«Не плач, я буду жити…»

«Не плач, я буду жити…»

Онкохвору дівчинку рятують травами, дієтою і молитвою.

Для родини Ющиків із Ковельщини останні півроку перетворилися на битву за життя. Щодня і щоночі батьки похвилинно борються за те, аби 8-річна донька зустріла «завтра». І дуже вірять, що у двобої з онкопухлиною саме їхня дитина вийде переможцем.

Ця до болю щемлива історія почалася з банальності. В якийсь період у Наталки стали спостерігати закладення носа. Спершу думали: нежить, минеться. Та коли дихання настільки ускладнилося, що дитина стала ночами хропіти, почали звертатися до лікарів. «Аденоїди» – прозвучало у висновках лікарів. І мама Люба взялася лікувати доньку відповідно до медичних рекомендацій.

– Де ми тільки не були, які процедури не проводили – результат лишався тим же. Здавали аналізи – нормальні. Робили обстеження – теж нічого особливого. Та коли минулого літа поїхали відпочити на озеро, донька там стала задихатися… – пригадує Любов Володимирівна.

Можливо, таке загострення просто в часі збіглося з поїздкою, а може, зовнішні фактори вплинули. Втім якраз тоді жінка зрозуміла: з дитиною коїться щось не те.

Після неодноразових звернень вони в Луцьку потрапили на прийом до поважного віку лор-фахівця. Той сказав: у носі є пухлина. «З чого ви взяли? Ми ж обстежувалися, кров здавали», – не могла повірити Люба. Та лікар іще раз повторив: цю пухлину вже неозброєним оком видно.


Пункція, котру невдовзі зробили спеціалісти, прозвучала, як вирок: пухлина злоякісна!

– Коли це почула, ледь не зомліла. Рак носоглотки «з’їдає» людину за чотири місяці. Що робити? Чим помогти? – і перед жінкою слайдами пробігають усі миті кошмару. – Іноді здавалося, зійду з розуму. Вдень і вночі, вдень і вночі одна думка: як рятувати?!!!

Подружжя кидалося в усі можливі заклади й інстанції: Ковель, Луцьк, Київ, Донецьк. Усюди розводили руками. То нема апаратури, то немає місця. «Зверніться через тиждень», «Приїдьте через місяць». Мати ладна була вити. Адже відлік ішов на дні…

– Відтоді, як лор у Луцьку вперше показав мені оту пухлину, я щодня заглядала Наталці у ніс. Потім пухлину стало видно в горлі. Злоякісне утворення, здавалося, збільшується щогодини … Сказати, що я була в розпачі, – це не сказати нічого. Зі своєю бідою лишилася сам на сам. Ні мій чоловік Петро, ні навіть лікарі не знали, як перечекати період, аби в Києві чи Донецьку звільнилося місце для моєї вмираючої дитини. Єдиним, на кого покладалася, зостався Господь…

У вищі сили Любов Володимирівна вірила завжди. Коли 24-літньою виявила в себе пухлину грудей, теж шукала поради в Бога. Задля того зателефонувала в Рівне до чоловіка, який, за словами Любові, чує голос Господній і вважається пророком. Той чоловік сказав: «Хай цієї неділі вся ваша громада помолиться за твоє зцілення. Якщо наступного після Богослужіння дня твій стан не зміниться, іди до лікарів».

– Я так і зробила. Під час Служби Божої всі тоді присутні в церкві стали просити мені зцілення, – продовжує співрозмовниця. – Навіть передати не можу, яка хвиля тепла мене охопила в ті миті, яка несамовита енергетика… Наступного дня пухлина не зникла і з вірою у краще я пішла до лікарів. А невдовзі позбулася недуги.


Чи думала жінка, що мине понад десять літ і просити в Господа про одужання доведеться своїй дитині?

– Не думала… І не могла зрозуміти, за які гріхи отримала випробування… Іноді такий находив розпач, що опускала руки і казала: «Хай здійсниться, Господи, воля твоя»… Та коли бачила, як на очах тане дитина, знову хапалася за найменшу соломинку, – пригадує. – Коли ми вкотре приїхали до лікарів і ті сказали: з понеділка почнемо хіміотерапію, я опинилася на роздоріжжі. Знову молитви. Знову благання вищих сил врозумити й підказати. Якоїсь миті з’явилася думка відмовитися. Для підстраховки подзвонила до того рівненського пророка. На моє запитання він промовив: «Не спіши передавати у руки людські, аби не нашкодили. Ще маєш час».

Після того Любов Ющик уже не сумнівалася.


«Ми їдемо додому», – сказала лікарям, котрі саме робили обхід у палатах. – «У вас же хімія з понеділка!» – «Я не буду її робити». Жінка-лікар, глянувши на мене і на мою дитину, раптом сказала до Наталі: «Ти чуєш?! Мама везе тебе  вмирати». Лікар-чоловік штурхнув свою колегу. Та це не зупинило. Наталка переляканими очима стала дивитися то на мене, то на жінку в білому в халаті. Але цього ж дня ми зібрали речі і поїхали…

Розповідаючи всі ці події, пригадуючи розпач од переповнених лікарень, де дівчинці із поліського села Тойкут ніяк не знаходилося місця, сьогодні Любов Ющик переконана: так мало статися. Бо майже відразу після того, як жінка в білому халаті заговорила про смерть, пані Люба повірила: маленька доня буде жити.

– Ми отримали координати чоловіка, який урятувався від раку крові. Сам Іосиф Андрійович із Севастополя. Довгий час працював військовим лікарем. А після одужання від лейкемії вирішив допомагати іншим долати онко, – провадить співрозмовниця.

80-літній чоловік телефоном вислухав історію Наталчиної недуги. Перепитав вік, вагу і групу крові пацієнтки. «Через тиждень ти отримаєш препарати, – сказав російською. – Але вже зараз маєш посадити дочку на строгу дієту. І ще скажи: чистотіл приймали? – Так. – Плохо…» Бо виявляється, якщо у хворого на рак уже було хірургічне втручання (а дівчині виривали аденоїди), приймання чистотілу тільки розповсюджує недугу організмом.

Відтоді меню дівчинки було звужене до мінімуму. Вона щодня пила сік із сирого червоного буряку та картоплиння із пророслими пагонами. А через тиждень почався прийом препаратів, які лікар із Криму готує для кожного пацієнта індивідуально.

– Медики не те що скептично, навіть із насмішкою сприйняли, що замість хіміотерапії ми будемо лікуватися дієтою і травами. А я чомусь вірила, – зізнається Любов Володимирівна. – Тим паче, знаю декількох людей із Ковеля та Старої Вижівки, яким Іосиф Андрійович допоміг.

Коли Ющики тільки стали годувати Наталку відповідно до дієти та поїти соком буряку, вже побачили зміни: дитина перестала бути в’ялою. Хоча пухлина була настільки великою, аж повністю перекрила ніс і горло.

– Дочка не могла не те що пити, навіть дихати! Кожної ночі ми біля неї чергували. Зімкнути очі загрожувало втратити дитину. Коли Наталка, сплячи, починала хапати повітря і здригатися од відсутності кисню, ми її різко піднімали, починали трясти, водити – це для того, аби пухлина ворушилася і для повітря утворювалася хай найменша щілинка, – переповідає мати.

Від напруги та фізичного виснаження Люба, здавши свій «пост», просто провалювалася в сон. І тоді біля дитини чергували тато чи бабуся.

А Наталка?.. 8-річна дівчинка демонструвала таку мужність, що без сліз тяжко було дивитися. Вдень і вночі вона виконувала всі вказівки. Були випадки, її свідомість спить, а сама дівчинка, щоб не задихнутися – ходить. Спершу казала: «Мамо, тож усі ми колись помремо. Тільки хтось раніше, а хтось пізніше». І мама на це заливалася слізьми. А одного прекрасного дня Наталка заявила: «Не плач. Я буду жити. Я точно це знаю!».

Як тільки маленька пацієнтка почала приймати ліки, пухлина стала видозмінюватися: структурою, кольором, розміром. Через пару днів у горлі вже з’явилася щілинка для дихання. Не так боляче було ковтати їжу. «Проснувся» апетит.

Такому швидкому результату навіть севастопольський лікар здивувався. Та потім знову стало гірше, продовжує жінка:

– Я знову телефоную. Розповідаю про раптове ускладнення. «Значить, у лобовій частині була ще одна пухлина. Це вона далася взнаки, – прозвучало у трубці. – Не переживай і продовжуй лікування».

Не повірити спеціалісту жінка не могла. Бо коли ще на початках питала за результати його роботи, чоловік спокійно розповідав: «Люба, я вже 20 років лікую онкохворих. До мене півсвіту зверталося. І даю 99,9 процента, що поможу твоїй дитині. Головне – робити все, як я казатиму».

Спершу, зізнається мати, було непросто. Похвилинно розписаний прийом препаратів не тримався в голові. Тому жінка раз у раз заглядала до записничка, аби нічого не пропустити. Але щодня ліпший результат додавав сил.

Доки ми розмовляли, жінка постійно заглядали до кімнати, де гралася Наталка: чи дитина не заснула, бо задишка під час сну ще не зникла повністю. Так само треба було переривати розмову, щоби дати дівчинці чергову дозу препарату. Але це, каже Любов Володимирівна, дрібниці.

До Наталки почала приходити вчителька: аби школярка надолужувала пропущене. Буквально днями мама з донькою повернулися з Інституту раку в Києві. І там заввідділенням, іще не знаючи про методи лікування Ющиків, сказав: ви все робите правильно, їдьте додому, пухлина сама «відлетить».

– Частину препаратів Іосиф Андрійович уже відмінив. Іще частину сказав приймати наступних два тижні. А що буде далі?...

– А далі – я виросту і стану вчителем фізкультури, – раптом заявила 8-літня дівчинка.

І дай Боже, аби всі її мрії здійснилися.

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора.   

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (72) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%