Бездомні, гнані і голодні

Бездомні, гнані і голодні

«Перші совєти», окупувавши територію Західної України та уклавши з Адольфом Гітлером 28 вересня 1939 р. Договір про дружбу та кордони, одразу приступили до тотальної націоналізації та депортації, відбираючи в людей житло, майно і землю.

Одними з перших постраждали мешканці міст і сіл поблизу нового кордону між СССР і Третім рейхом, що пройшов, в основному, по річці Західний Буг.
А 3 квітня 1940 р. було ухвалено секретну постанову Раднаркому УРСР і ЦК КП(б) У «При виселення та переселення мешканців 800-метрової прикордонної смуги в західних областях УРСР та очищення цієї смуги від забудов». Так було виконано вказівку спецпостанови Совнархозу СССР №289-127 від 2 березня того ж року «Про охорону державного кордону в західних областях УРСР і БССР». До кінця травня її виконали…
У Волинській, Львівській, Дрогобицькій (наразі – неіснуючої), Станіславській (нині – Івано-Франківській) і Тернопільській обл. під часткове відселення підпадало 72 міста і села з 4870 будинками та 22 тис. 615 мешканцями, а під повне переселення – 157 населених пунктів із населенням 80 тис. 185 осіб (17 тис. 342 споруди).
По Волині до переліку населених пунктів для відселення і переселення потрапили: с. Кошари, Ольшанки, Грабів і Адамчуки (Шацький р-н), с. Забужжя, Вулька-Угруска, с. Мельники, Опалин, Гуща, Свержевські Голендри, Вовчий Перевіз (Головнянський), с. Бережці, Терехи, Висоцьк, Бендюги (Любомльський), с. Бистроки, Кладнів, Солтиси, Ющів, Коритниця, Граївка, Времби, Чернявка, Вулька-Видранецька, Залужжя та хутір Заріччя (Устилузький), с. Ізов, Острів, Чорників, Вигоданка, Амбуків, Цуцнів, Млинська, Михалє, Вовчок (Володимир-Волинський), с. Кречів,  Мельників, Литовеж, Зджари-Мали, Зджари-Вельке (Порицький р-н). Всього по області зігнали з родинних гнізд 17 тис. 431 волинянина Прибузького району, яких примусили розібрати 3 тис. 884 будинків та прибудинкових споруд… Зрозуміло, що частина цих сіл збереглися, інша – залишилася тільки в неіснуючих назвах… 



Переселених наказувалося розмістити в іншій частині відповідних сіл, а виселених – «всередині відповідних областей у будинках колишніх осадників і німців-колоністів, згідно зі складеним планом, надавши кожній родині відповідну земельну ділянку», хто ж не мав стосунку до сільського господарства – «у вільні будинки та квартири в містечка та міста тилових районів».
Щодо мешканців прикордонної смуги м. Устилуг Володимир-Волинського р-ну, то їх наказували переселяти «за матеріалами органів НКВД УРСР».
До цієї категорії вимушених біженців, утім, «визволителі» ставилися ще більш-менш лояльно. Їм компенсували вартість посіяної озимини, надавали право розібрати і поставити на новому місці будівлю, виплачували грошову допомогу, хто їхав далеко – надавали криті залізничні вагони…
Але на сусідніх коліях стояли інші «телячі вагони», котрі вивозили значно більше число волинян на Сибір, Далекий Схід і в райони Крайньої Півночі. Першими під караючий меч більшовиків потрапили польські осадники, які почали жити на Волині після 1921 р.  Ще 21 грудня 1939 р. ЦК КП(б)У ухвалив секретну постанову, якою наказав обласним органам влади допомогти «трійкам НКВД» скласти списки всіх осадників. Через 3 дні надійшов циркуляр щодо наступних дій:



«а) всю землю осадників, за виключенням уже розподіленої між селянами, передати в земельний фонд облвиконкому для наділення нею радгоспів і колгоспів;
б) коні, продуктивну худобу та сільгоспінвентар передати радгоспам і колгоспам, для чого в області організувати, як мінімум, 2-3 колективних артілі;
в) будинки осадників насамперед використати для облаштування шкіл, лікарень, медпунктів, пологових будинків, дитячих ясел, сільрад, закладів кооперації та правлінь колгоспів, створити з їх числа фонд для розміщення МТС, колгоспів, квартир для лікарів і учителів;
г) домашню обстановку та інвентар використати для дитячих будинків, дитячих ясел, лікарень, шкіл;
д) встановити, що на момент виселення осадників усе майно береться на облік та охорону місцевих органів радянської влади».
Всього із Західної України осадників та їхні родини вивезли в 21 область Росії, найбільше в Красноярський край (3 тис. 289), Іркутську обл. (2 тис. 114 сімей), Свердловську (2 тис. 809) та Комі АССР (2 тис. 191). 
Паралельно з цим почалося вилучення майна інших десятків тисяч «антирадянських елементів», засудження «ворогів народу» до розстрілів та тривалих термінів ув’язнення, виселення їхніх сімей «на білі ведмеді»… У них станом на 24 квітня 1940 р, відібрали  майже 380 тис. гектарів земель, 3 тис. 562 коней, понад 7 тис. голів великої рогатої худоби, більше 16 тис. голів інших домашніх тварин… 



Зрозуміло, що на заклики ОУН деякі люди намагалися чинити опір. Один із характерних епізодів тієї доби стався у червня 1940 р. біля м. Володимира-Волинського. Тут група українських селян в кількості майже 30 родин спочатку ховалися від репресій у викопаних у полі землянках та виготовлених нашвидкуруч наметах. Коли ж співробітники УНКВД наказали їм іти на залізничну станцію та вантажитися в вагони для вивезення, то, як доповідали волинські чекісти в столицю, «щонайменше 120 селян, озброївшись вилами та косами, категорично відмовилися виконати наказ». 
«На місце інциденту вислано 2 вантажівки озброєної живої сили, після чого селяни склали на землю вила та коси та були конвойовані до вагонів. А один із цих біженців – Юзеф Вовк – у місті спробував утекти: внаслідок застосування зброї він був поранений та відправлений у лікарню», – доповідало УНКВД у Волинській обл.
Ну, а з метою захисту «партсовактіва» було ухвалено 7 квітня 1940 р. таємну постанову ЦК «КП(б)У «Про забезпечення відповідальних працівників західних областей України револьверами та набоями до них». Зокрема, в області  від Військової ради Київського особливого військового округу було отримано 1 тис. 800 револьверів «із числа трофейної польської зброї» та по 50 патронів на кожен. Вогнепальну зброю отримали «перший, другий і третій секретарі обкому партії, секретарі по кадрах і пропаганді, голова облвиконкому та його заступники, перші, другі, треті секретарі райкомів і міськкомів партії, голови райрад і їхні заступники, районні уповноважені наркомзаготівель, завідуючі обласними і райфінвідділами, завоблторгвідділу та перші і другий секретар обкому комсомолу».
Відтак, архіви мають здатність не горіти. Тож і ці, й інші матеріали, які зафіксовані Редакційно-видавничою групою «Реабілітовані історією. Волинська область» укотре доводять, що у вересні 1939 р. у Західну Україну зі сходу прийшло не визволення, а більшовицька окупація з усіма притаманними каральній машині жахами і стражданнями безневинних людей: бездомних, гнаних і голодних.
За даними американського професора Яна Гросса, тільки в період 1939-1941 рр. із Західної України було примусово депортовано понад 220 тис. людей, а загалом, включно з повоєнним періодом, щонайменше 1 млн 250 тис. громадян. Фактично, майже все населення такої невеликої європейської держави як Латвія…

Роман УСТИМЧУК.

На фото автора і з архіву: вулиця с. Адамчуки Шацького р-ну; старий радянський дзот у селі біля заплави річки Західний Буг; депортація із Західної України, 1940 р.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Звичайно, адже вона використала для боротьби з Covid-19 весь потрібний державний ресурс. (10) - 12.2%
У Києві тільки імітують бурхливу діяльність. Насправді під прикриттям коронавірусом вирішують інші справи. (41) - 50%
Якби не місцеві ради, то епідемія б стала масовою. (18) - 22%
Мене це не стосується. (10) - 12.2%