними кладовищами, розташованими на території його парафії. Торік, наприклад, разом із Григорієм Купріяновичем вони погрожували керівникові волинських волонтерів Сергієві Годлевському… примусовою депортацією з Польщі. Потакаючи їм, Генконсул України в Любліні, старий радянський партапаратник Іван Грицак тоді узагалі назвав дії наших добровольців та меценатів «партизанщиною», що викликало як мінімум здивування. В усякому випадку, ні сам дипломат, як і жоден його підлеглий, ні тоді, ні зараз палець об палець не вдарили, аби доглянути бодай один-єдиний православний цвинтар на Люблінщині.

Доволі огрядний і неповороткий владика Авель проводить богослужіння старослов’янською, українською та польською мовами. Потім розмовляє теж українською та польською.


Промова владика Авеля, за спиною в якого Маркіян Мальський та Гжегош Мотика


Висловлює смуток, що 70 років тому поляки «вбивали синів рідної землі лише тому, що вони говорили українською мовою, що шанували святу православну віру»: «Як стало можливим, аби християни вчинили таке страшне з іншими християнами?! Упродовж багатьох років жертви Сагрині не дочекалися навіть поховального обряду, а тому служили ми нині «за новопреставлених рабів Божих», за тих, хто загинув тут, а також в інших селах землі Холмської і Підляської… Шкода, що досі в Польщі чути голоси тих, хто прагне виправдати цей страхітливий злочин. Ми думали, що цей пам’ятник буде відкрито з участю президентів двох наших держав, але, на жаль, цього не сталося».

…Одна з літніх жінок уже втомилася стояти. Тому не знайшла ніякого іншого місця, як покладений на землю старий надгробок. Ось так, в оточенні хрестів та свічок, вони сидить та слухає промовців. Це – Надія Ткачук із с. Короститув, що біля польської Влодави. Українка. Приїхала сюди за покликом серця. Хоча ніяких родичів тут не має. Ні мертвих, ні живих. Жінка поводиться дуже стримано і на тему подій 1944-го говорити уникає.


Надія Ткачук


…Надзвичайного і Повноважного Посла України в Республіці Польща Маркіяна Мальського запросили до слова одразу після духовного лідера місцевих православних громадян Польщі.

Він ділиться враженнями, що «в день жалобної молитви знову поринаєш у спогад до тих страшних днів, коли гинули сотні невинних і беззбройних людей», які «були українцями і мріяли про вільну, соборну та незалежну Україну».

Пан Посол знайшов у собі мужність визнати: «Українська держава має великий борг – провести офіційну жалобну церемонію. Вірю, що сюди приїдуть на візьмуть у ній участь Президенти обох держав – Польщі та України».


Марія Хомченко


Він також спробував перекинути місток аналогій із жертовністю українців минулого та мужністю їхніх нащадків у сьогоденні:

«Живемо у час, коли знову нога ворога топче українську землю… Але ті, що на небесах, просять у нас не лише молитви, а бути в обороні нашої держави».

Маркіян Мальський, мабуть, забув, що найкраще боронити рідну землю не молитвами закатованих, а багнетами та танками солдатів регулярної української армії.


Виступає Микола Онуфрійчук


…Доки завершувалася годинна панахида, встигла подолати кордон і волинська делегація на чолі із завідувачем сектору управління інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю облдержадміністрації Олександром Кравчуком та головою товариства «Холмщина» Миколою Онуфрійчуком. Із ними немає жодного (?!) депутата облради чи міського голови.

Звернувшись до пана Купріяновича, Микола Антонович таки отримує право на виступ.

«Доля так розпорядилася, що мені 6-річним хлопчиком після депортації з Польщі довелося жити та вчитися на Волині разом із сагринськими дітьми. Їхні батьки багато розповідали про ту страшну трагедію… Саме тоді виникла перша думка, щоби відтворити імена всіх невинно убієнних як у Сагрині, так і в навколишніх селах, – ділиться спогадами Микола Онуфрійчук та нагадує:

«Уже понад шість років, як нам, волинянам, вдалося тут спорудити монумент з ініціативи громадськості та допомогою тодішньої обласної влади».

Громадський діяч також стверджує, що внаслідок тривалої дослідницької роботи вдалося встановити імена 660-ти жертв трагедії, які викарбувані на монументі. Серед них – 300 жінок, 160 неповнолітніх, 80 – людей похилого віку, решта – біженці з сусідніх сіл. Загалом загиблих 10 березня 1944 р. може бути понад 1200, адже людей убивали скрізь: і у власних будинках, спалених ущент разом із трупами, і на полях, де зараз місцеві селяни вирощують щедрі врожаї.


Довга дорога із Сагрині додому починається тут.


Микола Онуфрійчук закликає не зупинятися в пошуковій роботі та повідомляє: 16 березня ц. р. у Луцьку на меморіалі буде врочисто відкрито стелу з назвами 213 українських сіл, знищених під час війни на Люблінщині.

…Серед волинян, що цього скорботного дня прибули в Сагринь, є й луцька пенсіонерка Марія Хомченко. Її мама – Надія Новосад (Мельник) під час тієї страшної різанини вціліла буквально дивом. А от дідуся Марії Миколаївни – Миколу Новосада – у Сагрині вбили. Мамині спогади й досі зафіксували його мозок із розтрощеної голови, що сірів на снігу… «Після різанини люди повтікали в Галичину. Там і розказали місцевим повстанцям, що тут відбулося. За якийсь час українці повернулися в спалені села. А ще за якийсь час відділи УПА з Львівщини прийшли на Холмщину та Грубешівщину та вигнали звідси озброєні польські банди… Правда, ненадовго ми всі тут залишилися. Хлопців з УПА повбивали карателі, а нас, простих селян, влада вивезла в УРСР у 1945-му».

…Замість післямови. У липні минулого року в рамках кількаденного відзначення 70-річчя «Волинської різанини» на теренах нашого краю відбулися велелюдні заходи з ушанування жертв польсько-українського протистояння. Делегації очолювали Президент РП Броніслав Коморовські та перший віце-прем’єр України Костянтин Грищенко, а в кафедральному римсько-католицькому соборі святих Петра і Павла відбулося кількагодинне богослужіння з участю багатьох ієрархів РКЦ.

10 березня 2014 р. у Сагрині були фактично тільки громадські активісти, українські дипломати та православні священики. І коли неучасть перших осіб Польщі чи їхніх уповноважених у подібних заходах зрозуміла (все ще лунають гучні голоси про те, що в Сагрині та навколишніх селах 70 літ тому вбивали не дітей, стариків та жінок, а «озброєних бандитів»), то броунівський рух центральної влади в Києві ознаменував ще одну поразку нашої держави у міжнародному житті.

Символічно: у Сагрині нині функціонує не православна церква, а костел, біля входу на територію якого – могила одного з офіцерів Армії Крайової, структури, котра й вирізала 70 років тому українське населення Сагрині та навколишніх сіл….

Владика ж Авель із всечесним духовенством пообідньої пори відслужив панахиду в Турковичівському монастирі.

На цьому все скінчилося. Одні українці поїхали комфортабельними автівками у свої варшавські квартири та офіси. Інші – рушили до кордону, щоби з рідної землі повернутися… на рідну землю.

Але почуття якоїсь провини та невиконаного громадянського обов’язку врізалося в душу осколком докору самим собі. І весна цього року рання, і снігу вже давно нема, а таке враження, ніби людський мозок усе ще сіріє на морозі…

Володимир ДАНИЛЮК.

Фото автора.

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.4%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (229) - 43.9%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (160) - 30.7%