Для Путіна і не тільки

Для Путіна і не тільки

…Я зайшов у купе і побачив моїх супутників – старшого лейтенанта та капітана авіації Радянської армії. Вони сиділи праворуч за столиком, на якому стояла пляшка горілки. Зліва – молодий чоловік років 27-30 поглядав у вікно.

– Товаришу капітан! Чи думали ми ще вчора, що наша рідна армійська команда з Ростова програє фінал Кубка СССР «Карпатам»?

– М’яч круглий, поле рівне, – розмірковував капітан, – але, як і ви, не очікував цієї прикрої поразки. Чи варто було їхати до Москви, щоби з ганьбою повертатися додому?

– Товаришу капітане! Але кому програли армійці: бен-де-ров-цям! Це жах…

Тут і я втрутився у розмову:

– Ви з Луцька приїхали на матч, а я прилетів із Владивостока. Не пошкодував 200 рублів, щоби повболівати за рідну команду з Ростова-на-Дону, де я проходив строкову військову службу в авіаційному полку.

– О, то я бачу, ми всі авіатори. Не гріх і по сто грамів перекинути, – і капітан потягнувся по закуску, а я – за далекосхідною чавивою.

Запросили до столу і молодого чоловіка. Але він чемно подякував: мовляв, їде у відрядження до Києва і йому вкрай потрібна свіжа голова.

– Свіжа голова потрібна всім, але, на жаль, її забракувало армійським футболістам, – виклав старший лейтенант.

– У такому випадку замочимо нашу образу, – розливаючи горілку, торочив капітан.

Перша чарка горе не здолала, а тільки розлютила вболівальників футболу.

Всім футболістам дісталося на горіхи від сп’янілих фанатів ростовського СКА.

– Програли би «Динамо» чи «Спартаку», стерпів би, а бен-де-е-е-ров-цам… – не міг вгамуватися старший лейтенант. – Чули, як горланило п’ять тисяч галичанських уболівальників: «Кубок на Говерлу!»?

Почувши це, молодий чоловік повернувся від вікна і посміхнувся.

– На жаль, – продовжив уже я розмірковувати, – пророцтво донського козака-банера, зробленого із п’ятиметрового листа фанери з написом «Ростов без кубка – Дон без води!» здійснився.

Після другої чарки очі загорілися, і ми, троє авіаторів, перейшли на «бендерівську» тему, стали в пух і прах поливати найбруднішими словами тих, хто не бажав мати справи ні із совіцькими, ні з польськими, ні з німецькими окупантами. Я також підливав масла у вогонь. Розповідав, як мою сестру Люсю після війни направили в західні області України на комсомольсько-партійну роботу. Тут вона працювала першим секретарем РК ВЛКСМ в Березно, потім – жіночим організатором у Млинові, а згодом – у відділі партпропоганди Ковельського МК КПРС. Постійно вела боротьбу з бандерівськими загонами. За це отримала купу державних нагород і… постріл у груди. Бог зберіг її. Я гордився сестрою. Адже вона після смерті нашої мами у 1949 р. забрала мене в Березно на виховання…

Ми не спали всю ніч. Поразка від «Карпат» та бендерівський переполох не давав нам спокою. Не спав і молодий чоловік. Під ранок потяг «Москва-Ковель» прибув до Києва. Провідниця принесла молодому чоловікові квиток. Він повільно повернувся до кожного із нас і тихим голосом промовив: «Я росіянин… Народився у Москві, закінчив Московський університет. Скажу вам відверто. Єдина нація в Радянському Союзі – це бандерівці. Вони знали, за що воювали і віддавали своє життя…»

Молодий чоловік пішов до виходу, не сказавши нам «до побачення». Провідниця його провела, щось сказала йому і поцілувала в щоку.

Ми, троє пасажирів, були пригнічені словами москвича. І почалося все спочатку. Гострі списи летіли навздогін зраднику – столичному шалопаю, як висловився капітан. Він пожалкував, що не взяв його адреси, а то б викликав на словесну дуель.

Потяг набирав ходу в бік Західної України. Сон розморив нас. Ми спали до того часу, поки провідниця не розбудила і не вручила луцьким авіаторам квитки. Але через кілька хвилин знову повернулася в наше купе. Подивилася на кожного сумними очима і мовила:

– Знаєте, мої дорогі пасажири, у післявоєнні роки я стояла на колінах перед своїм керівником і благала, щоби мені дали можливість бодай одну поїздку зробити на поїзді «Москва – Ковель», адже працювала на інших напрямках.

Ми усі насторожилися, нашорошили вуха.

– То були голодні і важкі часи, – продовжувала свою розповідь провідниця. –І тільки в Ковелі я могла закупити продукти: картоплю, сало, цукор, борошно, крупи, сухофрукти та інше. І все це царське добро я везла в Москву, де мене чекали голодні діти, родичі, сусіди. Цих запасів нам вистачало на кілька місяців,а потім я знову ставала на коліна і благала про поїздку до Ковеля. Я вдячна тодішньому керівництву залізничного транспорту, що давало можливість усім московським провідникам почергово робити рейси до Ковеля. Ось вам і бан-де-ров-ці! Вони врятували Москву від голодного лиха.

Провідниця побажала авіаторам доброї служби, а я прямував до кінцевої зупинки, де на мене чекала сестра.

– Правда, – спитав я у сестри, – що в Ковель люди їздили за продуктами?

– Так, – відповіла сестра, – адже в той час бендеровці не давали створювати колгоспи, і ми змушені були мати справу з приватними господарствами, які реалізовували свою продукцію на ринках Ковельського вокзалу.

– Але це було двадцять років тому. А зараз яка обстановка? – спитав я у сестри.

– Ми цю нечисть бендерівську знищили, і нині на Волині – колгоспне господарство, – радо відповіла сестра. – Зараз щодоби ми відправляємо у Москву один рухомий потяг із ковбасами і один із м’ясними виробами. З Кремля ідуть нам подяки. Отак, братику. Ми маємо справу з великою і могутньою столицею.

З часом мою сестру як досвідченого партійного керівника перевели у Луцьк. А невдовзі і я владивостоцьку квартиру поміняв на луцьку. Моя робота була пов’язана зі зйомками кінофільмів. За кілька років я об’їздив усю область. Мені часто доводилося мати справу з бандерівськими заходами, бо часи були уже інші. Сестра також мандрувала Волинню та Рівненщиною. Як учасника Великої Вітчизняної війни її часто запрошували на зустрічі з молоддю. Вона пишалася цим. Надягала військовий кітель із бойовими нагородами та майорськими погонами і рушала до молодого покоління. Але з часом ми із сестрою розійшлися у поглядах. Доходило до сварок. Я погоджувався з висновками сестри, що бандерівці були жорстокими щодо спеціалістів, яких радянська влада направляла на роботу у західні області.

– А як інакше могли діяти бандерівці, – доказував я сестрі, – якщо за один 1940 рік було депортовано у Сибір один мільйон двісті тисяч власних спеціалістів? Тут діє принцип «око – за око, зуб – за зуб, жорстокість – за жорстокість». Таким чином вони мстили за дії керівників радянської влади, а страждали невинні люди. Що було, то було.

Минуло ще декілька років, і на столі у сестри замість «Історії Комуністичної партії» з’явилася Біблія. Якось сестра сказала мені, щоб я читав Біблію: «Тут правда!..»

А перед смертю сестра попросила мене: «Зроби так, щоб на моїх похоронах не було жодного комуніста. Зараз не ті комуністи. Вони дбають тільки про власні статки та збагачення, а я все життя боролася за те, щоб люди були рівними, добрими і щасливими…»

…Чому я ці спогади адресую Путіну, який заявив, що Крим ніколи не буде «бендеровскім»? У післявоєнні роки моя тітка Мотря щоліта приїздила до нас у Єрки, що на Черкащині. Заробляла гроші на пошитті одягу, а поверталася у свій рідний Севастополь із картоплею та олією. У Криму багато могил моїх предків, які оселилися там ще на початку ХХ ст. І це наша земля!

Борис РЕВЕНКО,

заслужений працівник культури України.

На фото ФК "Карпати": галицький клуб - володар кубка СССР.


Мовою статистики

Фінальний матч Кубка СССР із футболу між командами «Карпати» (Львів, Україна) – СКА (Ростов-на-Дону, Росія) відбувся  17 серпня 1969 р. у Москві на стадіоні ім. Лєніна. Головний арбітр зустрічі – К. Круашвілі (Тбілісі). Рахунок – 2:1 на користь «Карпат».

«Карпати»: Турпак, Герег, Данилюк, Сиров, Броварський, Данильчук, Булгаков, Габовда, Кульчицький, Ліхачов; головний тренер – Ернест Юст.

СКА: Кудасов, Сєростанов, Антонєвіч, Корнєєв, Сінау, Трембач (Головко, 74), Попов, Єськов (Романов, 63), Проскурін, Зінченко, Васєнін; головний тренер – Геннадій Матвєєв.

Голи: Ліхачов, 62, Булгаков, 66 – Зінченко, 20.

За виграш Кубка України з футболу «Карпати» отримали путівку в розіграш Кубка кубків УЄФА розіграшу 1969-1970 рр.


 


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Звичайно, адже вона використала для боротьби з Covid-19 весь потрібний державний ресурс. (10) - 13.2%
У Києві тільки імітують бурхливу діяльність. Насправді під прикриттям коронавірусом вирішують інші справи. (38) - 50%
Якби не місцеві ради, то епідемія б стала масовою. (17) - 22.4%
Мене це не стосується. (8) - 10.5%