Володимир Бондар: Акції протесту з "Мерседеса" не організовують!

Володимир Бондар: Акції протесту з

Ще не так давно Володимира Бондаря мало не на руках носили. Спочатку як опозиційного народного депутата від Луцька. Потім – як організатора більшості акцій протесту. Особливо часто – з лютого 2005 р. до листопада 2007 р., коли був головою облдержадміністрації. 
І раптом – усе змінилося. Набагато рідше озивається телефон, набагато менше віншувальників на день народження… Зараз державний службовець першого рангу, нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ та ІІ ступенів і орденом Данила Галицького, займається зовсім іншими справами: працює над розбудовою в області об’єднань співвласників багатоквартирних будинків та запровадженням енергоощадних технологій. Погодьтеся, обсяг повноважень доволі скромний. Чи влаштовує такий стан справ ще доволі молодого політика та управлінця? Які висновки зробив зі здобутків та помилок минулого? Що робитиме далі? 
Варто зауважити, що зустріч відбулася задовго до початку чергової акції протесту під назвою «Вставай, Україно!». Що вона відбудеться, на момент спілкування не знали ні Володимир Бондар, ні Володимир Данилюк. Це суттєве зауваження слід зробити хоча б тому, що багато що зі слів Володимира Нальковича знайшло своє підтвердження в реальному вимірі та стало доволі влучним аналізом розвитком суспільно-політичних подій.
Отже, ось про що ми відверто поговорили в офісі, де працює Володимир Налькович.
– Понад чотири роки тому вас звільнили з посади радника Президента України… Чому?
– Змінилася структура, кількість радників значно скоротили. Тому я певний час працював у Секретаріаті глави держави.
– Потім спочатку виставили свою кандидатуру на посаду Луцького міського голови, а за тиждень до виборів – знялися. Можете сказати правду про це рішення?
– Скажу так: проблема гетьманщини для України залишається актуальною… Особливо для тих, хто пізнав смак влади. Тому склалася ситуація, коли за перемогу на виборах мера Луцька боролися тодішній голова Богдан Шиба, два екс-голови облдержадміністрації (я і Микола Романюк), а ще – голова облради і лідер «Батьківщини» Анатолій Грицюк. Відмінність у в тому, що одні були опозиціонерами, а Микола Ярославович – від провладного табору. Втрьох ми ніколи не зустрічалися, але віч-на-віч багато спілкувалися з Богданом Павловичем і Анатолієм Петровичем. Говорили про те, що від нас трьох має бути один узгоджений кандидат, який реально має шанси на перемогу. На жаль, досягнути домовленостей не вдалося. Тому вирішив, що не варто йти на вибори в умовах взаємного поборювання і таким чином віддати перемогу Миколі Романюку. Життя показало, що я вчинив правильно. На жаль, ця ситуація – типова для багатьох виборів і на обласному, і на всеукраїнському рівнях.
– Ви продовжуєте спілкуватися з панами Шибою та Грицюком?
– Якщо є нагода. 
– Володимире Нальковичу, а чому ви тодішніх керівників Луцька та обласної ради вважаєте опозиціонерами? Вони ж перебували при владі!
– Я розділив кандидатів на табори умовно. Насправді зараз жодну партію назвати чи опозиційною, чи провладною не можна. Бо в кожної існують власні бізнес-інтереси, які вони обслуговують та захищають. За рідким винятком можна говорити й про ідеологічні відмінності. Хоча в переддень Помаранчевої революції та під час неї водорозділ був набагато чіткішим. Узагалі ж, маємо протиріччя між способом мислення та стилем роботи представників нової української номенклатури та вихідців із радянської системи. Тут – основна відмінність. А яка група краща чи гірша – теж сказати важко. 
– А чи кожен, хто назвався демократом, – демократ?
– У таборах різних сил є абсолютно різні люди. Ті, хто здатний працювати на благо суспільства, і ті, хто лише це імітує. Наприклад, із приходом на посаду голови облдержадміністрації Бориса Клімчука треба визнати: робота виконавчої влади та більшості депутатів облради стала системнішою та організованішою. Це можна підтримувати. Можна критикувати. Але це – незаперечний факт.
– Чому залишили керівництво партією «Єдиний Центр»?
– Політика цієї партії перестала відповідати моїм переконанням. 
– Ви були опозиційним народним депутатом з одного боку, а представник «антинародного режиму» Герой України Анатолій Француз на посаді голови облдержадміністрації – з іншого. Потім уже Володимир Бондар сам керував виконавчою владою Волині, тоді як тодішній лідер місцевої «Батьківщини» Анатолій Грицюк очолював обласну раду… Антагонізму у взаєминах вистачало в обох випадках. Із ким було більше проблем: Анатолієм Йосиповичем чи Анатолієм Петровичем?
– Скажу так: із ким не було проблем, так це з головою облради Василем Дмитруком, із яким працювали не так довго, але – продуктивно.
– Не конфліктували?
– Публічно – ніколи. Так не було, щоб якесь суперечливе питання виносилося на обговорення в сесійний зал ради. Хоча, звичайно, різні погляди існували. Одного разу, наприклад, вісім разів переносили скликання чергової сесії, щоб знайти компромісне рішення… Але до депутатів ми, зрештою, вийшли уже з консолідованою позицією. Тому з Василем Павловичем, правду кажучи, була співпраця. А з Анатолієм Петровичем – ні. На превеликий жаль, для мене особисто… До речі, з цього треба робити висновки не тільки мені, але й іншим людям, які займають в області високі посади. Хоча в протистоянні і з Анатолієм Французом, і з Анатолієм Грицюком винними були не стільки конкретно ми самі, як політичні структури, що з центру стимулювали нас до конфліктів. Але загалом взаємний контроль із боку обох гілок обласної влади, по суті своїй, є корисним… Знаєте, що мене зараз буквально «коробить»?
– Що?
– В багатьох радах є певна консолідація. Як провладних сил, так і опозиційних. Проте є окремі депутати з особливою позицією. Можна, звичайно, дивлячись на них, покручувати пальцем біля скроні й давати якісь характеристики. Але насправді такі обранці – це неоціненний скарб! Тим більше, що саме вони пропонують доволі конструктивні пропозиції, але їх дружно провалюють. Пригадую, як колись один із них запропонував, щоб сесійні засідання відкривали і закривали виконанням Гімну України. Звичайно, його не підтримали. А потім голова ради каже: так це ж конструктивна пропозиція! Депутати почули голову, проголосували, і тепер досі сесії відкриває і закриває Гімн України. А от коли немає подібних випадків, не хотів би працювати в такій раді! 
– Ви часто оперуєте термінами «влада» та «опозиція». Проте яка, по суті, різниця між двома депутатами, один із яких у більшості, а другий – у меншості? Разом узяті вони й уособлюють собою владу як таку. Хіба не коректніше називати опозиційними тих кандидатів, котрі не пройшли в раду і яких у сумарній кількості набагато більше?
– Думаю, що про опозицію слід говорити тоді, коли вона чи в раді, чи поза нею виступає з іншими пропозиціями, ніж ті, які ухвалює більшість. 
– Маєте досвід участі в різних акціях протесту. Наприклад, «Україна без Кучми», та ж Помаранчева революція… Як оціните, з точки зору практичного досвіду, нову хвилю під назвою «Вставай, Україно!»?
– Не хочу критикувати опозицію, яку не кпинить тільки лінивий. А от від певних порад – не стримаюся. По-перше, опозиційні акції не організовують, так би мовити, сидячи в «Мерседесі»! Помаранчева революція почалася ж не восени 2004 року, а значно раніше. А чому? Бо лідери йшли до людей, спілкувалися з ними, знали, чим живе народ і чого хоче. Тут хочуть, щоб, навпаки, люди самі до них прийшли… 
– Тоді деталізую. Хтось у Києві створив графік проведення акцій протесту. Були Вінниця, Ужгород, Львів… Значить, колись настане черга й Луцька. А це не стане спробою «експорту революції»? Чи хтось у Києві краще від волинян знає, коли їм треба йти на мітинг, а коли – не варто?
– Та що це за протест, який обмежений конкретним місцем і часом?! Припустимо, «Вставай, Україно!» проведуть у якусь неділю з 13 до 17 години. А що було до цього? А що буде потім? Ресторан, вечеря і дорога на Київ?! Будь-які акції (і на підтримку влади, і з її критикою) мають бути системними, а не разовими. Ну, приїде якийсь лідер, виступить… І що? Кому це потрібно? Хіба що найближчому оточенню цього лідера, яке в такий спосіб покаже, як його люблять, і виправдається, що хоча б щось таки робить і недарма гроші тратить… І ще одна важлива річ: не можна опускатися до жалюгідного рівня, коли учасникам подібних заходів платять за їхню присутність! Кому потрібні підміна понять і показуха? Чому наші нинішні вожді опозиційних сил, врешті-решт, сидять у кабінетах і залах, а не йдуть у народ?
– Холодна весна ж цьогоріч…
– Розумію вашу іронію. Але це їх не виправдовує. Згадую, як ми проводили акцію протесту «За правду». Тоді також на вулиці холод лютував. І учасників небагато було, але молодь протестувала, навіть розбивши намети! Пригадую, тодішній голова облдержадміністрації Борис Клімчук навіть до них приїжджав і чай із бутербродами привозив. Вони дискутували, але – не ворогували. І сторони чули одна одну! А тепер?
– Риторичне запитання… Володимире Нальковичу, ще одна українська закономірність: якщо людина при владі, то її портрети в кожній газеті, її виступи – в кожній телепередачі, а на день народження гори букетів та подарунків навіть коридори завалюють… Коли ж владу залишає, то цією самою людиною раптом починають ретельно цікавитися правоохоронні органи… Вас «минула чаша сія» чи попоходили на допити?
– Мабуть, це загальносвітова практика, коли всіх треба перевірити на дотримання законності. Мабуть, це й правильно. Інша річ, що не треба «кошмарити» людей після їхнього звільнення. Є за що притягувати до відповідальності – притягувати треба. Немає – нічого з пальця висмоктувати ту чи іншу статтю. Постукавши по дереву, скажу: в мене не було системних проблем із правоохоронцями… Єдиний прикрий випадок, коли в цей офіс увірвалися спецпризначенці з податкової міліції і всіх під гребінку заблокували на тривалий час! 
– А може, краще контролювати людей ще до того, як вони приходять у владу? Тоді, коли вони при владі? А не після того, як їх «попросили»? 
– Прикро, що в українському суспільстві не функціонують механізми громадського контролю. Це б стримувало від багатьох спокус… З іншого боку, загальновідома помилка теж заважає: люди, які при владі, звикають до неї і думають, що так воно буде завжди… А не буде – повірте! Я в цьому на власному досвіді переконався, намагаюся про це нагадувати й багатьом іншим. При владі треба працювати так, аби потім було безболісно з нею попрощатися. Тому механізм громадського контролю треба навчитися застосовувати до самого себе тоді, коли ти при владі, щоб потім не прийшли люди з інших контролюючих органів…
– Як живете зараз? Чи вистачає заробітків на прожиття? Чи не змінився сімейний стан? Може, нові захоплення виникли?.. 
– Спокійно живу. Так, ніби з іншого берега спостерігаю за тим, що робиться на владних берегах та на підступах до них… Аналізую зроблене, особливо критично – помилки та упущення. Але вільного часу не так багато. Щодо сім'ї, то змін немає. Дочка закінчує четвертий курс Лінгвістичного університету в Києві. Ми з дружиною – в Луцьку. Вона продовжує працювати в медичній сфері. Я зосередився на роботі в напрямку енергозбереження в різних проявах. Тема дуже актуальна, але, на жаль, вона ще в Україні розвинута недостатньо, хоча в сучасному світі є ключовою. Вважаю, що за цим – майбутнє.
– Від чергових місцевих виборів минуло вже більше часу, ніж залишилося до наступних. Будете брати в них участь у жовтні 2015 року чи почекаєте до 2017-го і спробуєте повернутися у Верховну Раду?
– Політика вимагає підтримання постійного тонусу. Ти або береш у ній участь, або ні. Ти або політик, або політичний оглядач. Я бачу суттєві тенденції зведення політики не до вибору людей, а до боротьби грошей. Вона мені не подобається, бо відбувається страшна підміна понять. Є спроби виправдати стан справ: мовляв, грошовиті зможуть вирішити більше проблем регіону, ніж ті, в кого за душею – ні гроша. Але це – омана, пастка, в яку легко потрапити, але від якої важко звільнитися. Бо реальні фінансові можливості, помножені на силу депутатського значка, дають ще більше можливостей для особистого збагачення, але аж ніяк не для покращення бюджетних можливостей держави і, відтак, усіх громадян. 
– Значить, без грошей у кандидати й носа не сунь?
– Повністю це ще не відбулося, але тенденція – посилюється з року в рік! Навіть побіжний погляд на стиль життя депутатів, які представляють наших людей не тільки в парламенті, але й на місцевому рівні рад, це підтверджує. В багатьох випадках це взагалі не залежить від партійної приналежності того чи іншого обранця. Недавно, наприклад, дивився на паркінг біля Луцької міської ради, де стояли розкішні іномарки ціною від 100 тисяч доларів США. Це не критика в бік депутатів, бо люди ж їх вибрали…
– А вони – вибрали собі машини…
– Так, кожен вибирає те, що хоче… Так-от: прийшло 20 мільйонерів у міську раду, щоб, образно кажучи, поділити мільйон бюджетних коштів… Думаю, щось у цій системі не так. Бо й у радах інших рівнів ситуація або така сама, або ще тривожніша. Мають змагатися ідеї, а не фінанси… А це – неправильно. Хоча серед заможних обранців я бачу й самодостатніх та адекватних депутатів. Зокрема – волинян, які працюють у парламенті. Але їх – катастрофічна меншість. І поки це так, я не бачу потреби повертатися у велику політику. 
– Дякую за відвертість, успіхів!
Розмовляв Володимир ДАНИЛЮК.
Фото Світлани ГОЛОВАЧУК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%