Батька оперував син

Батька оперував син

Уперше із завідувачем відділення інтервенційної радіології КП «Волинська обласна клінічна лікарня» Юрієм Легкодухом ми познайомилися під час гібридної операції: пацієнту одночасно лікували два органи.

Про себе Юрій Васильович розповідає скупо. Одружений, має троє дітей.  У 1997 році закінчив Львівський державний університет. Пройшов інтернатуру, після цього працював викладачем Луцького базового медичного коледжу, де викладав хірургію і реаніматологію. У 2002 році прийшов у колектив Волинської обласної клінічної лікарні в рентген-хірургічну лабораторію (була тоді така ланка). Це  нині назва досить солідна: відділення інтервенційної радіології, яке має свій ліжковий фонд. 
– Ми тоді мали ангіографічну установку фірми «Сіменс» та ангіограф, який стояв на другому поверсі, – деталізує завідувач відділення інтервенційної радіології. –  Він давно відслужив своє і його демонтували. Нині його замінили новим зразком сучасного покоління. Виховувався у лікарській сім’ї. І мама, Катерина Андріївна, і тато, Василь Григорович, – лікарі. Їх приклад наслідували і ми з братом, котрий працює в Києві. Такою ж стежкою йдуть нині і діти, котрі також обрали лікарський фах.
– Отже незабаром ми говоритимемо про велику лікарську династію у нашому краї. Ви родом звідки?
– Народився я у Львові. Мої батьки з названого регіону. Згодом переїхали на Волинь. Досі працюють у Старій Виживці лікарями-педіатрами. Тут я закінчував і школу. Навіть важко визначити, який регіон мені дорожчий. Напевно, вже Волинь. Тут сім’я, тут робота, тут я відбувся. Разом з тим дуже люблю Львів і завжди казав, що люди, які народилися тут, мають якийсь специфічний шарм. Чимось вони трохи відрізняються. Можливо, більшим українізмом. Старшому синові Іванові виповнилося 23. У цьому році закінчив Львівський університет,  інтернатуру побажав пройти у відділенні судинної хірургії нашої лікарні. Саме цей фах зацікавив його найбільше. Як далі складеться, гадати не буду. Діти дещо по-іншому сприймають цей світ. Вони можуть дозволити собі кудись поїхати, знайти цікавого співрозмовника, навіть серед іноземців, оскільки обидва дорослі сини досконало володіють англійською мовою. Старший, окрім того, освоїв і німецьку, тож при бажанні читають твори зарубіжних авторів в оригіналі. Я, до речі, також трохи володію англійською, але зізнаюся відверто, що це далеко не той рівень, який би хотілося мати. На вдосконалення усе не вистачає часу. Коли їду на якусь цікаву конференцію за кордон, то стараюся брати дітей. Останній раз зі старшим були в Естонії, де проводили світовий вок-шок. Конференція досить цікава, досить потужна. Вона була побудована на операції на виду усієї зали. Потім обговорення, доповіді. Усе  досить гарно й показово. Коли виникали якісь труднощі, на допомогу приходив син. Така наша сучасна дійсність. Я говорю це відверто і вважаю, коли не володієш хоч однією іноземною мовою, особливо в медицині, багато що втрачаєш. Ти просто живеш у своєму малому світі. Коли їдеш за кордон, то у тебе інше світосприйняття. Там ніхто не вип’ячує своє Я. Кожен чесно та сумлінно робить свою справу. До того маємо йти і ми, вдосконалюючи  свої якості, власні навики та професіоналізм.

– А хто за професією Ваша дружина?
– В університеті Ольга Володимирівна здобула фах терапевта, але працює дещо в іншому напрямку. Це досить цікава історія, яку варто розповісти. Коли закінчила університет, вона також хороший лікар, хороший спеціаліст, але якраз було місце в лабораторії і дружина  пішла туди. Вона сказала: «Ти спілкуйся з хворими, роби операції, а вдома хтось повинен бути». Я дякую Богові, що так воно сталося. Коли ти працюєш цілий день і повертаєшся о 18 чи 19 год., то знаєш, що удома порядок: скрізь прибрано, їсти наварено, діти доглянуті. Після роботи ти просто відпочиваєш. Жити у такому ритмі, в якому живуть лікарі-хірурги, досить і досить важко.  Мусиш відновлювати затрачені сили та енергію, шукати якусь сатисфакцію. Тож у плані сім’ї я задоволений, саме тут і є ця сатисфакція.

– Ви говорили, що відмовляли середульшого сина йти в медицину. Цікаво, а що радили Вам у свій час тато з мамою?
– Якщо чесно, то це вже призабулося. Що ж  до дітей, то їх доля, мабуть, співпадає з моєю. Я також часто заходив на роботу до своїх батьків, бачив специфіку медицини, знав деякі її нюанси. Напевно, це і визначило мій вибір. Нині в медицині, на мою думку, лишилися ті люди, які вірять в її краще майбутнє і роблять усе для того, аби воно швидше настало, які хочуть чогось досягнути, бачать якісь перспективі. Якщо не будеш віддавати себе до кінця, то розраховувати на удачу вкрай важко. Робота потребує також постійного навчання, колосальних фізичних та моральних сил. Лікар має перейматися долею кожного пацієнта, вникати в його моральний та психологічний стан, переконувати в успішному завершенні лікувального процесу.

– Пане Юрію, з якого часу Ви очолюєте відділення інтервенційної радіології і які зміни за цей період відбулися?
– Якщо не помиляюся, то з 2012 року. За цей час багато що змінилося. Тепер набагато більше стало оперативних втручань, які колись виконувалися лише в столичних клініках. Зміцнилася матеріально-технічна база. Нині в лікарні є два ангіографи, які дають можливість проводити весь спектр ендовіскулярних втручань. Чи це є інтервенційна радіологія в судинній медицині, чи це є інтервенційна радіологія в кардіохірургії або в нейрохірургії. Весь спектр, який можна застосовувати в ендовіскулярній медицині, він є у нас. Починаючи з 1996-97 років, ми в цьому напрямку є піонерами на Західній Україні. Таких центрів, який є у нас, не думайте, що хвалюся, цього якраз не люблю, але факт є фактом, поки що в інших західних областях нема. Тож до нас на лікування  звідси приїжджає досить багато пацієнтів.

– Чому такий пріоритет надано Волині?
– У даному випадку варто говорити про добру роботу управлінського апарату лікарні і в першу чергу нещодавнього керівника нашого закладу Івана Миколайовича Сидора. Він постійно націлював колектив на новації, постійно закликав вчитися та вдосконалюватися, переймати та запроваджувати у повсякденну практику передові методики. Тому маємо таку потужну сферу та високваліфікованих спеціалістів і хорошу матеріальну базу. Лишається одне – працювати з високою віддачею сил та вміння. Наша спеціальність тісно пов’язана з апаратурою – ангіографом. Саме він дає можливість розвивати та вдосконалювати нові методики лікування.

– Чим же він такий корисний та помічний?
– Хочу, щоб мене зрозуміли і пересічні громадяни. Ангіограф – це апарат, який дає можливість обстежити будь-яку клітину людського організму. За допомогою катетирів (це інструментарій) ми можемо зайти в найдрібнішу судину людського організму. Це може бути судина серця, судина верхньої  чи нижньої кінцівки, печінки чи нирок. Ендовіскулярна хірургія – це поки що молода галузь медицини. Але розвивається вона досить стрімко. І не тільки в нас, а й у цілому світі. Вдосконалюється інструментарій, впроваджуються нові методики оперативних втручань. Ця хірургія поєднує в собі ту ж саму кардіологію, ту саму інтервенційну кардіологію. Стенокардію можна лікувати таблетками досить тривалий проміжок часу, а можна зробити ту ж саму коронографію і побачити захворювання в судинці, відкрити її звуження і уникнути хімії.

– Так розумію, що говорите про це з власної практики.
– Я в минулому році прооперував свого батька. Робили операцію на серці. Він сам, як я вже казав, лікар, дитячий педіатр. Усе почалося три роки назад. У нього стався інфаркт. Ми його виходили. Говорю йому, що є два шляхи: або ти постійно п’єш таблетки, або давай зробимо коронографію, подивимося в якому стані судини. Можливо їх треба роздути, можливо стент поставити. Батько відмовився. Боязнь його мені зрозуміла. Ніхто не застрахований від непередбачених випадків. Торік стався ще один інфаркт і я свою пропозицію не став повторювати. Просто сказав, що переконувати не буду, «ти є дорослий чоловік, мою думку знаєш. Коли надумаєш, я все зроблю». Через якийсь час  ще один обширний інфаркт, досить і досить потужний. У червні він нарешті відважився на операцію. Коронографія показала, що багато судин уражених. Ми провели аортокоронарне шунтування і вшили п’ять шунтів. По-іншому не можна було. Для чого це все розказую? Коли він уже лежав в реанімації і ми з ним говорили, то почув: «Ти знаєш, я нарешті зрозумів, що всі ті таблетки нічого не дають. Є проблеми, є болі, треба йти обстежуватися і визначати, що робити далі». «Слава Богу, що ти зрозумів і, слава Богу, що все добре закінчилося». Але є дуже багато випадків, коли людина не знає про свої проблеми і йде іншим, хибним шляхом. Це стосується не тільки кардіології, а й тої самої інтервенційної нейрорадіології, коли є проблеми з атеросклеротичними бляшками в судинах голови і шиї. Коли ці бляшки відриваються, стається мікроінсульт, людина ходить і починає приймати таблетки. За першим йде другий. А варто всього-на-всього зробити обстеження, щоб визначитися, що робити далі. До нас звертаються пацієнти із запущеними формами захворювання. У більшості населення відсутня культура догляду за власним здоров’ям. Хочу зауважити, що це глобальна проблема всієї нашої медицини. Нема нормальної профілактичної роботи. Людям не пояснюють і не розказують. Пішов до лікаря, той виписав таблетки – ось і все лікування.

– Ви робили операцію татові. Не боялися? Адже це не випадковий пацієнт – найрідніша людина. Почуттєві емоції підвищенні.
– Звичайно, переживав, але ніякого страху не було. Усі емоції відійшли на задній план.  Переді мною був пацієнт, якого треба повернути до нормального життя. Звичайно, міг звернутися у якусь клініку, адже у мене багато друзів та знайомих, які працюють у Києві чи Львові, але не став цього робити. Абсолютно довіряю нашим кардіохірургам, тому ж Володимиру Пецентію. Він у рік робить до 200 таких операцій. Добре знаю його професіоналізм, знаю його як хорошу людину. Безумовно, переживання були, але водночас було чітке розуміння, що коли цього не зробити, то наслідок може бути неочікуваний. Є шанс продовжити життя та покращити його якість. Раніше тато при ходьбі задихався, а після операції тихо-спокійно вийшов на роботу. Кожного ранку телефоную і запитую, як почувається. Каже, що нормально, тиск стабілізувався. За місяць ми робимо не менше 40 операцій.

Володимир ПРИХОДЬКО.

На фото Андрія ПАСІЧНИКА: під час операції. 


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

Ефективна протидія смертоносній інфекції. (4) - 7%
Нездатність адекватно реагувати на загрози. (13) - 22.8%
Відволікання уваги від чогось важливішого. (31) - 54.4%
Мене це не стосується. (3) - 5.3%