Дідова правда

Дідова правда

Чим мені найбільше запам’ятався мій дід Антон – так це його безмежною любов’ю до своїх онуків і такою ж по силі ненавистю до радянської влади. 

Ніколи не думала, що колись зрозумію його, бо виховувалася на зовсім інших моральних принципах. Ще будучи школяркою, щоденно з гордістю зав’язувала старанно випрасуваний піонерський галстук. Отримавши квиток члена ВЛКСМ, практично ніколи не розлучалася з комсомольським значком, прикріплюючи його навіть у вихідні дні до святкового одягу. Так ми і виховувалися – на літературі, віршах і піснях «в дусі комунізму». В школі певний час я очолювала комсомольську організацію, після закінчення навчання теж ніколи не ухилялася від комсомольських доручень. Постійні виступи агітбригади, концерти, збори, випуски сатиричного «Комсомольського прожектора» (а я багато років була його незмінним головним редактором), конкурси, засідання, звіти – життя вирувало. Було цікаво, хоча вічно не вистачало часу. Зрештою, я була всім задоволена. 
І саме тому кожна зневажлива фраза, кожна колюча репліка проти влади та її великих керманичів, сердито і саркастично кинута моїм дідом, неодмінно зачіпала за живе і наче аж принижувала мене особисто зі всіма моїми комсомольськими переконаннями і ленінськими принципами. Частенько, не дослухавши свого опонента, починала суперечку, наївно доводячи своє. Аж поки…
…аж поки не привідкрилася ота невидима ляда, і я зазирнула на самісіньке дно райдужно розфарбованого радянського колодязя. 

Голова «Просвіти»

Мої дід Антон і баба Лікора, одружившись, усі свої старання спрямували на примноження селянських статків, адже в сім’ї народжувалися і стали підростати діти. Але оскільки дід любив і вмів хазяйнувати по-справжньому, то його праця приносила хороші результати. Земля, корови, коні, сівалки, косарки, молотарки, весь дрібний сільськогосподарський реманент – було все, що потрібно для роботи на землі. Крім того, дід славився на всю округу як добрий коваль, то щось заробляв і на цьому. Працьовита родина давала лад і в полі, і в хліві, тому господарів у селі рахували досить заможними, «хазяями».
А ще мій дід, маючи тільки початкову освіту (а в 30-их роках минулого століття далеко не всі селяни могли її отримати), був досить начитаним, грамотно писав, дуже добре проводив математичні розрахунки. Жадібно прагнучи нових знань, у червні 1928 р. він вступив у волинську організацію «Просвіта». Цікавився пресою, вичитував усе до останнього абзацу. Непогано розбирався в політиці. Його поважали. 

Господар

Минав час. В нелегкій щоденній праці в залежності від пори року тільки змінювався звичний реманент у дідових і бабиних руках – плуг поступово переходив у раделко, яким огортали картоплі, після намантаченої до блиску коси до рук бралися граблі та вила, потім ішли в хід лопати, звані в селі городниками, і завершував сільськогосподарський рік знову ж таки найголовніший інструмент хлібороба – плуг. 
У повітрі запахло великими змінами і війною. Тож глава сім’ї вирішив виїхати аж у далекий Парагвай. Пройшовши всі митарства бюрократичної тяганини, нарешті зібрали всі необхідні папери і тривожно, з острахом чекали дня від’їзду. Саме в той період треба було народитися найменшому синові – і не вистачило одного-однісінького фото на вироблених документах! Тож всі так і залишилися на батьківщині…
І ось у 1939 р. прийшли, як дід завжди говорив, «перші совєти». Такі, як мій дід, відразу потрапили в поле зору нової влади. Щоб не бути виселеним разом зі своїм чималим сімейством на безкраї простори Сибіру у статусі майже куркуля і не потрапити на гачок НКВС, мій дід після важких роздумів приймає пропозицію районних керівників – стає головою Боровицької сільської ради. 

 «Розбазарив» панське майно

У березні 1941 р. як очільник сільської ради він був заарештований «за розбазарювання панського майна», а ще разом з ним забрали і секретаря сільради – Федося Дейнеку. Їх до закінчення слідства посадили в луцьку тюрму, інкримінувавши обом розтрату державної власності. Найголовніша «розтрата» – це та, що дід пороздавав залишені панами порожні хати сільським погорільцям, адже «на шляху», як у Боровичах називали головну дорогу, після воєнних дій у вересні 1939 р. згоріло багато селянських хат, і люди тулилися в землянках. 
«О, яка тоді корова дісталася Пилипенкам – така червона, вгодована, з великими рогами! Красива!» – пригадує колишня юнка, а тепер одна з найстаріших жительок села Агрипина Смусь. Так само і дрібніше майно, яке після втечі залишив поміщик Неустроєв (по-бабиному, Нестроєв), – воно ж не пропало, а перекочувало у бідні селянські хати і хліви.  То яка це розтрата? Непорозуміння! Тільки чомусь того непорозуміння в луцькій тюрмі зібралося ой як багато… Аж тут – війна. «Сидимо в камері, – розповідав потім дід, – а людей багато, і в кожного своя кримінальна стаття. Той украв, той вбив, а той і сам не знає, за що він тут. І ото в неділю 22 червня вдосвіта як почали німці бомбити все навкруг! 

Розстріли

Снаряди рвуться, люди в паніці – хто молиться, хто плаче. Аж вбігають наглядачі, і чомусь стали виштовхувати нас у тюремний двір – бігом, бігом! Ми, нічого не підозрюючи, повиходили. І тут над головою просвистали перші кулі. Це ж нас на розстріл вивели! Енкаведисти! Свої!!! Як?! Без суду і слідства?! Стояв причумлений, як дурень, під прицілами кулеметів, поки до тями не привів крик Федося: «Антоне, падай!». Він мене різко смикнув за руку, я впав, а він мене накрив своїм тілом… Ніколи цього не забуду. Ніколи… Тому, що я тепер живий, завдячую тільки своєму рятівникові, бо якби не Федось, то я давно вже гнив би у сирій землі…». 
Довго (а може, то тільки здавалося?!) вони лежали отак. Летіли на землю бомби, стрекотіли кулемети, висвистували кулі. І падали, й падали люди. Поранені, вбиті, закривавлені…
«Кто живой, поднимайся! Кто встанет – стрелять не будем!» – рявкнуло десь зовсім поруч. Вони не встали і, як виявилося згодом, це їх врятувало.
Бо раптом зліва і справа, спереду і ззаду стали доноситися поодинокі короткі кулеметні черги – то розстрілювали тих, хто піднявся. І одинокими пострілами добивали поранених. Команда вставати пролунала вдруге. «Кто живой, строиться в шеренгу!» Скрізь лунали стогони поранених і хрипи вмираючих. То тут, то там чулися крики конвоїрів. Десь зовсім поруч падали снаряди (напевно, то німецькі?..). Ще працювали кулемети (а це таки свої…). Пахло кров’ю. Смертю… Пеклом…
Двоє товаришів лежали, затаївши подих, і не подавали ознак життя. 
Видно, німецькі війська вже підступили впритул до Луцька, бо серед наглядачів почалася паніка. Було схоже на те, що керівництво тюрми втекло, тому через деякий час на тюремній території уже не було нікого і з охорони. Але натомість тут відразу появилися німецькі солдати.
Вкотре за день цій нерухомій масі лежачих закривавлених тіл пролунала команда вставати, тільки тепер уже на німецькій мові. Ніхто не підводився (може, і собі залишитися тут, між мертвими, щоб не втрапити під кулі живих?!). Тоді ця сама команда прозвучала по-польськи. 
«Встаємо, Антоне! Чуєш, встаємо! То, може, живі зостанемося!» – прошептав у саме вухо Федось. 
І вони піднялися. Вставали й інші в’язні. О, як же мало їх, живих, зосталося! З трьох тисяч в’язнів – тільки 192 (так порахували німці)… Що їх чекає?! Ніхто не знав…

Недорозстріляні радянською владою

Їх розділили на три групи – євреї, поляки, українці. Євреїв відразу забрали, і їх ніхто і ніколи більше не бачив. Поляків відпустили додому, а українців під пильним оком конвоїрів змусили копати яму – могилу для тих, хто зостався тут навіки. Та саме завдяки ворогу недорозстріляні радянською владою арештанти залишилися живими – німці виявилися гуманнішими, і через деякий час мого діда, як і інших уцілілих бранців тюрми, відпустили до своїх домівок.
І ось настав 1944 рік. Як тільки Червона Армія звільнила нашу землю, до діда прийшли. Чому ж він, залишившись у живих, не пішов на фронт. Не догнав його. Щоб воювати. За радянську владу. Значить, зрадник!!! Значить, врятує репутацію тільки штрафбат!!! 
І відправили його на фронт. І опинився він аж у Прибалтиці. Тепер уже ніхто не скаже (адже навряд чи залишився хоч один живий свідок тих днів), чи воювали там вони взагалі, але з розповіді пам’ятаю достеменно, що група бійців, де був і мій дід, дуже довго блудила по прибалтійських болотах, не знаючи місцевості та лякливо оминаючи і ворога, і цивільне населення.  Що сталося з їхнім батальйоном? Їх оточили? розбомбили? щось інше? Запитання без відповідей. Але саме тоді мій дід позбавився зброї і вирішив: треба йти. На південь. Додому. Він не здався в полон – але й не став захищати радянську систему. Вже на порозі власної домівки, випереджаючи будь-які запитання, сказав, як відрізав: «За ту власть, яка мене ні за що ставила до стінки, я воювати не буду». А йому ніхто й не перечив, бо його принциповість і впертість була відома всій родині. Характер – кремінь. З місця не зрушиш. В хаті всі були втішені тим, що хоч живим вернувся і не скаліченим. Отак і закінчилася його війна.
Але дід Антон розумів, що в спокої його ніхто не залишить. Якщо тоді, під час війни, він оминув і партизанщину (партизанами командували ті ж самі ненависні совєти), і не пішов на службу в поліцію (німці теж з’явилися незваними на його землі), то тут було все ясно, як божий день: якщо відмовився воювати на боці Червоної Армії – то, значить, тобі пряма дорога в ліс, в повстанці. Але в «бандерах», як їх називала моя бабця, було багато й таких людей, з якими дід Антон ні за які гроші не хотів мати нічого спільного. Тож він щоночі мучився безсонням, карався думками, та виходу з цієї ситуації не бачив. 
На звільнених територіях почали створюватися колгоспи, в які силоміць записували людей. Дід твердо знав: тепер помилування не буде. Діда Антона викликали у владні кабінети і дали на роздуми якусь годину-другу: або ти, чоловіче, ідеш під трибунал, або стаєш головою новоствореного колгоспу. Ет, була-не-була! І в 1948 р. дід дає безрадісну згоду очолити новостворений  колгосп.  
Як родина вижила в той період – одному Богу відомо. Хто тільки не навідувався тоді до хати Зубалів! І в усіх – зброя. Кожного дня були представники влади зі своїми жорсткими вимогами, майже щовечора налітали, як їх називала баба Лікора, «стребки», які, неодмінно махаючи перед самісіньким носом господарів пістолетами, залякували каторгою за співпрацю з українськими націоналістами. З розповіді пам’ятаю, як одного разу опівночі до хати завітав загін «ястребків» на чолі з офіцером Бариніним. Офіцер несамовито кричав, що зараз же вистріляє всю сім’ю, якщо не признаються у зв’язках з бандерівцями. Баба стала просити: «Пан товариш Баранін, не чіпайте нас, ми ні в чому не винні!». А він репетує: «Я не Баранін, я Баринін!». Баба ж з переляку знову: «Товарищ Баранін…». Ледве справді не повбивав. 
Проте, щоб вижити, брехати і кривити душею все-таки доводилося, бо так само частенько вночі приходили оті «хлопці з лісу» – «бандери», на яких полювали і яким треба були продукти, бинти, одяг. Але геть усі «дорогі гості», які регулярно – і по днях, і по ночах – навідувалися до зубалівського обійстя, неодмінно погрожували розправою. А в хаті ж – діти, великі і малі, старі батьки. Тримає баба на руках найменшого, Степана, а дуло автомата уже націлено прямо йому в голову. Чим же завинили вони, її діти, чи сусідські, чи чиїсь інші? Хто, які нелюди хочуть цієї невинної крові? За що така кара Божа?! 
Не справдилися прогнози діючої влади – не вбили мого діда. Ні ті, ні інші. Вижив, хоча й посивів дуже рано. Вже стерлося з пам’яті, як вийшов він з того свого колгоспного головування. Але добре знаю, що за своїм нехитрим майном, нажитим гіркою працею всієї родини, яке отак грубо, примусово, по-бандитському забрали в «колхоз», він шкодував протягом усього життя. 
Уже десь у шістдесятих-сімдесятих роках минулого століття дід Антон вперто і неодноразово писав аж у Москву – здається, до Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва і до Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна – листи-звернення-заяви з проханням встановити справедливість щодо його довоєнної судимості. Знаходив свідків, наводив факти, пояснював ситуацію. Даремно. Приходили тільки стандартні відповіді-відписки. І ніхто і ніколи навіть не думав розбиратися у химерах долі простого українського селянина. Тож такої довгожданої та омріяної реабілітації мій дід так і не дочекався…

У пошуках правди

Колись я поцікавилася в нього, хто ж все-таки відзначався більшою жорстокістю – німці чи бандерівці (хоча, звичайно, за руських я й не питала – це ж наші!). «Всі – кровопійци. Всі! Якщо тримаєш зброю, то вона не повинна стріляти в мирних людей. А вони, ці кровососи, вони всі проливали народну кров», – різко відповів. І наче поставив жирну крапку, бо на цю тему говорити більше не захотів. Я й не допитувалась. 
Мені не виповнилося і 20 років, як дід відійшов у Вічність. 
Ось так і прожив мій дід Антон Семенович Зубаль (21.08.1901р.-22.02.1978р.) до кінця своїх днів у глибокій неприкритій образі на радянську владу. І до самої могили він так і не простив «совєтам» свого розстрілу… 

Валентина ЛИСЮК.

На фото з домашнього архіву: Дід Антон і баба Лікора в останні роки його життя.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Звичайно, адже вона використала для боротьби з Covid-19 весь потрібний державний ресурс. (10) - 12.2%
У Києві тільки імітують бурхливу діяльність. Насправді під прикриттям коронавірусом вирішують інші справи. (41) - 50%
Якби не місцеві ради, то епідемія б стала масовою. (18) - 22%
Мене це не стосується. (10) - 12.2%