Подушка для колишньої голови

Подушка  для колишньої  голови

Ми були б кришталево чистими перед своїми передплатниками, якби не одне «але».

Шістьох наших шанувальників за домовленістю з директором українського академічного обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка Анатолієм Гливою мали завести на цікаву виставу. Поки що здійснити таку акцію через коронавірусну пандемію нема змоги. Але Анатолій Миколайович запевнив, що домовленість лишається в силі, тож при першій нагоді прем’єру передплатники газети все-таки побачать.  Головне, аби всі були здоровими.
З рештою призерів газета розрахувалася. Фінішувала наша акція у с. Дідичі донедавна Ківерцівського (тепер – великого Луцького р-ну). Старт їй було дано ще в січні.  Саме сюди ми доставили редакційний подарунок. На передплатну квитанцію Галини Романової, яку у числі інших витягнув Заслужений працівник мистецтв України, директор облмуздрамтеатру Анатолій Глива, випала подушка. Коли її вручали, Галина Павлівна не втрималася від жарту: 
«Тепер на пенсії добре спатиму».
Саме у день нашого приїзду відбулася сесія місцевої сільської ради, яка стала заключним акордом десятилітнього перебування Галини Романової на посаді очільника місцевої громади. Віднині населенні пункти, які входили до складу цієї ради, переходять під юрисдикцію Олицької об’єднаної територіальної громади. Попри це, сільські обранці досить скрупульозно підходили до розгляду питання та кожної заяви. Під завісу сесії голова щиро подякувала усім депутатам за плідну роботу та запросила на своєрідний фуршет. Уже тут зізналася, що працювати з таким складом їй було приємно, незважаючи на незначні конфлікти, які траплялися на засіданнях під час обговорення різних питань. 
В органах самоврядування Галина Павлівна пропрацювала 40 літ, тож, маючи такий стаж, вважає себе старожилом. Чверть століття секретарювала, а тоді люди довірили посаду сільського голови. І не одне скликання. Побачивши ділову хватку та господарську жилку, проголосували вдруге. Можливо, зробили б це і ще раз, якби не наспіла адмінреформа. Громади укрупнюються. Більші співтовариства матимуть ширші можливості для вирішення проблем соціального характеру. 
Та не сиділи, склавши руки, й депутати Дідичівської сільської ради на чолі з головою. Цього року привели до належного стану комунальні дороги. За програмою співфінансування з облдержадміністрацією проклали асфальт на 210-метровому відрізку у центрі села. У планах була ще одна дорога, зізнається співрозмовниця, але різні політичні сили, що дуже прагли потрапити у депутатський бомонд будь-якого рівня, дещо сплутали карти. Окрім центральної садиби, освітлено 90 відсотків вулиць с. Горянівка, Залісоче та Хром’яків. Усі сільські шляхи мають тверде покриття.
Розмовляючи з багатьма керівниками чи то самоврядного органу чи органу виконавчої влади, іноді закрадається крамольна думка: цивілізований світ про такі буденні речі давно забув. Тамтешня людина не може уявити, що десь не горить ліхтар, побіля її особняка осінньої пори не просихає чимала баюра. Така, до слова, вже десятки років «милує зір» лучан поблизу зупинки громадського транспорту «Київський майдан» (достойники її, напевно, не помічають)… На жаль, така реальність. Волинь при Союзі замість будувати власні дороги робила це навіть у Смоленській області Росії. Інфраструктурою імперія не дуже переймалася. Головне, аби народ тримався «передової ідеї».
Та повернемося на круги свої. Галина Павлівна, незважаючи на завершення десятилітнього циклу головування, не втрачає ні гарного настрою, ні почуття гумору. Усі ці роки з головою була занурена у господарські справи. Не ділила їх на більші чи менші. Важливі всі, бо кожна дотична до чийогось особистого життя. Тепер обізнана і з тонкощами роботи електрика, сантехніка, газовика та дорожника. 
– Якщо треба, то не соромлюся і лопату чи косу в руки взяти, – зізнається нещодавня очільниця громади у своїх чеснотах та життєвих кредо. – Зав’язую хустку, натягую рукавиці  і можу почистити тротуар. У с. Залісоче він викладений гарною плиткою. Це заслуга будівельників з ТзОВ «Житлобуд-2», яке очолює Леонід Стефанович.  Словом, ніякої роботи я не цураюся. Хоча трохи гонорова і трохи смілива, бо мене багато ображали. Не боюся губити, бо знаю через якийсь час знайду, що втратила. Завжди надіюся на себе і тільки на себе та на Божу поміч. Коли уперше пішла на вибори, то трохи надіялася на людей. Потім дещо розчарувалася. Спочатку допомагали, а тепер можуть дивитися з боку і казати, що не так. «А як?». «Не знаю як, але не так».
На підтвердження сказаного наводить приклад. Поклали асфальт. Усе гарно та нормально. Люди їздять, радуються. Хто розуміє, той дякує. Інші заявляють: не встигли покласти, а ним уже машини їздять, треба покласти «лежачого поліцейського». «То, може, не варто було робити дороги? – відповідаю. – Хай би й далі була яма та потихенько їздили?». У кожного свій підхід і своя оцінка. 
– На початку каденції, – слухаємо продовження, – я боляче реагувала на такі речі. Як так? Стараєшся, робиш, а тут така дяка. Згодом зрозуміла, що скільки не роби, всім не вгодиш. Почала керуватися поговіркою: «Собака гавкає, а караван іде». Спокійніше на душі стало. У другій каденції інша думка прийшла: у кожного своє призначення та різні функції, бо собакам треба гавкати, а каравану все одно йти. Я вже дійшла. Дотягнула той караван до виборів, а далі буде видно.
Під орудою названої сільської ради, на території якої проживає понад 2 тис. 300 людей, знаходилося три заклади освіти: одна середня, неповна середня і початкова школи. Земля вся обробляється, дехто свої наділи здає в оренду хазяйновитішим односельцям. У Залісочі є фермерське господарство Сергія Ткачука, основним видом діяльності якого стало вирощування зернових культур. Хлопець молодий, але тямущий. Справно також сплачує необхідні платежі.
Добре відгукується Галина Романова і про депутатів, з якими всі ці роки навпіл ділила хліб та сіль. Це і в прямому, і в переносному значенні. На завершення своєї каденції запросила усіх присутніх на сесії на подячний обід. Щире слово мовила не тільки очільниця громади, а й обранці та працівники сільради. Така дружня атмосфера красномовно засвідчувала, що колектив працював для блага своїх людей. «Два скликання, – пригадує Галина Павлівна, – дякувати Богові, у нас не було опозиції».
– Завдяки тому й вдавалося вирішувати комплексно питання різного характеру, адже сільська рада причетна до кожного об’єкта, який розміщений на її території. Цікаво, яка ситуація із закладами культури?
– Якщо чесно, то не дуже втішна. Ми не маємо жодної клубної установи. Є дві бібліотеки, а ось клубу нема. Коли я прийшла, то один ще був, але вже давно розвалився. Колгосп був розпочав будувати, але згодом і він пішов у забуття. На тому все й закінчилося. Тепер маємо недобуд посеред села, як пам’ятка колишній імперії. Решту всі об’єкти у прекрасному стані. Садочок наш як лялечка, минулого року школу в Дідичах перекрили, цьогоріч виготовили проєкт  на перекриття школи у Залісочому. Триста тисяч коштувала його експертиза, але область затримала фінансування. 
«Обеліск оновили в с. Залісоче», – додає один з присутніх при нашій розмові депутат Володимир Дубина. 
– Про цей обеліск багато писали, можливо, у Фейсбуці читали «про тунель кохання». Там всі шишки на мене кинули, хоча старі дерева знесли за вказівкою чиновників облдержадміністрації. Та «стрілочник» завжди винний, – це вже ексголова.
– Галино Павлівно, хто Ви за освітою?
– Бібліотекар. Спеціальність здобула у Київському інституті культури. Вступала в Рівненський, а закінчила столичний. Відомий як Поплавського. Трохи працювала в Дідичах в бібліотеці, згодом в Олиці в бібліотеці. У 1970 році мене обрали секретарем сільської ради. Чверть століття секретарювала, а потім ризикнула піти на голову. І … програла. П’ять років посиділа вдома, а потім люди запропонували очолити громаду. Послухала пораду, і за мене проголосували. Два скликання підряд. Хто зна, як було б з третім, але децентралізація укрупнює сільські ради. Так що я вже нікуди не висувалася.
« Газопровід разом робили, – знову допомагає все пригадати Володимир Дубина. – Люди і досі були б  задоволені, якби не зростали тарифи. А так ще й за доставку почали брати. Зупинки наші автобусні бачили, як гарно розмальовані?». 
– Ми з Володимиром Анатолійовичем разом працювали і разом сварилися, – сміється Галина Павлівна. – Він часом мене критикував, але ж я критику нормально сприймаю. Потім приходить, каже вибач, знаєш, я був неправий. І працюємо далі. Але це добре, що є опоненти, які щось заперечують і до нх треба прислухатися.
Вручаючи подарунок від редакції, щиро дякуємо нашій читачці за підтримку і повідомляємо, що її квитанцію під час розіграшу призів витягнув Заслужений діяч мистецтв України, директор українського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка Анатолій Глива. 
– Мені ваша газета подобається, – зізнається Галина Романова. – Я й вашого головного редактора Володимира Данилюка знаю, ми колись поряд сиділи на одному футбольному матчі в с. Холоневичі. Він вболівав за свою команду, я – за свою. Так що вітання передавайте! Будемо й далі передплачувати. 
Таке запевнення почули і від кількох депутатів із Дідич після завершення сесійного засідання. Якщо так, то постараємося робити наше видання ще цікавішим та змістовнішим!

Володимир ПРИХОДЬКО. 

На фото Віктора РАЙОВА: призерка газети з Дідич Галина Романова з подарунком.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи повинен залишитися Юрій Погуляйко на посаді голови облдержадміністрації?

Чи повинен залишитися Юрій Погуляйко на посаді голови облдержадміністрації?

Він повністю відповідає займаній посаді. (0) - 0%
Його не треба було призначати взагалі та необхідно звільнити. (7) - 25%
Головою облдержадміністрації повинен бути волинянин. (10) - 35.7%
Мені байдуже. (9) - 32.1%