Двадцять років храму

Двадцять років храму

Двадцять років тому у с. Городок Маневицького р-ну, що на Волині, вперше за всю історію його існування з’явився православний храм. Рідко хто знає, що до його проектуванням і будівництвом займався Володимир Мирка, який тоді працював директором Городоцького лісгоспу. Як це було, дізнавалися журналісти «Волинської газети».

З повстанського роду

Про історію своєї родини Володимир Мирка дізнався від батька в старші роки. – Того разу ми разом їхали в с. Новосілки на Львівщину, – пригадує Володимир Васильович. – Це Жидачівський р-н, звідки батько родом і де був вибраний старостою місцевого храму. До речі, у краях 11 січня 1909 р. (за іншими даними, 23 листопада 1910 р.) народився і найбільший ворог дефензиви, гестапо, НКВС і зрадників ОУН – один з лідерів ОУН-УПА, засновник і керівник її служби безпеки – найбільш засекреченої структури ОУН Микола Лебідь. Мій батько – з 1931 р. н., а його брат – з 1915-го. Тож, вочевидь, добре знав Лебедя, сам був у повстанцях, прожив 97 років. Батькового брата врятувало те, що потрапив у полон, відтак виїхав в Америку, сюди не захотів вертатися. Він приїздив до мене уже після проголошення Незалежності України – в 1993 р. А вперше про себе подав вісточку тільки у 1991 р. Ви ж знаєте які тоді були часи. 
Наш співрозмовник на якусь хвилю примовкає, а тоді промовисто зиркає і вичікувально зирить у наш бік.
– Я міг і вищої освіти не здобути, – каже задумливо. – У це село вернувся один тільки рідний брат батька. Загинув він при таких обставинах. Семеро хлопців з боївки зайшли в село. Перебути вирішили в стодолі, що була біля батьківської хати. Напевно, якийсь мерзотник їх виказав. Там було семеро повстанців. Відстрілювалися до останнього. Тільки коли затихли постріли, то кадебісти потрапили у схрон і побачили, що всі бійці були постріляні. Швидше всього, вони стріляли самі себе, аби не потрапити живими до рук червоних карателів. Хто там був, достеменно ніхто не знає. Але на той час живою ще була татова мама, моя бабуся, яку я добре пам’ятаю ще з інститутських років, вона також прожила 100 років. Коли її підвели до рідного сина і запитали, чи то він, то вона засміялася і сказала, що ні. Завдяки її нелюдській витримці та силі волі, ми залишилися жити. В іншому випадку, як мінімум, були б в Сибірі, а може ще й далі. Звісно, що за совєтів міг розказувати мені батько?!. Тоді всі боялися і зберігали мовчанку.
Родина залишилася у селі. Після закінчення школи Володимир Мирка вступив до Львівського лісотехнічного інституту, закінчив його і отримав направлення на Волинь. Починав з помічника лісничого, відтак – лісничим, а потім начальник Волинського лісоуправління Анатолій Голік призначив його своїм заступником. Та згодом Володимир Васильович сам виявив бажання очолити Городоцький лісгосп. Вже працюючи директором, його помітив тодішній голова облдержадміністрації Борис Клімчук.

Могили вояків УПА

Наша розмова заходить про патріотизм, державний чин, звісно, про другого Президента Незалежної України, тих людей, котрі боролися за сомостійну Україну в часи Другої світової. Серед таких був і голова Братства ОУН-УПА Клима Савура Мілетій Семенюк.
– Тепер розповім про Мілетія Семенюка, – каже оповідач. – Після виборів нас, п’ять довірених осіб, вирушило на інавгурацію Президента. 
На цей захід, пригадує Володимир Мирка, також запросили відомих краян. Були серед них Мілетій Семенюк, депутат першого скликання Верховної Ради Незалежної України Андрій Бондарчук, з яким наш співрозмовник і досі гарно дружить, Любов Ганейчук, Борис Клімчук. Їхали всі одним автобусом, зрозуміло, що дорогою зупинялися. 
– Саме під час цієї поїздки ми з Мелентієм зійшлися ближче і подружилися, – мовить Володимир Васильович. – Я йому розповів про цей бій за участю батькового брата, про те, що в селі є пам’ятник загиблим воякам УПА, на якому серед інших вибито і прізвище мого дядька: Мирка Михайло Лук’янович. Мелетій швиденько все перевірив своїми каналами і після цього обоє стали добрими друзями. 
– Якось, коли я вже був головою райдержадміністрації, – пригадує ті часи, – він приїжджає до мене в Камінь-Каширськ і каже: «Володимире Васильовичу, така ось ситуація. У Камінь-Каширську є багато людей, які знають місця поховання вояків УПА. Чи не могли б ви домогти в такому питанні». Звичайно, не відмовляю. 
Володимир Мирка дав розпорядження відповідним службам, попрохав голів сільських рад, краєзнавців підключитися до пошуків. Звичайно, люди знали багато, але навіть при незалежній Україні боялися щось говорити. Жили з боязню: а раптом все повернеться назад? І все ж те звернення дало свої плоди. Старші жителі району показали 15 невідомих на той час захоронень українських патріотів. 
– Мені тільки залишалося викликати усіх керівників району і дати розпорядження на всіх цих місцях встановити пам’ятники, аби гідно пошанувати героїв нашого народу. 
Так воно і вийшло. На всіх похованнях зробили земляні насипи, обгородили їх парканчиками. Після цього Мелетій привіз голові райдержадміністрації нагороду – медаль «60 років УПА».
– Так що в усі періоди нашої і давнішої, і сьогоднішньої історії були патріоти різного ґатунку – справжні і мнимі, – каже колишній ексголова Камінь-Каширської райдержадміністрації і уточнює: – Вишита сорочка не завжди є символом справжнього українця. Нині багато хто б’є себе в груди, що наша країна найкраща і водночас посилає дітей за кордон. І не тільки на навчання. Така, на жаль, дійсність. І посади, відомо, купуються за гроші, які невпинно везуть у чемоданах в столицю. Ось тому й досі не виявлено тих, хто вбивав патріотів на Майдані.

Від Гошова до Городка

– Все ж, Володимире Васильовичу, давайте повернемося до спорудження храму у с. Городок, – просимо нашого співрозмовника. – Подейкують, що саме Ви зробили його проєкт і керували будівництвом. Звідки такі знання і завзяття?
– Це направду так було. А звідки взялися сили, сам дивуюся. Історія мого воцерковлення дуже давня і також починається з дитинства. Я народився в 1962 р. На той час українська греко-католицька церква на Івано-Франківщині, як і скрізь по Україні, була під забороною. Та недалеко від мого села знаходився досить відомий Гошівський монастир. Є навіть ікона Гошівської Божої Матері. Це місто з 1993 р. отримало статус обласного підпорядкування, як Нововолинськ. При совєтах ця церква була заборонена. У нашій сім’ї так було заведено, що всі ходили в церкву. Скільки себе пам’ятаю, ходив в українську автокефальну церкву у поближньому до нашого с. Болехів. У 70-80-ті роки ми переселилися в місто. Згодом церква там перейшла під юрисдикцію Київського патріархату. Цікаво, що кожного року туди приїжджає владика Луцький та Волинський Михаїл. Він разом навчався з тамтешнім благочинним, який і запрошує щороку на празник свого однокурсника. Там його і я зустрічав.
– А як це пов’язано з Вашим перебуванням на Волині?
– Думаю, що цим своїм вчинком я повинен завдячувати дідусеві та батькам, які привели мене до розуміння церковного життя. Отож повернімося до того часу, коли я був директором Городоцького лісгоспу, що на Маневиччині, – мовить наш співрозмовник. – Це був 1999 рік. ХХ століття завершувало свою історію. На той час, будучи першим заступником начальника лісового господарства, сам погодився очолити цей лісгосп. З цього приводу тодішній перший заступник голови облдержадміністрації Віталій Заремба, з яким у нас хороші стосунки до сьогоднішнього дня, неодноразово підтрунював наді мною, що я добровільно поміняв генеральські погони на полковницькі. 
– А й справді, чому Ви так поступили? 
– Будучи на посаді головного лісничого, мене обрали депутатом обласної ради від Маневицького р-ну. Тому й вирішив ближче познайомитися з цим краєм, його людьми. Там довелося починати свій лісовий шлях після здобуття вищої освіти на посаді і помічника лісничого, і лісничого Грядівського лісництва, а згодом , і головного лісничого держлісгоспу. Начальник управління відпустив з великою неохотою. Саме на новій посаді в 2000 році я став Заслуженим лісівником України. Думаю, за що відзначають, розповідати не треба.

Церковні відзнаки

– То ж як Ви стали ініціатором спорудження сільського храму?
– У 1999 році до мене приходить церковна двадцятка села і просить віддати їм цех з виготовлення прищепок, – усміхається наш співрозмовник. – У свій час була така ходова продукція, яка особливим попитом користувалася у сільських жінок. Випране ними припинали. 
Інша частина попросила приміщення магазину робітничого постачання. Аби примірити громаду, вирішив спорудити невеличку церковку. Сам накреслив її план. Покликав лісничих, начальників цехів і перед кожним поставив конкретне завдання. На той час у лісгоспі ще був свій різьбяр, якому і доручив виготовити іконостас. Десь за місяців три церкву збудували. 
На відкриття 17 квітня 1999 р. прибув владика Ніфонт, а з ним ще 12 священиків. Митрополит привіз мені грамоту та інші церковні нагороди, про існування яких я навіть не здогадувався. Після цього ми пішли в нашу їдальню. Під час обіду я пообіцяв владиці, що через рік ми побудуємо нормальну церкву. 
– І дотримали свого слова?
– Авжеж. І цього разу також самотужки зробив її креслення, – мовить. – Забігаючи наперед скажу, що згодом допоміг її узаконити Борис Клімчук. Я ж тоді був молодий, гарячий і не думав, що документація має пройти належну експертизу та отримати відповідний дозвіл. За нову церкву нагороди вже отримував з рук блаженнішого Володимира.
Цьогоріч виповнюється 20 років від часу її спорудження. Потрібно додати, що сільська громада прийняла рішення про перехід до ПЦУ і зараз у храмі звучить українське слово.

Володимир ПРИХОДЬКО,
Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото Віктора РАЙОВА.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

Ефективна протидія смертоносній інфекції. (4) - 7%
Нездатність адекватно реагувати на загрози. (13) - 22.8%
Відволікання уваги від чогось важливішого. (31) - 54.4%
Мене це не стосується. (3) - 5.3%