Виросла… серед газет

Виросла… серед газет

Бог забрав одну дитину, щоб подарувати трьох.

«Це ще надто жива рана, щоб торкатися», – крізь сльози промовляє Жанна Радзивілюк. Тож єдине, що її тримає, що допомагає усміхатися та мріяти про завтра, – стали діти. Хай не всі вони кровні, але такі близькі. Хай чужою жінкою народжені, але – найрідніші у світі…

Розмова із Жанною Борисівною була дещо спонтанною. Тому доки балакаємо у поштовому відділенні с. Волошки Ковельського р-ну, раз у раз заходять відвідувачі. В одного комунальні платежі треба прийняти, іншому – про пенсію розказати. Те, наскільки фахово це робить співрозмовниця, свідчить про неабиякий досвід. Та на комплімент пані Жанна тільки усміхається:

– Бо я із шестимісячного віку працюю!

І, вловивши мій подив, пояснює:

– Просто мама теж була начальницею відділення поштового зв’язку. А оскільки працівником вважалася хорошим, то довго у декреті не сиділа. Мене погодує, в коляску покладе, газетами з усіх боків підмостить – і так ми з нею листи-газети розносили.

Не дивно, що змалечку привчившись до роботи поштаря, Жанна Борисівна дитинство, юність, молодість і навіть сьогодення пов’язала з цією професією.

– Була я, щоправда, на різних посадах. Починала з того, що Ковелем телеграми розвозила, далі взяли мене підмінним начальником ВПЗ (заміняти колег, у яких відпустка, декрет і подібне). Саме тоді, до речі, я весь район об’їздила, пізнала звичаї Радошина й Майдана, Сільця й Озерного, Доротища і Любитова. І саме «кочова» робота допомогла знайти супутника життя, – пригадує оповідачка.

Події цієї любовної історії розгорнулися у Підріжжі – селі, до котрого 20-річна Жанна їхала крізь сльози. «На край світу мене відправляєте», – жалілася колезі-ревізору. А та, щоби втішити, обіцяла: «Та не плач, кавалера тобі там знайдемо». І хто б міг подумати, що ці слова стануть пророчими.

– Це не було коханням із першого погляду, – зізнається жінка. – Коли разом із товаришем мій Міша вперше зайшов на пошту (треба ж приїжджу «зацінити»), ні в кого з нас у серці не йокнуло. Але щоденні зустрічі, пропозиція «тяжку сумку помогти піднести» невдовзі дали плоди. І піврічне знайомство врешті завершилося весіллям.

Про своє життя у шлюбі Жанна Борисівна тільки хороше розповідає. Іноді сама дивується, наскільки вони з Михайлом стали справді половинками. І навіть зараз, коли у парі 22 роки, чоловік їй дарує квіти та зізнається в коханні.

– Ще від початків у нас повелося, що в будь-якій ситуації ми один із одним радилися. Часто бувало: я про щось думаю, а Міша те саме озвучує, – і жінка наводить різні приклади з минулого. Подібне вийшло й того дня, коли подружжя Радзивілюків вирішило всиновити дитину.

– На той час нам обом було майже по 30. Виховували двох синів: Сергійка та Андрійка. Вони вже дорослі хлопчики були: старшому – дев’ять, меншому – сім. А мені так хотілося дівчинку: бантики, рюшечки, туфельки. Дозволяло б здоров’я – народила. А так… – зітхає співрозмовниця від споминів.

Відсутність маленьких дітей постійно гнітила подружжя. Михайло із Жанною старалися цього не показувати. Навіть одне одному. Але того вечора ніби якісь вищі сили підштовхнули до відвертої розмови.

– Як зараз бачу цю картину: всією сім’ю повечеряли, діти пішли своїми справами займатися, а ми з чоловіком за столом лишилися. «Знаєш, – кажу, – Міш, у нас так мало діток. Давай якусь сирітку із дитбудинку заберемо». Він глянув на мене так пильно – й у відповідь: «Я так давно чекав, аби ти це сказала!..»

Тієї хвилини, здавалося, каменем відпали багаторічні сумніви й тривоги, смуток і безнадія. Невдовзі батьки покликали обох синів. І почувши запитання мами й тата, діти заплескали: «Хочемо! Хочемо!» Але попередили: «Тільки братика».

Здавши необхідні документи, подружжя стало чекати. А невдовзі поїхало у будинок маляти.

– Обоє дуже хвилювалися. Не за клопоти або труднощі. Ні. Боялися, чи зможемо чужу дитину полюбити так, як рідну. Чи зможемо ось так, сходу зробити правильний вибір. Та коли нам винесли шестимісячного хлопчика і воно, маленьке, простягло до чоловіка рученята, єдине, що ми змогли, – плакати від щастя...

Потіха від маленького Вадима була така велика, що через три роки подружжя Радзивілюків вирішило всиновити ще одну дитину. Цього разу рекомендацій «тільки хлопчика» вже не звучало. І Жанна Борисівна була на сьомому небі від щастя, коли в березні 2005-го взяла на руки 6-місячну Діну.

– З усиновленням нам дуже поталанило, – вважає жінка. – Бо коли береш уже старшеньку дитину, вона тривалий час має звикати до життя в сім’ї . Іноді адаптація затягується на роки. А в нас усе – тьху-тьху-тьху – непомітно пройшло. Якби не злі язики, діти й досі не знали б, що у них десь є біологічні батьки.

Хоча, міркує співрозмовниця, рано або пізно правда мала відкритися. Тим паче, не в місті живуть, а в селі, де кожен один одного знає. Просто батькам хотілося розповісти все обережно: аби не ранити дитяче серце. Бо не кожен зумів би зреагувати на почуте так, як це зробив Вадим.

– Він запитав, повернувшись зі школи: «Мамо, ви мене народили чи з дєтдома взяли?», – пригадує Жанна Борисівна.

Сказати, що це дитину приголомшило? Хтозна. Але трагедії з цього хлопчик не робив. Адже коли мав три роки, подружжя Радзивілюків усиновило Діну. А згодом (через два роки) в сім’ї з’явилася ще одна дівчинка – Катруся.

– Коли ми приїхали взяти третю дитину, нам розповідали за різних малят. Катя ж вразила тим, що була дуже маленька і худенька. На той час їй виповнилося два роки і три місяці, тобто на пару місяців менше, ніж Діні. Але різниця у зрості величезна. «Мабуть, недоїдає, недосипає, обділене і знедолене» – стиснулося серце, й ми не могли її не прихистити, – зізнається оповідачка.

Чи дійсно два роки інтернату далися взнаки, а чи просто характер інший, утім Катруся дуже відрізняється від старших братика й сестрички. І річ не лише в тому, що досі лишається не за віком худенькою та маленькою. Просто натуру має іншу, пояснює Жанна Борисівна:

– Якщо старшеньку, Діну, хтось захоче образити, кольне тим, що «дєтдомовська», вона прибіжить, обніме, в очі загляне: «Правда, мамо, ви мене любите?» – «Правда, доню». І дитина знову біжить на вулицю, щаслива. А от Катруся дуже ранима, надто болісно сприймає своє походження. Багато зусиль треба було докласти, щоби привчити її до ласки, любові, щоби вона сама захотіла притулитися. Якщо хтось чужий її скривдить – не біжить до мене, а десь у темному куточку ховається й плаче. І це при тому, що в нас вона вже сьомий рік...

Після того, як у квітні 2013-го Жанна Борисівна поховала старшого сина Сергія, саме троє меншеньких діток фактично тримають жінку на цьому світі.

– Менший із моїх рідних синів, Андрій, має трохи замкнутий характер. Часом хочу про щось розпитати, а він: «Ой, мамо, нашо воно вам!». Старший же, Сергій, був щирим, відкритим. Завжди нам із ним було цікаво побалакати. Але пухлина мозку п’ять із половиною років мучила, чотири операції заставила зробити і…. врешті забрала в мене сина… Не раз я після того уявляла: що би робила після смерті Сергія? Чим від болю рятувалася б? І щоразу дякувала Богу за те, що, забравши одну дитину, взамін подарував мені трьох.

Багато гірких дум передумала мати, багато переплакала. Але навіть найсильніший біль притуплюється, коли щоранку чуєш «Мамо», коли маленькі гаврики постійно на роботу прибігають, коли до шевченківських днів спішиш сорочечку вишивати, бантики зав’язати.

І щойно Жанна Борисівна це промовила, як двері поштового відділення відчинилися й на порозі постало усміхнене дівча:


– Ось це і є моя Катруся, – також засміялася жінка. І те, з якою довірою дитина притулилася до маминих грудей, повідало більше, ніж уся наша розмова.

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

На фото автора: Жанна Радзивілюк із донькою Катрусею.  

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (234) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (167) - 31%