Кіно і... німці

Кіно і... німці

В славетному урочищі Вовчак у заповідних лісах Турійщині знімають кінофільм про нескорену столицю УПА, вояки якої під час Другої світової війни наганяли жах на всіх окупантів.

На крові тих, що впали на полі бою в обороні рідних хат, сімей і населення, в наступі на гестапівські та енкаведистські гнізда й загони, в індивідуальному двобої в час конспіративної роботи, на крові тих, що замучені по тюрмах і таборах, виросла безсмертна легенда воюючої поневоленої нації, що вогненним смолоскипом горить у серцях і думах народу й освічує шлях у майбутнє. Україна живе й бореться та силою здобуває перемогу. Хай же вічна буде слава впавшим Героям, що склали своє життя на жертівник нації», – з Декларації Проводу ОУН.
Урочище Вовчак – це наша славна історія. Тут, у лісових масивах на межі Турійського, Володимир-Волинського та Локачинського р-нів Волині 14 жовтня 1942 р., на свято Покрови, зродилася УПА. І саме тут народжується кінострічка «Шлях поколінь»…
Про унікальну місцину та про процес створення не менш цікавої творчої роботи нещодавно розповіли журналісти «Українського репортера» Світлана Ковальова та Леонід Фросевич. Оскільки «Вовчак. Поліська Січ» – особлива для Волині локація, де в статусі директора комунальної установи опікується розбудовою колишньої бази Української Повстанської Армії відомий патріот та лісівник Василь Мазурик, то  публікація столичних колег, які по-своєму бачать історію та сьогодення Західної України, викликає особливий інтерес.



Тож на що звернули увагу журналісти «Українського репортера» в статті «Волинська Січ» УПА озвалася в кіно. Репортаж з повстанського лісу»* 
«Як свідчать документи й розповіді учасників, «таємні курси, військові школи та опорні пункти УПА почали виникати на Турійщині наприкінці літа 1942 р.:
«Непрохідна місцина довкіл Вовчака чи не найкраще підходила для таких цілей. Перший опорний пункт заснувала неподалік група нелегалів-оунівців з Галичини. А вже навесні 1943 р. почав діяти цілком боєздатний повстанський загін з двох сотень стрільців та чоти кавалерії. Для потреб «Січі» спішно збудували кілька тартаків (лісопилень), де робота не припинялася ні вдень, ні вночі. Невдовзі в урочищі «Вовчаки» виросли корпуси госпіталю, штабу, казарм, складів, гарбарні, пекарні, коптильні, кузні, різноманітних майстерень та підстаршинської школи. До речі, у гарбарні шкіри виправляли спеціалісти-чехи, а в зброярнях працювали колишні червоноармійці, яким вдалося втекти з фашистського концтабору у Володимирі-Волинському. Вони брали участь і безпосередньо в бойових операціях повстанського загону «Сосенка» (Порфира Антонюка), несли службу в гарнізонній караульній сотні. А в 1943 р. Вовчак став центром повстанської бази «Січ» імені Богуна воєнної округи «Турів» УПА».



Нацистам загін дошкуляв відчутно, адже, окрім легкої стрілецької зброї, мав кулемети, гармати і навіть… один трофейний танк, відремонтований своїми ж умільцями. Його забрали та привезли до лісу з автодороги Луцьк – Володимир-Волниський, де внаслідок боїв 1941 р. було дуже багато пошкоджених радянських панцерників. Усі спроби знищити «Січ» провалювалися, бо довкіл стояли застави, добре діяла повстанська розвідка і контррозвідка, опорні пункти мали телефонний зв’язок, а воякам УПА допомагало місцеве населення.
А в бойові рейди відділи куреня «Орла» вирушали не лише на конях, а й вантажними та легковими автомобілями, мотоциклами. Після блискавичних і здебільшого успішних операцій бойові групи швидко «розчинялися» у недоступних для ворога потаємних місцях Свинаринського лісу. На допомогу у найскрутніші моменти приходила сотня «Бистрого» – Пашкевича з Любомльщини, курінь «Вовчака» Олексія Шума з-під Мацейова (нині смт Луків Турійського р-ну) та повстанці зі Львівщини…
Директор Історико-меморіального комплексу «Вовчак. Волинська Січ» Василь Мазурик доповнює: в загонах УПА воювали не тільки українці, але й вірмени, казахи, євреї, росіяни, був навіть… один бельгієць. Він знав три іноземні мови, зі своєї радіостанції виходив на Європу, розповідав про боротьбу УПА. Бельгієць не став відходити на Захід, десь у цих лісах він і «пропав»…



«Утім, по хвилі – і «вибухи», і автоматні, кулеметні черги. Зі свого «дегтяра» (радянський ручний кулемет, – авт.) б’є Володимир Сухенко. З ППШ вибігає Назар Борушок, дає декілька влучних черг по «ворогу». З «вальтера» відстрілюється «поранений» «шарфюрер СС», якого намагається винести з поля бою «солдат» Володимир Боголій. Сміливо діє упівець, актор Костянтин Афанасьєв. Стоп. Пауза. Епізод знято? Хоча чується: 
«Всі хто вмер, лежать мертвими». 
Ще працює камера.
І знову настанови: «Не вживаємо таких слів: «Чого ти, скотина, прийшов на нашу землю? І слово «скотиняка» також не промовляємо…», – зазначається.
Так розпочалися зйомки кінострічки «Шлях поколінь» про долю колишніх воїнів УПА, зв’язкової полковника УПА Клима Савура Ганни Абрамчук та упівця Степана Петраша. Вони живі й понині. Це і буде несподіванкою для глядача – зустріч із героями. Творчий задум автора сценарію, продюсера Михайла Ухмана у цій кінороботі сягає аж по сей день – війна з Московією незбагненим чином перегукується з життєписом повстанців, в тому числі з Вовчака. Втілювати усе це в кіно узявся режисер Володимир Сидько.



За сценарієм у цей день зйомок – сцена бойової сутички у лісі між чотою повстанців і загоном карателів із гітлерівський військ СС. Упівці влаштували засідку…
А поки що – «братання» вояків на галявині. Багато хто з них зустрів тут старих друзів, однодумців, тому й розпитують про те, про се. Жартують, показуючи на тин: 
«З цього глечика москаль пив молоко…».
Про щось спілкуються між собою режисер Володимир Сидько, автор сценарію Михайло Ухман і відомий актор Назар Борушок, який грає роль командира повстанського загону. Чути, що обговорюють, якою саме має бути ця пастка для гітлерівців.  «Противники» готуються вирушити до місця «бою». І раптом:
 – А ваша форма не підходить. Будь-який експерт скаже, що вона не з цієї «опери».
Це режисер по дружньому радить одному з учасників «масовки» побути поки що «на лаві запасних». І доречно. Бо чоловік одягнув френч якогось партійного працівника (принаймні, так здалося). Загалом учасники клубів історичної реконструкції виглядали досить добре – багато що з їхніх амуніцій, обмундирування є або ж оригінальним, або точною копією, виготовленою, пошитою навіть з матеріалів, тканини того періоду.



Наприклад, науковець Євгеній зі Львова (клуб історичної реконструкції «Гренадер»), який грає роль командира підрозділу СС у званні шарфюрера, показував нам оригінальний німецький протигаз (навіть із засобами для протидії газовому отруєнню!). Отож «шарфюрер» – майже справжній. І підсумки для набоїв тієї доби. І польова сумка. Два ножі також оригінальні.
«Історичними подіями захоплюється і Микола Олександрович Свиридюк, вчитель технічних дисциплін з Луцької школи №25.
 – З 2014 року ми почали займатися історичною реконструкцією, – розповідає. – Побували «в боях» і у Європі. Я мав свою роль у «підрозділі», який був створений з українців і поляків, що воювали в наполеонівському війську. Беремо участь у різних заходах у складі Стрілецького братства. Торік співпрацювали на ниві історичної реконструкції з УПА. Пошили костюми, «дістали» зброю. У нас навіть є хороший майстер (наш кутюр’є!) з пошиття костюмів. Має неабиякий талант до цього. Наприклад, за кілька днів пошив нам форму.
Захоплюється цією справою і колишній військовий льотчик Олександр Якубишин з м. Луцька, який може годинами розповідати про різні стволи. І не дивно, адже колись давно, ще за радянських часів, ремонтував мисливську зброю, захоплювався полюванням. Каже, що потяг до зброї передався від діда-прадіда. Говорить, що сьогодні у нього полювання відійшло на задній план, бо серце вабить історична реконструкція. Саме на цій ниві відтворення давнішніх подій він знайшов справжніх однодумців.
В’ється думка: кінострічка «Шлях поколінь» згуртувала стільки цікавих людей!



У групі реконструкторів і викладач Волинського національного університету імені Лесі Українки з м. Луцька Василь Войтович. Він каже: «Мого діда рідний брат – Андрій Войтович – тут, на повстанській базі, був у штабі секретарем. Відсидів в радянських таборах 10 років. Нещадно перемелювала, калічила людські долі сталінська система. Страшні часи…». 
Їх повертають із небуття, щоб в умовах буремної сучасності нагадати: найкращий окупант – мертвий окупант.

Роман УСТИМЧУК.

На фото порталу «Цензор. Нет», «Українського репортера» і автора: експозиція повстанського музею; Василь Мазурик; учасник реконструкції Василь Войтович; викладач Василь Войтович; актори в ролі карального загону СС; атрибути зйомок; героїчні повстанці; під час фестивалю повстанської слави в наш час.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Хто в раді головний: депутати чи голова?

Хто в раді головний: депутати чи голова?

Голова, бо обраний всенародно. (0) - 0%
Депутати, адже можуть його звільнити. (0) - 0%
Виборці, бо вони носії влади. (0) - 0%
Мені байдуже. (1) - 100%