Століття Никанора

Століття Никанора

Як пройти війну та повернутися живим, ще й з унікальним трофеєм.

Їхала на зустріч із ветераном Другої світової війни, який уже подолав 100-літній рубіж, і уявляла зовсім немічного дідуся. Але попри поважний вік і воєнне лихоліття, Никанор Пристанець зустрічав нас на порозі дому – усміхнений і бадьорий, правда, з кульбочкою в руці.

Виявилося, що недавно переніс не одну операцію. Але вразив погляд: очі світилися добротою. До того ж, Никанор Іванович добре пам’ятає події тих важких років. Нині живе з донькою та зятем у м. Луцьк. Відійшла у Вічність кохана дружина – Олена Федорівна. Проте поряд – рідні: має трьох доньок, онуків та правнуків.

Сам Никанор Пристанець родом із с. Ватин Горохівського (тоді ще Торчинського) р-ну. Одружився в 1942-му, через рік народилася донечка. Тож мусив дбати за сім’ю: орав, сіяв, вів домашнє господарство – усе, як годиться. Німці стояли в селі, каже Никанор Іванович, з березня по липень 1944-го, бо тут проходила лінія фронту: розбирали хати, рили землянки, окопи. Але мирних жителів не зачіпали, тільки не дозволяли брати в поле коси і вили. Дітей навіть пригощали солодощами. А коли під час обстрілу однорічній донечці Никанора Івановича пошкодило пальчика, німці забрали її до свого госпіталю, де лікар акуратно наклав шви.

– Призвали мене в армію в липні 1944-го, після того, як прийшли радянські війська, – починає розповідь Никанор Іванович. – Приїхали з військкомата і сказали: «Хто є в селі – хай являється до Торчина». Нас у Ватині таких було 55. Бо ж багато повтікало із села, півроку лінія фронту проходила! Попрощалися із сім’ями, пішли на реєстрацію. Звідти нас відправили до Рожища. Ми в колону по четверо – і пішки. Це була п’ятниця, а в неділю вранці поснідали – і на поїзд. Довго їхали – через Київ, Харків. Потім спинилися і почали здавати назад. Ми вже подумали, що, напевно, війна закінчилася і їдемо додому. Зраділи…

Але невдовзі поїзд спинився. Вийшли на якомусь полустанку (мабуть, думає Никанор Іванович, десь на Харківщині). Новобранців вишикували та стригли по черзі просто неба. Правда, зброї та форми поки не видавали. Чотири тижні там перебували. За цей час учили користуватися кулеметом.

– Вивезли нам «Максима» і показували, як стріляти. А я до цього ще ні разу не стріляв: ні з пулємьота, ні з вінтовки, – сміється дідусь. – А ще нас нащось заставляли різати очерет і плести мати. Потім забрали «цюкати» картоплю. Ми голови пообмотували, бо ж сонце пекло, та й уперед. Робота звична.

Але невдовзі оголосили тривогу. Тож новоспечені солдатики покидали сапки – і на кухню. Там за столиком сиділи офіцери, питали кожного, чи здоровий, і щось записували. Після огляду знову відправили на картоплю.

– Але дорогою нам сержанти кажуть: «Хлопці, ми щасливі, бо підемо в артилерію, а не в піхоту». Побули ми тут ще два дні, а далі нас – на поїзд і відправили у Волчанськ Харківської області, – продовжує розповідь ветеран (а ми пояснимо таку радість: у піхоті були найбільші втрати, тому артилеристи на війні довше жили). – Там нас було десь близько 2 тисяч. Розділили: кого на піхоту, кого в артилерію. Далі йшли колоною десь зо 40 кілометрів в якісь села, де нас вчили, як стріляти з артилерійських пушок. Потім прислали гармати, машини, все повантажили на поїзд – і ми рушили. Доїхали аж у Латвію. Потім курсували – то в Литву, то назад у Латвію.

Але зразу на передову не відправили, бо, як каже Никанор Іванович, дороги розвезло так, що ні туди ні сюди. Мусили чекати морозів. Як примерзло, так і рушили:

– Солдатам не казали, що вранці будемо наступати, але командири нас попередили: о п’ятій – підйом, сніданок, як тільки трохи розвидниться, рушимо на передову.

Наближення фронту відразу дало про себе знати: гриміло так, аж закладало у вухах, дим стояв суцільною пеленою. Завданням Никанора Пристанця було чистити та закладати в артилерійські гармати снаряди. В обслузі мало бути хоча б зо сім солдатів, але це ж війна, тому людей не вистачало.

– Мороз у 30 градусів, а ти в сорочці – і піт із тебе котиться градом, – згадує колишній солдат. – Бо все треба робити бігом.

Звичайно, було страшно: смерть, крики, стогони навколо. Але думати про це було ніколи. Навіть часу не вистачало поспати. Доводилося і окопи рити, щоб гармати по танках могли вести прицільний вогонь. До речі, в батареї разом із Никанором Івановичем служило 5 односельців. Майже усі повернулися додому живими, тільки один поліг героєм на полі бою… Переважно воювали українці з різних усюд та росіяни, було в батареї навіть два грузини. Запам’ятав дідусь прізвище одного – Рахадзе. Всі знаходили спільну мову, ладили між собою. Балакали і українською, і російською. Згадує дідусь, як один росіянин назвав його поляком. Це – результат сталінської пропаганди, бо українців із «Западної» чомусь совєти вважали замаскованими поляками. Чоловік поскаржився командирові, і той відчитав кривдника «по повній програмі». Більше подібних інцидентів не траплялося.

Никанор Іванович, розповідаючи про ті роки, демонструє військовий «трофей» – ложку, яку приніс із війни і користується до цього часу. Ні, це не та, яку видавали, а знахідка.


– Дали мені завдання: на передову занести хлопцям їсти. А це десь півтора кілометра. Іду, бачу – на снігу лежить торба сухарів, маскхалат і ложка. Неподалік – убиті німці. Думаю, буду повертатися – заберу хоч сухарі. Але йду назад – від торби й сліду не залишилося. Тож забрав німецький маскхалат (на онучі мав згодитися) і ось цю ложку, – посміхаючись, показує старенький.

Про завершення війни зрозуміли з неймовірної стрільби навколо. Це було в р-ні Ленінграда, недалеко від фінського кордону. Радість неймовірна: обіймалися, співали, стріляли. Але зразу всіх не відпустили – частинами відправляли. Тому ми з односельцями продовжували нести службу. Аж після святкування річниці революції поїхали додому.

Заглядаю у потертий військовий квиток: демобілізований із 420 гаубичного артилерійського полку 12 листопада 1945 р.


Правда, після перемоги, згадує Никанор Іванович, стався з ним один випадок, який змусив не на жарт злякатися. Бо ж кінець війни – а тут опинився на волосинці від смерті. А все тому, що в руки контррозвідки «СМЕРШ» потрапив:

– Пішли ми з товаришем по хліб. Дійшли аж до німецьких окопів. Вирішили набрати там гільз, щоб показати товаришам. Тільки виходимо – а тут два солдати з іншої частини. Зразу нас під конвой і повели до офіцерів. В мого товариша був комсомольський квиток. Тож його забрали на допит, а мене тримали під охороною. Десь зо дві години «працювали» з ним, дізнавалися – хто ми та звідки. Дзвонили в нашу частину, перевіряли. Нарешті відпустили: вивели на дорогу і сказали йти геть не оглядаючись…

Згадує сивочолий дідусь і як вели колонами полонених німців повз їхню частину: «Деякі наші солдати підбігали до них, зрізували їхні рюкзаки, нишпорили по кишенях. В одного знайшли револьвер, то били що є сили».

…Дякувати Богові, повернувся Никанор Пристанець додому, в рідний Ватин, живим та неушкодженим, з нагородами та відзнаками. Минали його кулі та снаряди. Певно, тому, що вдома чекали та молилися за нього кохана дружина і маленька донечка. Але ветеран, який подолав дороги війни, так не хоче, щоб війна прийшла до нас знову…

Наталія ГЛАВНІЧЕК.

На фото: Никанор Пристанець із правнучкою Яноюу Горохові під час одногго зі святкувань Дня Перемоги.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (72) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (234) - 43.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (165) - 30.8%