«Октябрьская»: парад чи показ?

«Октябрьская»: парад чи показ?

У часи СССР мінімум двічі на рік правляча партія комуністів організовувала по всій країні масові демонстрації. Особливо пишними були урочистості 7 листопада, з нагоди чергової річниці т. зв. «Вєлікой Октябрьской Соціалістічєской Рєволюція», яку сам «вождь світового пролетаріату» спочатку називав переворотом…

Не ностальгія за минулим, а ще один критичний погляд на проблему фальші та вождізму, стали причиною звернутися до цієї теми. 
Власне, для початку – невелика ремарка, бо чимало мешканців Незалежної України взагалі нічого вже не знають про захоплення влади більшовиками в далекому російському Санкт-Петербурзі восени 1917 р. Так от, за старим стилем збройний путч відбувся 25 жовтня, а за новим це 7 листопада. Тому фактично клялися в вірності ідеям ленінізму в листопаді, але називали 2 дні вихідних – «Октябрьскімі празднікамі».
Петро Яковчук, колишній редактор дубенської райгазети на сусідній Рівнещині, нещодавно пригадав події днів, що давно минули. Й подивився на них зовсім із іншого ракурсу.
Колега написав:
«У цей день 35-40 років тому дубенчанки стрімголов бігли на площу подивитися, в чому буде йти м’ясокомбінатівська модниця»? Бо 7 листопада, «за совєтів», влаштовувалися паради на честь «Жовтневої революції». Працівники підприємств, організацій у найкращих нарядах колонами проходили через нинішній Майдан Незалежності. М’ясокомбінатівці вважалися елітою Дубна і мали достатньо грошей, щоб купити на парад чергову обнову. Але навіть серед них різко виділялася одна жінка. Складалося враження, що вона зійшла зі сторінки журналу для модниць «Бурда» чи з подіуму Міланського Будинку моди. Настільки разючим був контраст між нею і рештою трудівниць міста в однакових сірих осінніх пальтах і стоптаних чобітках, що весь натовп глядачів ахав і охав!». 
В процесі активного обговорення в соцмережах виявилося, що це була Катерина Горєва.
«Так, то була неординарна жінка. Пам’ятаю, що ціле місто споглядало за церемонією святкування з нагоди золотого весілля цієї пані з чоловіком. Він теж гарно вдягався. Їхали вони тоді на кареті…», – написала Тетяна Буханцова.



Старожили пригадали, що це покійний чоловік Катерини Максимівни працював ветлікарем на місцевому м’ясокомбінаті, а обновки красуні справляла швачка: то була аристократична особа, яка показувала модниці, як потрібно одягатися для себе і чоловіка.
А Тетяна Іванюк додала:
«Я знала її із розповіді моєї свекрухи, вона деякий час була у неї як хатня помічниця, простіше – прибирала їхні хороми… Ця жінка їй віддавала багато речей, деякі моя свекруха давала мені, і, до речі, дуже в хорошому стані… Були плаття з цупкого синього люрексу, я пошила собі спідницю (відчувала себе модницею!), мала коричневий халат із велюру (обожнювала його – якісна тканина та пошитий зі смаком, а одного разу його позичила подружка, щоб зачарувати свого коханого…). Я можу це підтвердити: дуже гарно вона одягалася, от тільки де такі тканини вона брала?  Хороші люди були…».
І ось що пригадала Наталія Головатчик:
«Одягалась вона яскраво і своєрідно, а от дочку тримала у «чорному тілі». Працювала її дочка теж на м’ясокомбінаті, тільки прибиральницею. Це гарна, тиха, роботяща жінка, мати, яка всю себе віддає дітям. Не так, як її мати, яка любила тільки себе єдину…».
Ось такі пристрасті розгорталися в сусідньому м. Дубно. Можливо, не меншими були вони і в м. Луцьку, де теж на повну потужність працював не лише м’ясокомбінат, але й інші «престижні» організації. Проте достеменно відомо, що на 7 листопада грандіозні паради під невсипущим оком обкому КПСС та управління КГБ відбувалися до 1991 р. щороку. Учасників урочистостей заганяли туди добровільно-примусово, хоча були й ідейні «будівники світлого майбутнього». 



Сценарій був нехитрим. Люд накопичували в районі драмтеатру. А потім колони вдячних пролетарів, представників трудової інтелігенції, студентської та шкільної молоді, військові і ветерани, озброївшись виготовленими за рахунок установ та організацій транспарантами і червоними прапорами, крокували від Театрального майдану по вул. Лєніна в бік перехрестя з вул. Шопена, де учасники могли згорнути свої атрибути і розійтися, хто куди. 
Найбільшою популярністю користувався розміщений поруч зі старою автостанцією (тепер – споруда облфілармонії) ресторан «Волинь». А також кілька «ґенделиків» для пасажирів. Саме тут і відбувалася перша фаза «замочування» свята.
Вожді ж «вживали» в інший спосіб. Оскільки день 7 листопада, як правило, був холодним і навіть дощовим, то кілька годин вистояти на трибуні, котру заздалегідь майстрували біля підніжжя пам’ятника «вождю світового пролетаріату» (зараз на його місці фонтан) було справою нелегкою. Тому біля високої трибуни, оточеної подвійним кільцем міліціонерів і кагебістів, завжди стояли напоготові «помічники» секретарів, начальників і голів. Для того, щоб зробити ковток-другий коньяку, треба було спуститися з трибуни, заховатися за її високим дерев’яним муром, щоб ніхто не бачив...
А от для перших осіб таке «змістовне дозвілля» не підходило в принципі. Тому вони невеликими групами (щоб крокуючі вулицею трудящі не помітили масової відсутності!) йшли в кафе «Сніжинка», яка на період проведення параду закривали «на спецобслуговування»… Чатували на вході «опери» з КГБ у цивільному…
Ще в центральній частині міста лунала бравурна музика. Через гучномовці транслювали записи радянські пісні на кшталт «І Лєнін всєгда молодой, і юний Октябрь впєрєді…», а на заздалегідь визначених локаціях грали марші духові оркестри з різних луцьких підприємств. Зокрема, завжди ходив зі своїми «хлопцями-музикантами» на чолі самодіяльного оркестру і мій батько, який працював бригадиром у Будівельно-монтажному управління «Облспоживспілки». Грали на совість, адже за кілька годин кожному музикантові виплачували по 10 рублів – неймовірну на той час суму, адже на місяць робітники заробляли не більше 150 руб…
До речі, колона «Облспоживспілки», яку очолював Іван Сарновський, теж була однією з найгарніших, і їй поступався навіть Луцький м’ясокомбінат, що постачав тоді продукції в усі кутки СССР, у тому числі в м. Лєнінґрад. Бо міжрайбаза була в її системі, і весь дефіцит приходив саме туди. На всіх волинян якісного одягу та взуття, ясно, що не вистачало. Тому хто мав доступ на базу, той і був виявом успіху в тому сірому житті… А хто розподіляв там товари, той узагалі був пестунчиком долі…
Цьогоріч, як і в попередні роки Незалежності України, ніхто на 7 листопада нікуди не крокує. І вихідні дні в цей час скасовані. Нарешті відбувся процес декомунізації. 
Але красунь та модниць, звичайно, на Волині не поменшало. Тільки подивитися на них можна на зовсім інших заходах. Звичайно ж, тепер дружина рядового ветеринарного лікаря м’ясокомбінату вже не може вважатися першою модницею, бо «грубі» гроші приносять інші професії.
Шкода тільки, що після «прихватизації» Луцький м’ясокомбінат накрився мідним тазиком…

Володимир ДАНИЛЮК.

На фото Миколи КРУЖАЙЛА, Володимира СУПРУНОВИЧА та з архіву: дубенська красуня крокує на параді, очолюючи колону працівників місцевого м’ясокомбінату; фотокореспонденти Марк Клейнерман, Василь Кузьмін і Микола Зінчук закарбовують для історії лучан, які йдуть повз трибуну з вождями; духовий оркестр БМУ «Облспоживспілки» готується до параду.


До теми



12 листопада 1940 р. відбувся ще один парад, про який радянські ідеологи в повоєнні роки не згадували. Саме цього дня розпочався державний візит Голови Совнархозу СССР, Міністра закордонних справ Вячеслава Молотова в м. Берлін. 

Посланець Іосіфа Сталіна 80 років тому їхав потягом у столицю дружнього Третього рейху, щоб домовитися про нові сфери окупацій. Від самісінького кордону за м. Брест і аж до Берліна за 100 м. біля колії гітлерівці вишикували солдатів із карабінами «на караул». Це, звичайно, справило на членів радянської делегації величезне враження…
Але зустрічі з фюрером Адольфом Гітлером і міністром закордонних справ Іоахімом фон Ріббентропом завершилися провалом. Нацисти не погодилися, щоб СССР загарбав Румунію та Угорщину, запропонувавши Москві переключити свою увагу на Азію. 
Тож після завершення перемовин у Берліні приступили до створення плану атаки на СССР під назвою «Барбаросса», а в Москві – про наступ на союзника з кодовим шифром «Гроза».

Вл. інф.

На фото з архіву: фото з московської газети «Правда» про зустріч Вячеслава Молотова з Адольфом Гітлером 12 листопада 1940 р. у м. Берліні.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи повинен залишитися Юрій Погуляйко на посаді голови облдержадміністрації?

Чи повинен залишитися Юрій Погуляйко на посаді голови облдержадміністрації?

Він повністю відповідає займаній посаді. (0) - 0%
Його не треба було призначати взагалі та необхідно звільнити. (7) - 25%
Головою облдержадміністрації повинен бути волинянин. (10) - 35.7%
Мені байдуже. (9) - 32.1%