Основа міста залізничників

Основа міста залізничників

Віддані читачі «Волинської газети» вважають, що в Ковелі треба по­чинати не з будівництва фонтана, а з відродження залізничної лікарні!

Всі знають, що за підсумками передплатної кампанії 2020 р. «Волинська газета» провела розіграш подарунків серед своїх найпалкіших шанувальників. Утім, у березні розпочалася коронавірусна пандемія, і плани зустрічей із нашими героями довелося коригувати. Думалося, що місяць, два, ну, нехай, три, і пошесть припиниться. А Covid-19 – не відступає…
Тому, хоч і з деяким запізненням, але з максимальним дотриманням коронавірусних обмежень, представники редакції продовжують зустрічатися з лауреатами передплатної лотереї, яку ще взимку було проведено з допомогою директора українського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка, Заслуженого діяча мистецтв України Анатолія Гливи. Саме рука Анатолія Миколайовича й дістала з великої пачки передплатних квитанцій ту, що заповнила ковельчанка Алла Панасенко. 
Тож, коли випала перша-ліпша нагода, вирішено вручити Аллі Федорівні її законний приз – подушку з сучасних матеріалів. Правда, відбулося це за доволі незвичних обставин. Це була субота, і після завершення навчань підрозділів територіальної оборони Волині у м. Камені-Каширському старший лейтенант запасу, головний редактор «Волинської газети» Володимир Данилюк прямо в військовій уніформі повертався додому. І – заїхав у м. Ковелі до подружжя Панасенків.
Алла Федорівна детально пояснила, де в місті шукати їхню багатоповерхівку, а потім і вийшла на дорогу біля школи, де припаркувалася автівка. Разом із привітною та гарною жінкою ми й піднялися в квартиру, де вже нас очікував і господар дому – Віталій Леонтійович.
Ледь переступили поріг, як почулося… гавкання пса. Господарі одразу ж пояснили: донька поїхала на заробітки в Польщу, тому собаку залишила доглядати батькам…
Заходжу в світлицю двокімнатного помешкання. Чисто та затишно. Все як у всіх. Ніби звичайне житло, але, як виявилося, мешкають тут дуже незвичайні люди! 
Пропоную нашій героїні розповісти про себе, але вона, ледь перевівши подих, ніяковіє…

– Може, чоловік візьме ініціативу?
– Ні-ні, вона сама все скаже! – одразу реагує…
Тут Алла Федорівна перехоплює ініціативу:
– Народилася в м. Ковелі, тут і в школі навчалася. Маю середню спеціальну освіту: закінчила в м. Луцьку тоді ще Технікум радянської торгівлі… Зараз я вже на пенсії, а раніше все життя працювала в торгівлі. Була і завмагом ковельської крамниці на вул. Горького, і заввідділом у магазині №37, «Наш край». А коли отримала право на заслужений відпочинок, то трудилася на складах підприємства «Інком», яке очолює підприємець Семенюк. А зараз уже ніде не працюю. Важко. 

– Чоловік теж ковельчанин?
– Авжеж!

– Раніше де працював?
– В нашому локомотивному депо, машиністом поїзда. 
– О, це доволі рідкісна професія! І, мабуть, дуже цікава! В мене товариш є з Києва, так він працює машиністом електровоза, де тільки не їздив! Правда, скаржиться, що дружину часто доводиться залишати вдома саму…
І, вже звертаючись до Віталія Леонтійовича, запитую:

– А Ви дружину частенько вдома з дітьми залишали?
– Мої поїздки тривали часто від 8 до 12 годин. Трохи навіть вантажні ешелони на Польщу доставляв, але потім набридло і вже більше по Україні курсував… 

– Раз згадали про ваших дітей, то розкажіть, будь ласка, і про них…
– Старша донька – Ірина, вона 1974 р. н.  Працювала раніше в АТП, але ніби як через коронавірус, а, може, з якоїсь іншої причини, її та багатьох інших поскорочували. Керівник цього підприємства Омелянюк, в усякому випадку, толком так і не пояснив… От Ірина всю зиму просиділа вдома, але ж десь на прожиття треба гроші заробляти, правда?!  – говорить Алла Федорівна. – Тому донька була змушена залишити 3 дітей (двоє з них – близнятка, Настуня і Артем, старший син – Андрій) та й поїхати в Польщу на заробітки. А її чоловік Сергій теж у депо працює. До речі, наш онук Андрій, хоч і народився в 1995 р., уже встиг повоювати в АТО… Маємо ще й сина Романа, він також працює черговим стрілочного поста у локомотивному депо. Він народився в 1980 р. Закінчив училище в м. Здолбунів на Рівненщині, і повернувся в Ковель. Колись він застудився, в результаті чого погіршився стан здоров’я, тому машиністом працювати не може… Але зараз там знову якісь пертрубації, ніхто з робітників не знає, що далі буде…Як кругом… Ніби, вже керуватимуть ними не зі Львова, а з Рівного… Але толком ніхто нічого не знає. Аби тільки не звільнили з роботи, бо де тоді заробляти?  Бо ж у сина є хлопчик Леонтій, а його дружина Аня працює в одному з ковельських магазинів. Як кажуть, не розженешся.
Дійсно, важкі теми піднімаємо… Бо реформи, звичайно, це дуже добре, але головне, щоб від них не страждали прості трудівники…

Втім, цікавлюся в читачів, на які теми журналістам «Волинської газети» більше писати, щоб людям було цікавіше?
– Бачте, більше увагу привертають увагу статті та фотографії, наприклад, про життєві історії людей. Дуже цікаво! Бо що не людина, то ціла книга! Бо ж так просто хіба що родичі чи сусіди щось знають про інших, а чужі – не відають… А бувають же ж і справді дуже цікаві історії. І як колись було, теж цікаво! Бо ж дідів та бабів уже немає, повмирали, і нема кому розказати, як жили наші пращури колись… 
Цей момент мене зачепив за живе. Дійсно, про минуле нинішні покоління знають небагато… Тож запитую в Алли Федорівни:

– Можливо, ви пам’ятаєте з розповідей своїх дідуся та бабусю щось таке, чого не можете забути й досі, через плин часу?
Жінка на хвильку замислюється. Пригадує... І говорить:
– Моєї мами, Надії Романівни, батьки (мама – Паша, тато – Роман) жили в с. Битень Ковельського р-ну. І дядько в них був, інвалід, тому на фронті не був, а після війни в м. Ковелі працював завгоспом у спортивній школі… Вже не пригадаю, який саме це був рік, але що після війни – точно. Радянська влада вирішила нашу родину вивезти в Сибір, «на білі ведмеді», як тоді казали.

– А причина репресій? «Дом под сєрєбром», тобто, хата під бляхою, а не вкриту соломою, мали?
– Та ні… У їхньому господарстві була ручна січкарня. От цей нехитрий сільгоспреманент для готування корму для худоби й став причиною! «Визволителі» вирішили, що січкарня – ознака куркуля! Баба з дідом часто розказували, що коли їм повідомили про виселення в Сибір, то цей момент був найстрашнішим у їхньому житті. От у чому стояли, в тому й мали йти . І що в руки встигли схопити, те й несли…

– Вивезли їх?
– Ні. В останній момент передумали… Повернули в село, але вони незадовго переїхали в місто. Жили в невеличкому приміщенні в школі №3, в центрі Ковеля. Дід Роман працював там завгоспом, а баба була домогосподаркою. А з часом вони побудували нову хату на Волі, де й жили до самої смерті…

– А цю квартиру Ви заробили чи чоловік?
– Чоловік. 
– Та я навіть будував цей будинок! – включився в розмову Віталій Леонтійович. – Відбувалося це господарським способом. Для цього залізничників терміном на 3 місяці переводили працювати в будівельну бригаду. Будівельники звели кілька під’їздів самі, а ми, залізничники, зводили 2 інших.  Словом, здали об’єкт в експлуатацію в 1995 р., і тут на другому поверсі ми й отримали двокімнатну квартиру. Тут, до речі, онук Андрій і жив від самого народження, тому я точно пам’ятаю, коли квартиру отримали. Бо донька з чоловіком тоді з нами жили…
Ми зустрілися з гостинним та привітним подружжям Алли та Віталія Панасенків наприкінці вересня, тож і місцеві вибори, як кажуть, не за горами. Причому, пенсіонери для кожної партії – ледь не «золотий фонд» виборців: вони дисципліновані, мають переконання і навіть із останніх сил приходять на дільниці… Я не запитував, за кого вони голосуватимуть, а поцікавився іншим:

– От якби доля подарувала шанс покерувати містом чи Вам, Алло Федорівно, чи чоловікові, чи доньці або синові, що б для Ковеля зробили в першу чергу?  От щось із того, що давним-давно треба було реалізувати, а воно все відкладається в довгу шухляду?  Може, той, хто виграє вибори міського голови, врахує Ваші побажання?
– Обіцяють нам новий парк зробити, – каже переможниця передплатної лотереї. – Новий фонтан у ньому…

– А людям фонтан у першу чергу потрібен?!
– Мабуть, що ні… Треба починати з лікарень.  Бо багато ковельчан – люди кволого віку, в пенсіонерів дуже мало грошей, а здоров’я постійно підводить… Ми все життя працювали. І тепер нам хочеться, щоб болячки не доймали, щоб хоча б відношення було людським… Бо неможливо ж ліки купити!..
– Не завадило б і відродити залізничну лікарню, яку років 5 тому як ліквідували, – додає господар дому. – А була ж одна з найкращих на Волині! І всім була забезпечена… Тепер лікарі порозходилися, хто куди, і інший медперсонал – за ними слідом. Нікого нема… Погано.
Та попрощалися ми тепло та щиро. Господарі запрошували  хоча б на каву, але часу було обмаль. Алла Федорівна знову вийшла на вулицю, щоб побажати щасливої дороги. 
Здіймався сильний вітер, загрожуючи грозою… Так воно й сталося… 
Але їдучи в м. Луцьк, чомусь переконував себе, що в подальшому житті цих добрих і працьовитих людей все буде добре. І що їхня дружня родина знову буде разом, маючи в рідному місті де працювати, щоб, як і всі ковельчани, жити по-людськи на рідній землі. 

Володимир ДАНИЛЮК.

На фото автора: Алла та Віталій Панасенки із редакційним призом у рідній домівці; на вулицях м. Ковеля.

Від автора. Слід зауважити, що Алла Федорівна та Віталій Леонтійович також порадили «Волинській газеті» більше та частіше писати про м. Ковель та його мешканців. І випускати про місто залізничників навіть спеціальні додатки, як це редакція багато років поспіль робить у співпраці з місцевою владою та громадськими організаціями в м. Володимирі-Волинському, Луцьку і Нововолинську. Чесно їм пояснив: на жаль, незважаючи на неодноразові пропозиції Олег Кіндер, термін повноважень градоначальника якого добігає кінця, так і не знайшов можливості взяти приклад із інших міст Волині. Що ж, час швидкоплинний, і скоро і на ковельських вулицях багато що зміниться…



  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Звичайно, адже вона використала для боротьби з Covid-19 весь потрібний державний ресурс. (10) - 12.2%
У Києві тільки імітують бурхливу діяльність. Насправді під прикриттям коронавірусом вирішують інші справи. (41) - 50%
Якби не місцеві ради, то епідемія б стала масовою. (18) - 22%
Мене це не стосується. (10) - 12.2%